138601 (593945), страница 14
Текст из файла (страница 14)
Ще до укладання Кяхтинської угоди російський уряд вирішив послати нову місію, бо не було жодної надії на те, що китайці дозволять єпископу Інокентію Кульчицькому в’їзд у Китай. Отже, при імператриці Катерині І наказано було послати в Пекін начальником російської місії архімандрита Іркутського Вознесенського монастиря українця Антонія Платковського з одним священиком, дияконом (з ченців), трьома учнями з монгольської Іркутської школи та трьома вихованцями Санкт-петербурзької духовної академії, в обов’язки яких входили заняття наукою і, особливо, вивчення мови та традицій китайців.9 Місія прибула в Пекін 1726 р.
Кяхтинська угода, з якої почалася доба нормальних дипломатичних і економічних відносин між Росією і Китаєм, мала значення і для майбутньої російської місії. У четвертому пункті цієї угоди сказано, що члени російської місії мешкатимуть при посольському дворі, де китайський уряд влаштує їм пристойне житло й домову церкву. П’ятий пункт угоди говорив, що китайський уряд дозволяв росіянам збудувати будинок у Пекіні: «У сьому будинку буде жити один лама (тобто священик)», який нині перебуває в Пекіні*, і додадуться інші три лами, котрі прибудуть, як вирішено.10 Таким чином, росіяни дістали право мати в Пекіні чотирьох священиків і шістьох учнів, котрі знали російську й латинську мови. Китайський уряд зобов’язався підтримувати їх фінансово. У принципі, присутність духовенства при місії було врегульовано, однак нічого не говорилося про албазинців і їхній храм у буддійському святилищі.11
Отже, російська місія під керівництвом архімандрита Антонія Платковського, яка прибула в Пекін після 1728 р., оселилася в посольському російському дворі, де було влаштовано домову церкву Стрітення Господнього. Відтоді в Китай, приблизно через кожні 10 років, регулярно посилалися місії у складі архімандрита, двох ієромонахів і двох причетників. Архімандрита там сприймали як старшого ламу (священика), ієромонахів — як молодших лам, причетників — як помічників. Крім цього, як уже згадувалося, посилалося кілька учнів для вивчення китайської та манжуро-татарської мов.12
1731 р. Антоній Платковський сповістив Петербург про хрещення 25 китайців і підготовку ще восьми хрещень.13 Та російський уряд розглядав місію в Пекіні не як духовно-просвітницький захід, а радше як частину дипломатичної діяльності, тож поклав па неї надзвичайно складні завдання, з якими архімандрит Антоній не зміг справитися. 1736 р. через наполягання китайського уряду, його довелося відкликати.14
Набагато невдалішою була третя місія на чолі з «великоросом» архімандритом Турсовим, котрий не мав навіть шкільної освіти. Новій місії дали інструкцію, в якій підтверджувалося, що її послано з дипломатичною метою. Тільки одна стаття інструкції трактувала просвітницькі завдання, а інші пояснювали, як зміцнювати дружні зв’язки з китайською владою.
Не допомогла новим членам місії ні інструкція, ні вказівки про помилки попередників, ні погрози покарання. До визначення складу цієї місії у Святійшому Синоді поставилися формально, тож і керівник, і члени її мало підходили до поставлених перед ними завдань. Більшість із них вважали своє перебування в Пекіні, куди вони прибули 1736 р., покаранням. Життя в Китаї, люди та звичаї були для них чужими, мова незрозумілою, а власне життя здавалось убогим і пустим. Поганий клімат шкідливо впливав на здоров’я, дуже часто люди в місіях помирали. Незайнятість і нудьга призводили до частих суперечок і сварок. Зрозуміло, що ця місія не справилася зі своїми обов’язками, а її керівник архімандрит Іларіон Турсов спився й помер 1741 р.15
