118782 (592599), страница 7
Текст из файла (страница 7)
В першому випадку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому – група, в третьому –- весь народ (нація, клас).
Суверенітет народу – найважливіша конституційна ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб'єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну) [19, c. 11].
В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.
Важливим (другим) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.
Третя, провідна у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть – у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.
В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою [21, c. 30].
Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії – підкорення меншості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може не мати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.
Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меншості, в тому числі і окремій особі [24, c. 39].
2.8 Охлократія
Охлократія (грец. – панування черні, юрби) – у системі Полібія форма державного устрою, що є звироднілої демократією, як олігархія – звироднілою аристократією. В Аристотеля охлократія описується під ім’ям демократії, як полібієвська демократія – під ім’ям поліції [7, c. 124].
Охлократія чи, по Аристотелю, демократія, як форма перекручена, не представляє строго об’єктивних ознак, і прирахування до неї тієї чи іншої держави є завжди результатом суб’єктивно-негативного відношення до неї.
Аристотель описує Афіни при Периклі і пізніше (з перервою під час правління 400, потім 30 і 10), як демократію, тому що тоді панувала чернь; люди знатного походження систематично усувалися від участі в справах керування, при призначенні на посаду вирішальну роль грало жеребкування; неминучим результатом такої системи було деспотизм стосовно союзників і безладдя в керуванні. Тим часом інші письменники бачать в Афінах зразок чистої демократії (у повному змісті цього слова) [22, c. 6].
Ознаки охлократії можна знайти в римській імперії, де армія зводила на престол і скидала з його по розсуду, хоча державні установи тоді були монархічними. Багато хто вказують як на охлократію на Паризьку комуну 1871 р.; але правильна система всенародного голосування, що панувала там, робить цю вказівку в значній мірі довільним, хоча безсумнівно, що окремі факти, як розстріл генералів Леконта і Тома, були актом волі неорганізованої юрби.
З великою підставою можна назвати охлократією державний устрій Франції в деякі моменти великої революції й у перші дні після революції 1848 р., коли неорганізована юрба вибирала всіх найважливіших посадових осіб [15, c. 109].
Взагалі охлократія, у найбільш точному змісті слова, може існувати тільки дуже нетривалий час, при чому усього частіше є проміжною формою в бурхливі часи після падіння старого порядку і до заміни його новим, більш-менш правильно організованим.
2.9 Тимократія
Тимократія – це військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими – досить часте явище в Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході. Обмежуючи буржуазно-демократичні політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (Гамаль Абдель Насер у Єгипті, Муамар Каддафі в Лівії, сандиністи у Нікарагуа, Менгісту Хайле Маріам в Ефіопії, Уго Чавес у Венесуелі).
Тимократія визначається як , або як:
– держава, де лише власники власності, можуть брати участь в уряді;
– уряд, при якому правителів обирали довічно на основі почесного місця, яке вони займають по відношенню до інших в їх суспільстві [39, c. 71].
У більш екстремальних формах тимократії там де влада походить від багатства, а не в честь, може переміститися в їх форму і стати плутократією, де багаті й могутні використовують свою владу, щоб закріпити своє багатство.
Солон вніс на розгляд ідеї тимократії як градуйовану олігархію в своїй конституції для Афін на початку VI ст. до н. е. Це була перша відома умисно здійснена форма тимократії, розподіл політичних прав і економічної відповідальності залежно від приналежності одному з чотирьох ярусів населення. Хаммонд передбачає, що Солон ввів податок на класи, стяггуючи в співвідношенні 6:3:1, найнижчий клас не платив податків, а неприйнятні, що залишилися, обиралися на виборні посади. Аристотель пізніше писав в своїх Никомахова етіках (книга 8, глава 10) про три «дійсних політичних форм» для держави, кожна з яких може виявитися в корумпованій формі, ставши однією з трьох негативних форм. Аристотель описує тимократію в сенсі панування власників: з неї він склав одну зі своїх дійсних політичних форм. Аристотелівська тимократія наближена до конституції Афін, хоча в Афінах, скоріш, склалася пошкоджена версія цієї форми, визначуваної як демократія [50, c. 27]. Платон використовував цей термін в сенсі правила по честі. У республіці, він описує чотири форми несправедливої держави з тимократією як переважною з чотирьох близьких до ідеального суспільства. Місто-держава в Спарті у мові Платона є реальною моделлю для даної форми правління. Сучасні спостерігачі можуть описувати Спарту як тоталітарну або однопартійну державу, хоча подробиць ми не знаємо, відомості суспільства приходять майже виключно від ворогів Спарти. Ідея мілітаризму часто пов’язана з орієнтованою для честі тимократії
Висновки до розділу 2
Отже, форми диктатури (політичної влади), що існували у державах Стародавнього Світу та Середньовіччя розрізняють за критерієм головного суб’єкта правління. До них належать:
– монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
– тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;
– аристократія – влада кращих, тобто верхівки, знатної, привілейованої групи;
– олігархія – влада небагатьох багатих;
– тимократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;
– теократія – влада церкви;
– охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;
– демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.
