138601 (593945), страница 13

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 13)

1754 р. — 12 червня закладено камінну церкву Тихвенської Божої Матері; 27 листопада в Прокопівській церкві на верхньому поверсі освячено престіл на ім’я Святої Параскеви-П’ятнитці;

1755 р. — початок будівництва біля соборної церкви камінної огорожі; 9 січня 1755 р. завершено будівництво дерев’яної Семінарії та консисторії;

1755р. — 9 вересня освячено збудовану в архієрейському домі церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці;

1757 р. — 30 червня в Знаменському монастирі замість дерев’яної закладено камінну з дзвіницею церкву на честь Знамення Божої Матері з приділом Святителя Миколая Чудотворця;

1758 р. —при Спаській церкві побудовано камінну дзвіницю, де влаштовано приділ Святителя Дмитрія, митрополита Ростовського, Чудотворця;

1759 р. — 11 жовтня освячено пристіл Воздвиження Хреста Господнього в кам’яній церкві Іркутська, названої за цим престолом Хрестовоздвиженською;

1761 р. — у Богоявленському соборі освячено приділ на честь Казанської Божої Матері, збудований боголюбцями, у котрому і знайшов собі місце упокоєння вікопомний святитель;

1762 р. — 26 листопада освячено храм Знамення Пресвятої Богородиці в жіночому монастирі;

1763 р. — 17 липня освячено приділ у Тихвенській церкві на честь святого Ілії Пророка;

І766 р. — 1 вересня освячено храм на ім’я Воскресіння Христового, що при Тихвенській церкві;

1767 р. — стараннями святителя Софронія закладено кам’яну будівлю архієрейського дому, закінченого 1770 р., і тоді ж 31 жовтня архіпастир переселився в нього;

1767 р. — 17 квітня освячено збудовану церкву Вознесіння Господнього у Вознесенському монастирі;

1767 р. — 25 серпня у верхньому поверсі Прокопівської церкви освячено престіл в ім’я святих Прокопія та Івана, Устюзьких чудотворців.²⁴

Не тільки в Іркутську клопотався про будівництво й освячення храмів святитель Софроній, а й в інших місцях єпархії з метою християнизації місцевого населення. Благословляючи будівництво храмів, святитель дбав і про те, щоб ті, котрі там служитимуть, мали засоби для існування. Без цього не функціонував би жоден храм, і, як наслідок, не проводилася б місіонерська праця.

Знаючи, який вплив має православне богослужіння на душі іновірців, Архіпастир намагався всюди налагодити статутну службу. Для цього, викликав до себе в собор священиків, дияконів, дячків і паламарів, котрі переймали досвід, беручи участь у соборних богослужіннях. У кафедральному соборі було створено хор, як взірець для всіх храмів.²⁵

І все-таки приводити язичників далекого Сибіру в обійми христової церкви було важко, бо часом навіть у храмах нікому було служити, а тим паче займатися місіонерською діяльністю. Святитель, переповнений бажанням привести до Христа перебуваючих у пітьмі поганства, звертається до всієї своєї пастви просячи допомоги у справі просвічення язичників.

Зрозуміло, що найбільші вимоги, стосовно місіонерської діяльності, єпископ Софроній висував до духовенства. На них віддавна було покладено обов’язок навертати в Христову віру язичників і магометан, вести точні записи хрещення. Центрами місії були, головним чином, монастирі, особливо Вознесенський в Іркутську, Селенгинський і Посольський^*, Керченський, Успенський, Киренський, Спаський в Якутську. При святителі Софронії вперше у Східному Сибіру використовувалися кілька похідних церков із місіонерською метою — у прикордонній із Китаєм смузі серед якутів й інших народів Півночі. Церква несла туземцям просвіту, долучала їх до загальнолюдської культури, захищала їхні права. Владика Софроній ревно обстоював громадянські права цих беззахисних людей, долаючи з великими труднощами дике самоправство жорстоких і аморальних людей, яких було багато. Святитель пропонував місцевому населенню селитися на монастирських землях, де вони були б ізольовані від впливу язичництва й захищені від жорстокості та самоправства приїжджих росіян.²⁶