По смерті Турсова вирішили відновити склад китайської місії переважно ченцями з Київської Лаври, з доброю освітою, зразковим послухом і середнього віку. Укомплектовували цю місію довго, тож виїхала вона з Москви тільки 23 лютого 1743 р., а прибула в Пекін 27 листопада 1745 р. Очолював її українець архімандрит Гервасій Линцевський, у минулому викладач Київської Академії та намісник Києво-Михайлівського монастиря. До складу місії входили: ієромонах Феодосія Сморжевський, білорус; ієродиякон Іоїль Врублевський, українець; серед церковників і служителів теж були українці, отже місія за своїм складом може називатися українсько-білоруською. Ця місія пробула в Пекіні близько 10 років і повернулася до Петербурга лише на початку 1756 р. Головних діячів її нагородили за їхню місійну працю. Керівника місії архімандрита Гервасія висвятили на єпископа Переяславського.16
На чолі п’ятої місії в Пекіні (1754—1771) поставили росіянина, московського учителя ієромонаха Амвросія Юматова, але до її складу входили українці й білоруси. Те саме можна сказати і про шосту — до травня 1782 р., і сьому — до листопада 1794 р. місії. За звітами керівника п’ятої місії, у 1755 — 1763 рр. було хрещено 36 китайців, із них — шестеро вихідці з колишніх албазинських родин. Для більш пізнього часу точних даних про навернення в християнство немає. Мало успішними були намагання відкрити школу для навчання дітей читанню богословських книг, бо кількість учнів, переважно з сімей албазинців, була дуже невеликою. На думку історика китайської місії Миколая Адорадського, котрий проживав у ній з 1881-го до 1885 р. і склав на основі архівних даних докладний опис, місіонерська робота у ХVIІІ столітті була безуспішною.17 Іншої думки автор (Церковної Історії) протоієрей Іоан Гапонов. Він, посилаючись на Дона Сінабольдо,18 говорить, що успіхи православної місії в Китаї були вагомими. 1838 р. православна церква здобула за один раз понад 500 душ манджурів, котрі самі просили російських місіонерів прийняти їх у християнську віру. Навернених китайців у християнську православну віру було понад тисячу.19
Беручи до уваги останні дані, можна сказати, що діяльність російської місії в Китаї в ХVІІІ столітті була все-таки не на належному рівні, якщо говорити про її просвітительський аспект. Але вона, власне, й не призначалася тільки для християнізації. Фінансове забезпечення місії бажало кращого: надання грошей і продуктів, здійснюване китайським урядом на основі Кяхтинської угоди, було нерегулярним і з запізненнями, як і оплата поїздок і зарплата від Колегії закордонних справ.20 Це лише одна з причин млявої місіонерської діяльності. Було й багато інших, про які вже говорилося. Українські місіонери досягли б значно більших результатів, якби було створено хоча б мінімальні умови, і не були відстані такими величезними, що також заважало і місіонерству, і оперативній передачі інформації в Петербург.
Цікавим є повсякденне життя місії. У її архіві за 1794 р. є точний опис усього її майна, серед якого особливий інтерес викликає каталог місіонерської бібліотеки. У ній багато творів латинською мовою і декілька словників, частину з яких привезли члени місії з Росії, а частину — куплено в Пекіні в католицьких місіонерів. Крім того, було багато російських букварів, православних катехізисів і повчальних книг для охрещених.21 Місія була добре забезпечена книгами, тож її члени, котрі мали академічну чи семінарську освіту, могли заглибитись у вивчення Китаю. Члени місії, особливо семінаристи, були зобов’язані вивчати мову й історію Китаю, писати про це та збирати матеріал для Колегії закордонних справ. Цих учнів добирали абияк, отож і досягнення їхні були мізерними, але все-таки вони певною мірою підготували ґрунт для серйозної наукової роботи місій у XIX столітті.22 Керівники місії торгували з китайцями, купували та продавали невеликі земельні ділянки й будинки, хоча цим порушували китайські закони й мали неприємності з урядом. Попри непрофесійний склад місії та погане економічне забезпечення, було зібрано необхідні для Петербурга відомості про Китайську імперію, які згодом принесли велику користь.
РОЗДІЛ VII
ІНШІ МІСІЇ XVIII СТОЛІТТЯ
У ХVІІІ столітті почалася місія на Камчатці, яку Росія завоювала наприкінці ХVІІ століття (1697—1700). Підкорене населення належало до американської групи палеоазіатів. На півдні жили камчадали, або ітельмани, на півночі — коряки й чукчі. У релігійному сенсі вони були анімістами та практикували полігамію.
