118782 (592599), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Висновки до розділу 1

Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим – це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного устрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є життя, а життя є політичний режим.

2. Диктатура в державах стародавнього світу та середньовіччя

2.1Деспотія

На Сході перехід від первісності до цивілізації супроводжувався розвитком іригаційного землеробства. Створення іригаційних систем вимагало організації колективної праці великого числа людей, зусиль усієї країни в цілому. Складно було і підтримувати в порядку систему каналів. Усі ці роботи неможливо було здійснити без твердої організації, без сильної централізованої влади. У результаті у всіх древніх східних цивілізаціях склалася особлива форма держави – деспотія.

Деспотія – у перекладі з грецького – “необмежена влада”; форма самодержавної влади [54, c. 147].

У різних цивілізаціях вона могла мати деякі розходження, але суть її була єдиною: на чолі держави стояв правитель, що володів усією повнотою влади і вважався власником усієї землі. Такий тип влади реалізувався за рахунок розгалуженої адміністративної системи, тобто апарата чиновників, що охоплював усю країну. Чиновники не тільки стягували податки з населення, але й організовували спільні сільськогосподарські роботи, будівництво, стежили за станом каналів. Набирали рекрутів для військових походів, здійснювали суд.

Такий державний устрій був дуже довговічним і стійким: навіть коли великі імперії розпадалися на частини, кожна з них відтворювала деспотію в мініатюрі.

Чи була влада царів у дійсності настільки безмежною, як це випливає із самого визначення деспотії? Звичайно, реальне положення справ було набагато складніше. У древніх суспільствах були сили, що претендували на владу і намагалися впливати на політику царів, навіть визначати її. Ступінь централізації теж була далеко не завжди однаково високою: у всіх цивілізаціях були періоди, коли величезні імперії розпадалися і на їхніх місцях з’являлися цілком самостійні правителі. Така ситуація не раз виникала в Єгипті, де влада фараонів, здавалося б, була найбільш непорушною. Це відбулося в другій половині III тисячоріччя до н.е., а потім повторювалося неодноразово в I тисячоріччі до н.е., в епоху ослаблення цивілізації Єгипту, що перебував на передодні завоювання Олександром Македонським. У періоди роздробленості країна розпадалася на області (номи), де правила родова знать, що не бажала вважатися з волею фараонів, що створювала деспотії в мініатюрі. Відсутність централізації, утім, відразу позначалося на економічному стані країни: нерегульована сильною єдиноначальною владою, приходила в запустіння складна іригаційна система, починався голод і безладдя, а це, відповідно, знову викликало гостру необхідність у централізації. Саме часи централізованого керування країною збігалися в Єгипті з періодами його найвищого розквіту і благополуччя. У ці періоди повертався колишній порядок речей: приборкані правителі номів уже не могли вважати довірені їм області своїми маленькими царствами. У XVI-XII ст. до н.е., коли централізація в Єгипті була особливо сильна, поняття “особистий будинок”, тобто особисте земельне володіння вельмож, взагалі не вживалося [36, c. 85].

Отже, у східних деспотіях боротьба за владу й участь у керуванні державою велася, насамперед, привілейованими шарами, у той час як основна маса населення не мала доступу до влади. На Сході, на відміну від Греції та Риму, не було створено спеціальних політичних органів, через які суспільство могло б впливати на державу і включатися в його діяльність у законному порядку. Самоврядування існувало лише на рівні громади, у її вузьких межах. Правда, у деяких цивілізаціях збереглися органи первісної демократії (народні збори і ради старійшин в Індії, ради громад у Вавилоні). Однак, вони не грали визначальної ролі в політичному житті. У Вавилоні, наприклад, глава общинної ради призначався царем; до ведення цієї ради відносилися тільки рішення споровши про землю і користування водою в громадах, збір податків, підтримка порядку.