У період єпископства святителя Софронія в його обов’язки входило піклування і про далеку Камчатку. Він збирався особисто відвідати її, але збіг обставин не дозволив це зробити. На Камчатку владика відправив священика Гавриїла Громова, котрий передав свої розпорядження, а також благословення ієромонаху Пахомію, який там здійснював подвиг місіонерства. Ієромонах Пахомій відправляє в Якутськ кандидатів для висвячування, де їх хіротонізував єпископ Софроній, котрий перебував там. На Камчатці на той час було збудовано й освячено п’ять храмів: Тигильський Христо-Рождественський (1756), Андирський Спаський (1757), Ігінський Вознесенський (1761), Ключевський Троїцький і Верхньо-Камчатський (1760).²⁷

Попри всі зовнішні труднощі, які переживала Руська православна Церква, у XVIII столітті відзначалося загальне піднесення християнського руху, знов-таки завдяки українцям. Це був час прославлення святих Димитрія Ростовського, Феодосія Чернігівського. Для сибіряків дуже важливим було відкриття нетлінних мощів святителя Інокентія Іркутського. Через 25 років після його кончини й через два роки після приїзду Преосвященного Софронія в Іркутськ 1756 р. народний голос сповіщав, що тіло святителя Інокентія нетлінне й дарує зцілення, що підтвердилося через 8 років. Це надихало самого святителя Софронія на подвижницьке життя. За свідченням келійника владики Петра Шергина єпископ Софроній вів суворий спосіб життя: їжу вживав найпростішу й у малій кількості, служив дуже часто, більшу частину ночі віддавав молитві, спав на підлозі, підстеливши овечу, оленячу або ведмежу шкіру.²⁸

До кінця днів своїх святитель Софроній зберігав любов до Красногорського Золотоноського монастиря, який духовно збудував його в дні юності. Незадовго до своєї кончини, він спеціально відправив у цей монастир диякона Іркутського Богоявленського кафедрального собору Д.Верхурова, через котрого передав свою жертву на користь рідного монастиря в сумі 3200 рублів.²⁹

Можливо, саме за ці кошти було збудовано там 1771 р. в рік смерті святителя Софронія храм на честь Преображення Господнього з приділом на хорах на честь святого великомученика Георгія.³⁰

Хоча святитель був міцний тілом, але після великих трудів у чернецтві та святительстві, відчув він ослаблення. Мріючи останні роки життя провести в тихому Красногородському монастирі на Полтавщині й там спочити, він звертається до Синоду з проханням звільнити його за штат. Але не було ще відповіді на це прохання, як святитель Софроній у Бозі упокоївся на другий день Великодніх свят 20 березня 1771 р. Богові було вгодно, щоб святитель Софроній залишився своїм нетлінним тілом в Іркутську на радість його пастви, котра так гаряче його любила. Шість місяців і десять днів тіло святителя лежало в Казанському приділі собору й залишалося нетлінним. Уже тоді, з огляду на цю обставину, а також, знаючи суворе подвижницьке життя святителя Софронія, благочестиві люди почали шанувати його як достойника Божого.³¹

Невдовзі від гроба святителя Софронія почалися зцілення недужих, котрі зверталися з вірою та молитвами про поміч. Ще до канонізації святителя було перевірено й записано 68 таких чудес. Засвідчення нетлінних останків святителя відбулось декілька разів: при архієреєві Іркутському Мелетії 1833 р., при архієпископові Нілі 1854 р., при архієпископові Веніаміні 1870 р. 1909 р. було офіційне засвідчення Комісією, після чого віддано рекомендації про скоре церковне прославлення святителя Софронія, як угодника Божого. Чи як кара за зволікання з прославленням святителя, чи як знамення про тяжкі випробування, які чекали на церкву, але гріб апокопа Софронія разом із мощами 18 квітня 1917 р. в Богоявленському соборі м.Іркутська згоріли від пожежі, що зайнялася з невідомих причин. Залишилися тільки кості, які спеціальною комісією було зібрано та благоговійно покладено в особливий ковчег. Ця подія не зменшила, а навпаки, збільшила шанування святителя віруючим народом, який бажав церковного прославлення єпископа Софронія. Прославлення відбулося під час Всеросійського Помісного Собору 1917—1918 рр., який постановив причислити єпископа Софронія, третього Єпископа іркутського до сонму святих Православної Церкви. Пам’ять його святкується 30.03/12.04 (упокоєння) і 30.06/12.07 (прославлення).³²

