118782 (592599), страница 8

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 8)

У цій війні Італія брала участь на стороні фашистської Німеччини, виконуючи роль посередника між Німеччиною, Англією і Францією. З 1943 р. для Б. Муссоліні і його режиму наступають чорні часи. Успіхи Червоної Армії активізують антифашистське рушення в самій Італії. У липні 1943 р. США і Великобританія – союзники СРСР по антигітлерівській коаліції – починають військові дії на о. Сицилії, а потім і в континентальній Італії. Ця операція закінчилася капітуляцією Італії 3 вересня 1943 р., підписаної на острові Сицилія королем Емануїлом III. Велика фашистська рада голосує проти Муссоліні. Король Італії, який протягом майже двох десятиріч не виявляв себе в політичному житті країни, у вересні 1943 р. наказує своїм військовим арештувати Б. Муссоліні. Незабаром, правда, він був викрадений німецькими десантниками і привезений в Німеччину.

23 вересня 1943 р. Б. Муссоліні сформував новий уряд Республіки Сало у Північній Італії, в якому ще і зайняв пост міністра закордонних справ. Весною і літом 1944 р. положення Республіки Сало погіршилося внаслідок активізації партизан-антифашистів з рушення італійського Опору. 4 червня 1944 р. американці увійшли до Риму, у серпні – до Флоренції і рушили на північ Італії. Саме в цей час почалася вакханалія безжалісних розправ фашистів з інакодумцями.

27 квітня 1945 р. в містечку Донго на півночі Італії невеликий загін партизан зупинив німецьку частину, що відступала. Під час обшуку однієї з вантажівок в неї була виявлена людина, в якій легко можна було упізнати Б. Муссоліні. В обстановці повної секретності він був знятий з вантажівки. На наступний ранок за ним прибув з Мілана посланий командуванням рушення Опору полковник Валеріо. Полковник довіз бранця до села Джуліо ді Медзерто, де розстріляв його. Після смерті тіло Муссоліні в знак ганьби було підвішене шкереберть [66, с. 331-332].

Так закінчилося життя людини, що прагнула до створення нової Великої Римської імперії.

Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, як авторитаризм, що характеризується командним стилем керівництва, безумовним підпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб’єкта, централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові, примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість будь-яких конфліктів, а отже, й необхідність їх розв’язання [1, с. 19].

Цей режим неправовий ще й тому, що владна доцільність керує законністю, виконавча влада домінує над законодавчою, принцип поділу влади ігнорований, реальна влада є монопольною незалежно від того, йдеться у цьому разі про владу однієї особи (наприклад, монарха) чи групи осіб (номенклатурна верхівка партії або армії). Західні дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму обмежений плюралізм. Тут припускається багатопартійність, але панувати в політичному житті реально може лише правляча партія. Тут дозволені тільки політичні сили й засоби масової інформації, лояльні щодо влади. Допускається незначна, така, що не торкається владних підвалин режиму, критика на адресу можновладців, але при цьому діє цензура. Осереддям авторитарного режиму є неправова держава, де закон підпорядкований її охороні, а не захисту істотно обмежених прав і свобод людини. Примітне, що у різних авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гаслової аргументації: в ім’я розв’язання назрілих суспільних проблем, згуртування народу, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи чи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників та пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX ст. вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність авторитаризму. Найвідомішими його формами є такі:

– військовий режим, що має кілька різновидів: а) військово-диктаторський режим, де армія є пріоритетною правлячою силою, ділячи виконавчу владу з правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія, Судан та ін.); б) військово-демократичний режим, при якому армія є однією з політичних інституцій і не підмінює інших, має місце політична діяльність, режим стартує в результаті активізації партизанського руху (наприклад, Нікарагуа, 1979 р.), військового державного перевороту (наприклад, Панама, 1968 р.) і позначений недовготривалістю; в) авторитарний преторіанізм (преторіанці – привілейовані військові частини в Римі, гвардія імператорів, які за доби імперії були значною політичною силою, що брала участь у двірських переворотах) – режим, що базується на насиллі найманих військ;

– монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де влада належить монарху, парламенту немає (наприклад, Оман), або він має лише дорадчу компетенцію (наприклад, Саудівська Аравія); б) дуалістичну (подвійну) монархію, в якій парламент хоч і діє, але його роль є мінімальною, такою, що не загрожує монархічному режиму (наприклад, Таїланд);

– теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;

– персоніфікований режим, репрезентований: 1) персональною тиранією, в якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності розгалужених політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад, режим І. Аміна в Уганді); 2) матримоніальною тиранією, де влада впродовж десятиріч передається спадково (наприклад, режим Стресснера у Парагваї, сімейств Сомоси в Нікарагуа у 1920-1979 рр., і Дювальє на Гаїті);

– однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер, оскільки хоч вибори до органів влади проводяться, але кількість суб’єктів, що беруть участь, зумисно звужена, оскільки відбір і відсіювання претендентів здійснюють спочатку в рамках “партії влади”, а відтак відібраних висувають далі, незаперечне творячи “новий” суспільний порядок; б) патронажно-клієнтальний характер, коли в політичний світ впроваджують сімейно-родинні, кланові, етнічні, конфесійні та інші взаємозв’язки, на грунті чого формується “партія патрона”, котрий стає для мас уособленням режиму й життєстверджувальним гарантом;

– конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційно-патріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв, відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії); б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в руках однієї людини або в одному органі влади [1, с. 21].

Найбільш теоретично й практично складна класифікація тоталітаризму. Деякі автори вважають, що авторитаризм і тоталітаризм – це принципово різні політичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їх відмінностей. Інша точка зору ототожнює тоталітаризм і авторитаризм. Існують і тлумачення тоталітаризму як однієї з форм авторитарного режиму. Так, колишній американський представник в ООН Джин Кіркпатрік до тоталітарних режимів віднесла всі комуністичні держави, сприймаючи їх виключно негативно, а до авторитарних – різноманітні некомуністичні диктатури, виявляючи до них певну прихильність. Джордж Сорос написав, що він має певні сумніви стосовно цього розмежування, оскільки його критерієм було розрізнення між друзями та ворогами Америки [73, с. 7].

Термін “тоталітарний” походить від лат. Total – цілісність, ціле. Поняття “тоталітаризм” з’явилося у філософсько-політичному лексиконі XX ст. з праць Джованні Дженгіле – ідеолога фашистської Італії. Відтоді це поняття використовують у таких трьох аспектах:

а) емоційно-оціночному – своє негативне забарвлення термін дістав у 1920-ті роки, коли були репресовані опозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи всеосяжного державного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей термін сприймався італійськими і нацистськими ідеологами фашизму;

б) політико-ідеологічному – до політичного лексикону термін увів в 1925 р. Б. Муссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної держави; після другої світової війни його використовували деякі політичні діячі для обґрунтування свого політичного курсу;

в) науковому – дослідження почалися ще у 1920-30-ті роки, але особливо активізуються в середині сторіччя; авторами класичних праць з аналізу тоталітаризму є К. Поплер, Т. Адорно, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та ін. [23, с. 114].

Наприклад, лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк простежив генетичний зв’язок тоталітаризму із соціалістичним ученням, X. Арендт досліджувала ознаки тоталітаризму, К. Фрідріх і 3. Бжезінський ввели у вжиток термін “тоталітарний синдром”. Було виокремлено шість пунктів цього синдрому. Це офіційна ідеологія, яка повністю заперечує старий суспільний порядок і спрямована на мобілізацію громадян в ім’я побудови нового суспільства; єдина масова партія з диктатором на чолі; терористичний контроль не тільки над “ворогами” режиму, але й над усіма громадянами, яких підозрюють у нелояльності; партійний контроль над усіма засобами масової комунікації; такий самий контроль над збройними силами; централізоване бюрократичне управління всіма галузями економіки [26, с. 5].

З приводу концепції тоталітаризму точаться нескінченні дискусії, які особливо загострюються при віднесенні певних реальних режимів до тоталітарних. У 1930-ті роки тоталітарними державами вважали передусім Італію й Німеччину, пізніше до них додали СРСР, хоча нині деякі автори вважають таким “зразково-показовим” тоталітарним режимом лише тільки СРСР [28], а інші дотримуються протилежної позиції, не характеризуючи існуючий у СРСР режим як тоталітарний [27].

Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів – складне завдання. Теорія тоталітаризму багато чого спрощує й залишає поза увагою. Не виключено, що наука досі не виробила поняття, яке адекватно описує політичні режими такого роду. Однак, мабуть, має рацію американський політолог Л. Шапіро, який стверджує, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснути дитину разом з водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагалі означало б істотно збіднити політичну науку [24, с. 38].

Поняття “тоталітаризм” цілком придатне для характеристики певних політичних режимів XX ст., або зрозумілих як авторитарні, або відмінних від поняття авторитаризму. Можливо, для сучасної політичної теорії та практики більш важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який започатковано уроками К. Манхейма й який полягає в неможливості переродження авторитарності самої по собі на демократію [26, с. 10].

Такого в історичній практиці ще не було. Навпаки, агресивна некомпетентність, тотальний абсурд у царинах економіки, культури, моралі – чи це не плоди поверхової захопленості демократією?

3.2 Особливості диктатури в демократичних державах

Розглянемо феномен демократії. Ідея демократії, народжена в античній Греції, не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Найяскравіші представники античної теорії, що розглядали проблеми демократії, – Платон і Аристотель, базували свої політичні концепції на протиставленні “правильних” і “викривлених” форм державного устрою та влади. Платон, наприклад, “правильними” формами вважав аристократію (правління кращих) та монархію (одновладдя), а “викривленими” – тимократію (правління гірших і корисливих), олігархію (правління сильних і заможних), тиранію (одноосібне правління, встановлене насильницьким захопленням влади), а також і демократію (як підсумок заколоту народу, що проганяє й знищує одні сили й ділить владу з силами, які залишаються) [64, с. 9].

У наступні сторіччя також панувало скептичне ставлення до демократії. Проте республіканська концепція демократії американського громадського діяча, четвертого президента США Джеймса Медісона значно вплинула на формування американської конституції. Д. Медісон вважав, що демократія – це така форма політичного правління, за якої:

а) владу дістають від великої кількості людей безпосередньо або опосередковано;

б) владу для того, щоб запобігти її концентрації в одних руках, поділяють на законодавчу, виконавчу та судову;

в) виборні посади обмежені конкретним часом і “системою стримувань” для недопущення тиранії;

г) існує свобода індивідуального вибору;

д) влада більшості здатна досягати компромісу з владою меншості;

е) визнають і законодавче забезпечують політичну ріноправність усіх дорослих громадян [38, с. 69].

Однак тільки після Великої французької революції й потрясінь 1830, 1848 і 1871 рр. у Франції стало зрозумілим: саме демократія є засобом більш розумної політичної й соціальної організації суспільства, держави, влади.

Потім інтенсифікується створення різних демократичних концепцій, які дещо по-різному тлумачили поняття демократії. Так, конкурентна теорія демократії трактує її як представницьку владу, що діє за згодою народу, конкуренцію владних інтересів з пріоритетом більшості й збереженням гарантій прав меншості. Ідентитарна теорія демократії стверджує гомогенність, збіг інтересів як владних структур, так і владників та підвладних, заперечує законність і можливість конфлікту інтересів різних груп, не приймає принцип представництва, а визнає лише владу народу, реалізовану через референдуми, всенародні опитування тощо. Однак в обох цих концепціях і багатьох подібних до них спостерігаємо первинність великого соціального об’єкта – народу – у визначенні поведінки окремого громадянина, необмеженість влади більшості над меншістю та окремою особистістю.

Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного режиму є влада народу. Термін “демократія” в часи свого виникнення у грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть участь усі, хто складає народ – демос. Широковідома формула демократії шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна – це правління народу, за допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи не ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян – агорою, а поготів з рабами, які становили переважну більшість населення полісу. Серед принципів демократичного правління, зазначених Аристотелем у «Політиці», є такий: на посади допускають усіх повноправних громадян.

Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих, гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше піддавались сумнівам. Ще у Середньовіччя виникає ідея представницької демократії, репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така демократія означає не владу народу, а владу за згодою народу. На цьому ґрунті виникають дві гілки теорії демократії:

Характеристики

Список файлов ВКР