Проте, царі займали надзвичайний стан у деспотичній державі. Цар вважався, принаймні формально, єдиним власником усіх земель, під час воєн стояв на чолі армії, був вищою інстанцією в суді, до нього стікалися податки, він організовував іригаційні роботи, був верховним жрецем, присвяченим в усі таїнства. Стабільність деспотій підтримувалася і за рахунок віри в божественність пануючих. У Єгипті, наприклад, фараон іменувався не тільки Владикою Обох Земель, тобто Південного і Північного Єгипту, але і живим утіленням бога Хору, владики небес. Згодом фараон був наділений “сонячним ім’ям” – він став богом Ра. Палац його вважався храмом. Його ім’я заборонялося вимовляти, тому що воно, як вважали, володіло особливою магічною силою, яку не можна витрачати в пусту [36, c. 91].

2.2 Олігархія

Олігархія ґрунтується на імущому цензі, у влади стояли багаті, а бідняки не брали участь в правлінні. Скупчення золота в коморах і в приватних осіб губить тімократію, вони вишукують на що його спожити, для чого перетлумачують закони, мало на них зважаючи, так поступають і самі багачі і їх дружини. Потім вони уподібнюють собі і все населення. Почитаючи багатство, означало менше цінувати чесноту.

Замість прагнення висуватися і удостоюватися почестей, розвивається схильність до наживи і користолюбства, дістають схвалення багачі, їх призначають на державні посади. Бідняк не в шані. Встановлення майнового цензу стає законом і нормою, до влади не допускають тих, у кого немає встановленого майнового цензу. Бідні стримуються застосуванням озброєної сили або залякування. Такого роду держави розділяють громаду на 2 групи: перша – бідняки, друга – багачі.

Головний порок закону – норма, на якій він заснований, оскільки люди починають замишляти зло один проти одного. Але не зможуть вести війну (із-за грошей). Коли багата людина витрачає свої засоби, то це не приносить користі державі. Тут мало не всі бідні, окрім правителів.

“Олігархічна” людина. Розглянемо перехід від тімократичного складу до олігархічного. Син, що народився у нього, спершу прагне наслідувати батька, а потім бачить, що батько терпить крах. Побачивши це, він в глибині душі скидає з престолу честолюбство і лютий дух. Принишкнувши із-за бідності, він ударяється в користолюбство, в крайню ощадливість і копить гроші своєю працею. У цієї людини нічого потім не викликатиме захвату, окрім багатства і почестей. Честолюбство буде направлено на користолюбство – продукт перетворення любові до почестей в любов до грошей. Людина бережлива, діяльна, задовольняє свої лише насущні бажання, не допускаючи інших витрат. Ходить нікчемою, зі всього витягуючи прибуток і роблячи накопичення. Через нестачу виховання у нього з’являються схильності трутня, частково жебрацькі, частково злочинні. Не бажає витрачати гроша ради перемоги і задоволення благородного честолюбства. Причина: у ненаситній гонитві за передбачуваним благом, що полягає нібито в тому, що треба бути як можна багатше. При олігархії правителі не захочуть обмежувати законом розбещеність молодих людей і забороняти їм марнувати і губити свій стан, навпаки, скуповуватимуть їх майно. Громадянам такої держави неможливо почитати багатство і в той же час володіти розсудливістю. У олігархічних державах не звертають увагу на розбещеність. Люди сидять без діла і ті, хто володіє майном, замишляють переворот.

Ділки тим часом, поглинені своїми справами, не помічають таких людей, вони придивляються до останніх, і своїми грошовими позиками наносять рани тим, хто податливий, стягуючи відсотки, перевищуючи первинний борг, розводять в державі трутнів і жебраків, молодь ледача і бездіяльна. Так, і держава захворює і воює само з собою по щонайменшому приводу, причому деякі його громадяни спираються на допомогу сторони якої-небудь олігархічної держави, а інший на допомогу демократичного [25, c. 16].

2.3. Тиранія

Платон вважає, що надлишок певних дій призводить до прямо протилежного результату. Так трапилося і з демократією. Виникає такий державний устрій, при якому воля відсутня взагалі. Країна знаходиться під владою однієї людини – тирана.