РОЗДІЛ VІ.

ПЕКІНСЬКА МІСІЯ

6.1 Початки місіонерства в Китаї

Коли місіонери Руської Церкви з’явились в Китаї, то християнство там було давно відоме, але було широкого розповсюдженим. Розширення Московської держави через Сибір на схід привело в другій половині ХVІІ століття російських землепрохідців з московських військових загонів до кордонів Китайської імперії південно-східніше від озера Байкал. Їхній ватажок Єрофей Хабаров (після 1671) збудував укріплення в зайнятому ним поселенні Албазин на Амурі (після 1650—1651), тут він збирав ясак із місцевих тунгусів. У той час виникали й інші російські фортеці й адміністративні центри, з яких найважливішими були Іркутськ (1652) і Нерчинськ (1658). Історія дипломатичних відносин між Москвою і Пекіном почалася Нерчинською угодою 1689 р., хоча спроби їх встановлення були й раніше.¹

Область Забайкалля, або Даурії, як вона називалася в російських документах ХVІІ століття, було включено в Московську державу після будівництва там фортець і поселень перших російських колоністів із храмами й монастирями. На початку ХVІІІ століття там, під управлінням Тобольського митрополита, було 40 храмів і 7 монастирів провісників майбутньої християнізації поганського краю.² З ініціативи царя Федора Олексійовича (1676—1682) патріарх Йосиф 1682 р. заснував особливу місію в Даурії, пославши з Тобольська 12 монахів для місіонерської правиці.³

Важливу роль у влаштуванні Китайської місії відіграла доля Албазина та його російського гарнізону. Албазинці, розмножившись і укріпившись, почали ображати своїх сусідів, китайських підданих. Вони віднімали худобу, вступали в бійки за полювання на звірину й навіть нападали на поселення (маджури) китайців. Китайський імператор, дізнавшись про це, наказав полонити албазинців, а їхню фортецю зруйнувати. Наказ було виконано. Понад 100 душ росіян відведено полоненими в Пекін. Полоненим дозволили взяти з собою священика Максима Леонтєва, і все церковне начиння з іконами та митами, їх розмістили з північного боку китайської стоянки, а поселення їх було названо сотнею або ротою.⁴

Китайський імператор добре ставився до християн, тодж поблажливо поставився й до албазинців. Він наказав очистити один буддійський храм, аби там влаштувати церкву, але священик Максим, не маючи святительського благословення, зробив у цьому місці тільки каплицю, де й правив богослужіння до 1695 р. Саме того року, Тобольський митрополит Ігнатій послав у Пекін священика Григорія і Тобольського диякона Лаврентія, щоб вони передали священикові Максиму святий антимінс, миро, церковні книги, начиння та грамоту, якою втішав полонених християн, і навчав їх бути вірними Церкві й перебувати в доброчесності християнській, митрополит благословив отця Максима на влаштування й освячення храму на честь святої Софії, премудрості Божої, названий згодом Успенським. Так було закладено підвалини Руської Церкви в Пекіні, існування якої і в язичницькій країні не було безплідним.