-
Диктатура в державах нового та новітнього часу
3.1 Диктатура в недемократичних державах
Беніто Мусоліні – основоположник італійського і фактично європейського фашизму, що приніс незліченні біди мільйонам людей і що поставив людство на грань катастрофи. У 1920-1930 рр. ім’я Б. Муссоліні знала вся Італія від малого до старого.
Його профіль з голеною головою і випненою нижньою щелепою чеканився на монетах, його численні портрети, погруддя, фотографії красувалися у всіх державних установах і житлових будинках. Його ім’я набиралося великим шрифтом на кожній сторінці, у всіх газетах. Це був найбільший в Європі культ особистості, неподільно пануючий в Італії з жовтня 1922 р. по липень 1943 р.
Народу Б. Муссоліні представлявся людиною сміливою, всемогутньою, яка постійно думає про громадян Італії. Йдучи з свого кабінету, він любив залишати засвіченим світло, щоб перехожі думали про вождя, працюючим до ночі.
Б. Муссоліні народився в 1883 р. в сім’ї сільського коваля в провінції Форлі області Емілія-Романья, в невеликому селі Довіа. Його мати була шкільною учителькою, віруючою, батько – ярим анархістом і безбожником. Ім’я Бенедетто, запропоноване матір’ю, що в перекладі означає “благословенний”, батько при хрещенні переробив на Беніто в честь відомого на той час мексіканського ліберала Беніто Хуареса. Дитячі роки Б. Муссоліні нічим особливим відмічені не були. Він любив підкреслювати свою винятковість, вибраність.
На початку ХХ ст. Б. Муссоліні жив і працював у Швейцарії. Перепробував професії каменяра, коваля. Був і чорноробочим. У цей час він і став членом Соціалістичної партії.
Початок Першої світової війни змінив долю майбутнього дуче. За пропаганду серед народу ідеї участі у війні в жовтні 1914 р. У березні 1919 р. Б. Мусcоліні збирає своїх прихильників в “Спілку боротьби” “фашіо ді компаттіменто” (звідси і вульгарне слово “фашизм”).
2 жовтня 1922 р. Б. Мусcоліні зі своїми прихильниками, вишикуваними в багатотисячні колони, здійснюють похід на Рим. Парламент Італії більшістю голосів передає йому владу. Так Італія стала першою в світі фашистською державою.
До 1926 р. Б. Муссоліні не насмілювався відкрито діяти тільки насильством. 1926 р. він вважав для себе “наполеонівським”. Саме тоді він, нарешті знищив залишки опозиції: були видані надзвичайні закони, за якими всі політичні партії, крім фашистської, заборонялися і розпускалися. У 1926 р. Б. Муссоліні створив фашистський трибунал, що засудив у 1927-1937 рр. 2947 антифашистів. Вищим законодавчим органом країни стала Велика фашистська рада. У Італії остаточно сформувалася відкрита фашистська диктатура: всі демократичні свободи були скасовані, заборонені вільні профспілки, проти всіх антифашистських діячів став застосовуватися відкритий терор. Б. Муссоліні називав свій режим тоталітарним. Влада стала заохочувати доноси, розпалювати підозрілість громадян один до одного. Стара мораль була оголошена буржуазним пережитком, а нова полягала в повному підкоренні інтересів особистості фашистській державі. В області зовнішньої політики Б. Муссоліні ще в 1923 р. встав на шлях агресії (бомбардування і захоплення острова Корфу). Підготовка до військових і колоніальних захоплень дозволила Італії з мінімальними втратами вийти з “Великої депресії” 1929-1933 рр. [66, с. 326-328].
Прихід до влади в Німеччині А. Гітлера дав Б. Муссоліні ґідного союзника. Упевнений в підтримці з боку гітлерівскої Німеччини і в нейтралітеті Франції, Б. Муссоліні захопив Ефіопію, що супроводжувалося звірячими розправами над мирним населенням країни. Спільне прагнення до нового переділу світу шляхом ще однієї світової війни зміцнило контакти між Б. Муссоліні та А. Гітлером. Спираючись на союз з гітлерівською Німеччиною і підписані Римські угоди, доповнені в 1937 р. Троїстим союзом Німеччини, Італії та Японії (військово-політична ось Берлін – Рим – Токіо), Муссоліні переходить до реалізації своїх агресивних планів в Європі. У 1936 р. в союзі з А. Гітлером він організує військово-фашистський заколот проти республіканського ладу в Іспанії. Користуючись фактичним нейтралітетом країн Західної Європи і їх повним невтручанням, дуче здійснює широку інтервенцію проти Іспанії, внаслідок якої в країні встановлений режим генерала Франко.
На догоду А. Гітлеру Б. Муссоліні підтримав захоплення Німеччиною Австрії. З серпня 1938 р., наслідуючи гітлерівській нацистській політиці, він видає цілу серію антисемітських законів. Правда, італійський фашистський режим був дещо “ліберальнішим” за німецького.
У руках Б. Муссоліні була зосереджена величезна влада: лідер фашистської партії, голова ради міністрів, начальник внутрішніх поліцейських загонів. У вересні 1938 р. Б. Муссоліні був одним з організаторів Мюнхенського змови, що зумовила захоплення Чехословаччини Німеччиною і що сприяла розв’язанню Другої світової війни.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