Негативні форми правління Платон намагається протиставити утопічне бачення державного устрою всім негативним формам державної влади. Філософ багато розмірковує про місце правлячого класу. Він вважає, що правити “ідеальною” державою обов’язково повинні філософи, щоб у державі панували розум і розважливість. Завдяки філософам у країнах встановиться добробут, справедливий державний устрій. Платон сумнівається в тому, що нововведення поліпшать добробут людей, адже він мріє про істинно “ідеальну” державу, а ідеальне поліпшити неможливо. Філософам випало, на думку Платона, охороняти порядки “ідеального” ладу. Очевидно, до обов’язків філософів уходило охороняти всіх людей від пороку, а пороками вважалося будь-яке нововведення в суспільстві. Завдяки філософам улаштування “ідеальної” держави буде підпорядковано законам розуму та справедливості, хоча там не буде місця почуттям.

У державі Платона є люди, яким відведена роль управителів. Однак є там місце й для тих, хто займається ремеслом і землеробством. Згідно з Платоном, основним законом існування “ідеальної” держави є те, що кожен член цієї держави повинен займатися тільки тією справою до якої відчуває здібності. У зв’язку із цим філософ поділяє всіх жителів на три класи. У нижчий клас він об’єднав людей, до обов’язків яких уходить заняття ремеслом або землеробством, або ж ту категорію людей, яка пов’язана з ремеслом, торгівлею й землеробством (це ремісники, торговці та хлібороби). Незалежно від того, що хлібороби й торговці можуть значно відрізнятися один від одного своїми якостями, розумом й іншими категоріями, Платон усе-таки стверджує, що всі вони знаходяться приблизно на однаковому рівні морального розвитку. Усередині класу є чіткий поділ функцій і праці: ремісник не може зайнятися торгівлею, а торговець – землеробством.

Тільки моральні критерії можуть визначити приналежність людини до другого й третього класів. Другий клас – це клас воїнів-стражів; третій – клас правителів-філософів. Платон дотримується думки, що моральність цих людей набагато вища, ніж моральність представників першого класу.

Платоном створюється тоталітарна система поділу людей на розряди. Але людина може – шляхом тривалого виховання й самовдосконалення – перейти до іншого класу. До речі, перехід можливо здійснити тільки під керівництвом правителів. Дивно, що Платон не заперечує ймовірності появи навіть серед правителів “невідповідної” людини, і тоді її потрібно безжально понизити. Платон виводить таку “формулу успіху” існування держави: для добробуту “ідеальної” держави кожен її житель зобов’язаний займатися тільки тією справою, для якої він пристосований якнайкраще. Якщо трапиться невідповідність людини своєму місцю, але всередині одного класу, то це не завдасть великої шкоди суспільству. Коли ж виникне ситуація незаслуженого “перетворення” представника першого класу на представника другого, або другого на представника третього, то це може стати причиною краху держави. Це буде вважатися злочином проти системи. У своєму трактаті “Держава” Платон стверджує, що в “ідеальної” держави має бути щонайменше чотири чесноти: мудрість, мужність, розважливість, справедливість.

Зрозуміло, що всі без винятку жителі не можуть бути мудрими. Однак цю якість зобов’язані мати правителі-філософи, адже їм доручено керувати державою. Вони просто зобов’язані приймати мудрі рішення. А от мужністю повинні володіти, крім правителів-філософів, також воїни-стражі.

Першими двома чеснотами можуть володіти тільки певні класи. Однак розважливість повинна бути властива всім членам суспільства. Це створює особливу гармонію у відносинах й управлінні. Четверта чеснота – справедливість. Під нею автор розуміє поділ на класи, який вважає найбільш справедливим. Виходить, що для Платона кастовий розподіл має величезне значення. Фактично, його порушення вважатиметься жахливим злочином. Отже, “ідеальна” держава за Платоном поступово набуває тих самих недоліків, які сам же автор зараховував до основних недоліків “порочних” держав. Наприклад, слід звернути увагу на розшарування суспільства в олігархічній державі [11, c. 376].

Характеристики

Список файлов ВКР