У грамоті преосвященного Ігнатія, митрополита Тобольського, священику Максиму, крім іншого, сказано: «радію я твоїм виправленням, хоч і в полоні перебуваєш, але сам із Божою поміччю, полониш людей, незнаючих пізнання євангельської правди».⁵ Із цієї грамоти можна дійти висновку, що Руська Церква після поселення в Китаї албазинців вже мала віруючих серед китайців. При священикові Максимі новонавернені китайці займали навіть посади дячка, паламаря, церковного старости і трапезника.⁶

1692 р. китайський купець Саган-ту прийняв християнську віру з ім’ям Симеон, воспреємником котрого був Спиридон Хянчусов. Хрестилась і вся його сім’я з чотирьох душ. Хрестився також мандарин 7 ступеня з ім’ям Феодор, а восприємником був Петро Дружков. Приклад мандарина наслідував його слуга й дехто з наближених.⁷

Утвердившись у Пекіні, албазинці одержали від китайського імператора різні привілеї. Одним дав готові будинки та слуг, іншим видав гроші на придбання будинку й необхідних речей. Упродовж трьох років вони отримувала від скарбниці одяг, взуття, сарачинське пшоно та грошову допомогу. Їм дали повну свободу й рівність у правах з китайськими воїнами; їх записали в жовте знамено — тобто в число шляхетних (благородних) воїнів.⁸

1698 р. Петро Великий дізнався зі звіту тобольського дячка Андрія Віліуса про албазинців і їхню церкву. Як видно з письма Петра Віліусу, цар зацікавився інформацією. Він почав діяти дуже обережно, маючи надію в майбутньому заснувати російську місію в Китаї. Тільки через два роки, в указі від 18 липня 1700 р., присвяченому, власне кажучи, іншому питанню, Петро повернувся до можливості створення місії в Китаї.⁹ Невдовзі Тобольський митрополит Філофей Лещинський у листі, розісланому по сибірських монастирях, наказав підготувати монахів-місіонерів для Китаю.¹⁰ Та лише після кончини священика Максима (1711-го чи 1712-го), отримання прохання албазинців і згоди китайського уряду руських кліриків послали в Пекін.¹¹ Так було створено першу російську місію в Китаї.

У Китаї, що межував із Росією, місія з самого початку підтримувалась і заохочувалася через дипломатичну й політичну зацікавленість, вона була першою зовнішньою російською місією, створеною Петром Великим, котрий поставив перед нею державне-політичне завдання.

6.2 Українські місіонери XVIII століття в Китаї: архімандрит

Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Платковський) та ін.

Першу українську зовнішню місію в Китаї очолив українець архімандрит Іларіон Лежайський десь наприкінці 1712 р. З волі імператора Петра І й за розпорядженням Тобольського митрополита Іоана Максимовича 1714 р. з Тобольська в Пекін вирушили Архімандрит Іларіон Лежайський, ієромонах Лаврентій, ієродиякон Филимон, сім псаломщиків і слуги. Ця перша повна місія прибула в Пекін між 1715 і 1716 роками. Імператор зустрів її з великими почестями, наказав дати членам місії пристойні приміщення й підтримав грошима та продуктами. Відзначив архімандрита мандарином 5-го, а священика й диякона 7-го ступеня; решту членів місії було прийнято до числа китайських воїнів — тобто до шляхетних.¹

Про життя й діяльність першої місії відомо дуже мало. Спочатку їй було дозволено обслуговувати тільки албазинців. Богослужіння, як і раніше, правилися в Успенській церкві. Досягненням цієї місії було те, що за Архімандрита Антонія, наступника архімандрита Іларіона, у Пекіні було понад 50 душ китайців-манджурів, котрі сповідували християнство, не враховуючи китаянок — дружин представників російської сотні, серед яких було багато християнок.²

Коли начальник місії архімандрит Іларіон 1718 р. упокоївся, то призначення нового голови місії стало зайвим, бона той час п’ятеро її членів через хвороби чи з інших причин залишили Пекін.³ Треба було посилати іншу місію, але для підвищення її авторитету Святійший Синод вирішив доручити керівництво нею вже єпископу. Це Архієрео-схимонах Феодор Лещинський запропонував Петру І через князя Гагаріна затвердити в самому Пекіні перебування православного архієрея. Вибір зупинився на соборному ієромонахові Олександроневської Лаври Інокентії Кульчицькому.⁴