Ще 1705 р. Тобольський митрополит Філофей послав на Камчатку місію на чолі з архімандритом Мартиніаном, котрий прибув із Києва.1 Завойовники півострова немилосердно грабували місцеве населення. Архімандрит Мартиніан намагався боротися зі свавіллям і утисками, що коштувало йому життя. Його вбили підбурені козаками туземці 1717 р. На його місце прийшов авантюрист, якийсь Іван Козиревський, внук поляка, засланого в Сибір царем Олексієм. Він брав участь у підкоренні півострова. Довірливий Мартиніан, беручи до уваги те, що Козиревський 1716 р. побудував маленький монастир, постриг його в ченці з ім’ям Ігнатій. По смерті Мартиніана він почав діяти на Камчатці, як представник Церкви. Але 1720 р. його викликали в Якутськ, а звідти перевезли в Іркутськ, де віддали під суд за попередні злочини. 1726 р. його виправдали й він з’явився в Петербурзі. Там Ігнатій завоював довіру, був висвячений на ієромонаха й почав розробляти місіонерські плани. Суперечки зі Святійшим Синодом призвели до того, що його минуле розслідували уважніше й розпочали новий судовий процес. Спочатку Ігнатія відправили на довічне ув’язнення в монастир, а потім зовсім позбавили його чернечого звання та передали світській владі. Що з ним було далі — невідомо.2
На Камчатку для організації місії посилають українця Варфоломея Філевського, але дорогою в Сибір за наказом Тайної канцелярії його заарештували, після чого він невдовзі помер 1737 р. Але місіонерство на Камчатці не припинилося, оскільки з Іркутська єпископ Інокен Нерунович прислав священика. Він сповістив про кілька сотень новохрещених і додав, що місія може бути успішною, якщо на неї виділять гроші та пришлють місіонерів. Цього разу Святійший Синод надіслав гроші на місію, а головою місії призначили українця, проповідника Московської Духовної Академії ієромонаха Іосафа Хотунцевського, котрого 1 лютого 1742 р. посвятили на архімандрита. Йому призначили 9 помічників (двох ієромонахів, одного диякона й шістьох студентів духовної академії), а також богослужбові книги й речі для храмів. Іосаф прибув в Охотськ у червні 1744 р. Тут він хрестив багатьох тунгусів і влітку 1746 р. був уже на Камчатці. Там разом із місією йому було доручено окормляти здичавілий місцевий гарнізон. Іосаф багато сил і енергії віддав місіонерській праці: об’їхав усю територію своєї місії, відкрив школи для навчання російській мові та засадам віри і спробував зробити перепис населення. Згідно з його підрахунками, населення Камчатки становило тоді 11 тисяч 500 чоловік. Він хрестив приблизно 4500 туземців. Іосаф належав до найвідоміших місіонерів ХVIII століття його вплив на новохрещених був значно глибшим, ніж в інших місіях. Його викликали в Москву й запропонували вакантну Іркутську кафедру, але він відмовився. Тоді його призначили настоятелем одного з московських монастирів, а згодом — ректором Московської Духовної Академії (1754—1757). 1757 р. його висвятили на єпископа й він став вікарієм Новгородської єпархії.4
Іосаф Хотунцевськйй довів Святійшому Синодові, що коли на Камчатці організувати самостійну єпархію, то місію можна закрити. Святійший Синод місію ліквідував, а нову єпархію не створив. Новохрещені залишилися під опікою Іркутського єпископа. У другій половині ХVІІІ століття відстань, відірваність, політика Катерини ІІ призвели до того, що досягнуті Іосафом результати було зведено нанівець.5
Православна місія в Північній Америці.
Почалася вона на Алеуцьких островах і півострові Аляска завдяки російській експансії на схід і появі російських моряків в цих регіонах. Поштовхом для відправлення місіонерів була експедиція датського військового офіцера Вітува Берінга (1660—1741), котрий із 1704 р. перебував на російській службі, а 1723 р. одержав від Петра І завдання точно дізнатися, чи відділяється Азія від Америки морем, чи вони з’єднані між собою. 28 серпня 1828 р. Берінг установив, що ці дві частини світу розділено протокою. Під час другої експедиції корабель затонув, а Берінг і команда висадилися на безлюдному острові, де їм довелося зазнати голоду та хвороб. Берінг помер там 1741 р., а частина команди з останків корабля збудувала невеличке судно й після важкого плавання досягла Камчатки.
У цей регіон проводили експедиції також інші російські мореплавці.
Коли звіти цих мореплавців досягли Петербурга, Катерина ІІ 6 березня 1766 р. наказала сибірському генерал-губернатору прийняти 6 островів у російське володіння та зробити тамтешніх тубільців російськими підданими. Через 3 роки, 5 липня 1750 р., імператриця направила в Сенат указ із наказом зайнятися питанням про те, яким чином можна зайняти близький до Американських островів берег Північної Америки.7
Ці укази поклали початок російському періоду історії Аляски. У подальших подіях важливу роль відіграло прагнення до збагачення російського купця Григорія Шелєхова (1747—1796). Про свої дії та наміри Шелєхов повідомив Петербург, вказавши на ті вигоди, які може отримувати Російська Імперія, використовуючи острови. Він випросив в уряду виключне право на торгівлю в цьому регіоні — так виникла Російсько-американська компанія, яка відіграла в майбутньому важливу роль у розвитку православної місії.8
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