Оскільки вирішили призначити ієромонаха Інокентія в Пекін, Святійший Синод 14 лютого 1721 р. доповідав Петру І: «призначеного в Хінську державу ієромонаха Інокентія Кульчицького посвятити архієреєм Іркутським і Керчинським, для близькості до тієї держави, чи для зручності обходження від Сибірської єпархії (Тобольської) відділити?» Імператор відповів: «в архієреї посвятити, але краще без титулу міст, оскільки ці міста на кордоні з Хіною, і щоб єзуїти не правильно не витлумачили, й не наробили лиха».⁵

19 квітня 1721 р. єпископ Інокентій виїхав із Петербурга в супроводі двох ієромонахів, п’яти хористів і трьох прислужників. У Тобольську зустрівся з архімандритом Антонієм Платковським. У березні наступного 1722 р. прибув в Іркутськ, звідки вирушив за Байкал, і мав залишатися в Селенгінську, очікуючи розпоряджень із Пекіну.

Російський уряд надіслав у Пекінський трибунал грамоту такого змісту: «Оскільки 1719 р. отримали тут від Синату Його Ханової величності лист, написаний Сибірському губернаторові, в якому він оголошує, що архімандрит Іларіон у Пекіні помер, і що дається від Його Ханової величності дозвіл у державі Його Величності, замість спочилого, прислати з держави Його Царської Величності іншого Архімандрита, через те, Його Царська Величність розсудила за потрібне відправити сюди, в Пекін, на місце згаданого померлого Архімандрита, для відправлення там Божественної служби й усіх там належних до закону нашого духовних справ, духовну особу Господина Інокентія Кульчицького, і з ним двох ієромонахів і двох дияконів і кількох прислужників, котрих при ньому розпис прикладено». Далі в листі висловлено прохання, щоб святителю Інокентію та іншим членам місії «дозволено було не тільки в Пекіні вільно пробувати, і Божественну службу за звичаями нашими відправляти, а й в інші місця держави Його Ханської Величності, де є люди нашого закону, для відвідин яких не було заборони їхати, особливо, Його Ханська Величність, маючи дружбу з Його Царською Величністю, щоб зволила утримувати нашого закону церкву, і згаданого господина Кульчицького, з усіма служителями й іншими нашої християнської віри людьми, у своїй протекції та милості; за що взаємно в державі Його Царської Величності, якщо Його хановій величності буде щось потрібно, то на задоволення Його все з задоволенням виконано буде».⁶

Цю грамоту китайська влада прочитала й надіслала Монгольському Тушету Хана Очироя Бату до Селенгинського начальника 24 вересня 1722 р. з такими поясненнями, що за указом Богдеханським Г. Інокентія Кульчицького в Пекін пропускати не дозволено, бо від Сибірського Губернатора ніякого листа про нього та знаку печаті не дано. За листом діло не стало; Тобольський Губернатор надіслав і від себе лист. Але китайці знову знайшли причину ухилитися від прийняття Єпископа Інокентія, позаяк у Губернаторському листі його названо Великим Господином. Пекінський трибунал відповідав, що в них Великим Господином називається Кутухта, тому інша така превелика особа, як Інокентій Кульчицький, Богдохану невгодна».

Як бачимо, попри дуже інтенсивні дипломатичні зв’язки між росіянами й китайцями, які врешті-решт привели до Кяхтинської угоди 1728 р., дозволу на в’їзд єпископа Інокентія до Китаю не було. Заборона, певне, була пов’язана зі зміною на китайському троні.⁷ Миколай Адоратський говорить про інтриги єзуїтів у Пекіні. Вони нашіптували під вухо Пекінського Міністерства, і двір Пекінський хитрував проти північного сусіди.⁸ До того ж, 28 січня 1725 р. помер Петро Великий. Єпископ Інокентій одержав повеління виїхати з-за Байкалу в Іркутськ і залишатися там до розпоряджень у Вознесенському монастирі.

Характеристики

Список файлов ВКР