118534 (592583), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Розуміючи безперспективність надій на західне визнання та підтримку української незалежності й опинившись у стані війни на два фронти (проти російських Червоної та білої Добровольчої армій), восени 1919 р. Петлюра й уряд УНР спрямували зусилля на пошук інших союзників. Ще від початку року в політичних колах УНР плекалась ідея зближення з Польщею та Румунією. Союзом із ними Директорія сподівалась, окрім іншого, змінити ставлення до себе Антанти і США. Активними поборниками цієї концепції виступали посол УНР у Румунії К.Мацієвич, дипломатичний представник ЗУНР в Австрії (від 1920 р. посол УНР у Швейцарії) М.Василько і дипломатичний представник УНР у Парижі М.Тишкевич, під тиском Пілсудського 2 грудня 1919 р. А.Левицький передав польській стороні декларацію, де говорилося, що кордон між Польщею й Україною має проходити по Збручу, а "політичне становище Східної Галичини розв'язується Польським Урядом в порозумінню з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".
Російська політична еміграція на Заході робила чимало, аби дискредитувати український національний рух, посіяти зневіру в його силу і перспективи. Скажімо, російський посол у Румунії переконував американську місію, що українців досі підтримує Берлін і що буцімто у жовтні до Кам'янця-Подільського прибуло три німецькі літаки, які "привезли Петлюрі гроші". Російський посол у США Борис Бахметьев звертався до Лансінга з вимогою заборонити німецьким і австрійським банкам відкривати рахунки "так званих українських урядів". Характерним для позиції Держдепартаменту є один із документів, який належить до внутрішнього листування: "Незаперечним фактом є те, що сепаратний рух в Україні зобов'язаний своїм походженням австрійській пропаганді, яка проводилася під час війни нашим спільним другом — львівським архієпископом Шептицьким, чи як там його прізвище".І хоча окремі американські відвідувачі України звітували своєму керівництву, що без об'єднання зусиль і Петлюра, і Денікін зазнають поразки від більшовиків, переважало переконання, що "Петлюра й українські сепаратисти не мають реальної підтримки і дуже швидко будуть зліквідовані". Вашингтон вважав, що Україна є невіддільною частиною Росії, а український рух "не має жодних етнологічних чи економічних підстав". До того ж союзники Петлюри - Варшава і Бухарест - дбали не так про піднесення української справи перед великими державами, як про власні вигоди з проектованого союзу: Польща воліла зречення Директорією Східної Галичини, а Румунія - Бессарабії. Бачинський мав рацію, коли писав Тишкевичу, що остаточне становище у Східній Європі залежатиме не від волі урядів Антанти, а від тих сил, які ведуть там боротьбу.
Разом із поразками Денікіна кінець 1919 р. приніс і зміну курсу західних держав щодо Росії. Ініціатором став Ллойд Джордж. Британський прем'єр виступив за припинення збройної підтримки російської контрреволюції та розвиток торгівлі з Радянською Росією. Його позиція знайшла підтримку у Парижі і Вашингтоні. Відмова од збройної боротьби в Росії позбавляла останніх шансів уряд Петлюри.
Проблема Східної Галичини посідала своє місце в порядку денному Паризької конференції і після підписання Версальського миру та від'їзду лідерів країн - учасників конференції. Головним у другій половині 1919 р. стало питання політичного статусу Східної Галичини. З червня у складі Комісії у польських справах було утворено спеціальну підкомісію на чолі з французьким генералом Лє Рондом, котра повинна була запропонувати на розгляд Найвищої Ради узгоджений проект політичного статусу Східної Галичини. Протягом цілого літа тривали засідання підкомісії (від 10 червня до 18 серпня 1919 р. відбулося 26 засідань), які ще раз засвідчили відмінність підходів великих держав до остаточного вирішення східно-галицького питання.[3;27] Англійські представники наполягали на наданні Польщі тимчасового, на 10 років, мандату на управління Східною Галичиною, після чого остаточну приналежність західноукраїнської території мав вирішити плебісцит. Натомість Франція докладала чимало зусиль для забезпечення інтересів Польщі, як свого союзника на сході Європи, які передбачали формальне визнання постійної приналежності спірної території до Польської Республіки. Польських представників регулярно вислуховували на засіданнях підкомісії. Українська делегація спочатку відмовилася брати участь в обговоренні планів автономії Східної Галичини у складі Польщі, вважаючи західноукраїнську територію складовою частиною УНР. Коли ж Панейко і Томашівський 21 серпня звернулися до підкомісії зі своїми пропозиціями, їм дали зрозуміти, що статут уже готовий і жодних змін бути не може. Найвища Рада Паризької конференції повернулася до розгляду східно-галицького питання 19 вересня, коли на її розгляд було внесено проект статуту підкомісії Лє Ронда. Тоді ж стало зрозумілим, що Вашингтон рішуче підтримав позицію Франції та Польщі. Польська делегація доповідала в Варшаву, що всі члени Найвищої Ради (французи, італійці, японці й американці), крім англійців, висловлювали у розмовах свою солідарність із Польщею. Позиція США була, зокрема, сформульована у меморандумі Ф.Полка до інших членів американської делегації в Парижі від 25 вересня.[3;45] У ньому йшлося про те, що польська окупація призвела до певного замирення в краї", і для збереження подальшого миру й стабільності треба відмовитись від усього, що творить атмосферу тимчасовості. Восени 1919 p., з огляду на поразки Денікіна, така розв'язка складної проблеми була єдино прийнятною для США. Американські політики були переконані, що невелика територіальне і відстала економічно Східна Галичина буде не спроможна самостійно існувати і лише ускладнюватиме непросту геополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі.
До того ж Вашингтон і надалі збирався всіляко сприяти урядові Падеревського і прагнув діяти так, аби не завдати шкоди його позиціям. У приватній розмові з польським прем'єром, яка відбулася в середині жовтня, полк запевнив Падеревського у своїй "найтеплішій симпатії й активній підтримці" у східно-галицькому питанні. Падеревський розумів, яке значення надають у Вашингтоні стабільності його уряду, і, здається, відверто спекулював на цьому, зокрема, у розв'язанні проблеми Східної Галичини. Вимагаючи остаточної передачі території Польщі, Падеревський раз у раз погрожував, що інакше рішення неминуче призведе до відставки його кабінету. Посол США у Варшаві Джибсон наполегливо радив погодитися з вимогами Польщі. Відтак американці виступали на міжнародній арені за надання Варшаві мандату на безстрокове управління Східною Галичиною.
Зрештою, 21 листопада великі держави ухвалили компромісне рішення, за яким Польща отримала мандат від Ліги Націй терміном на 25 років, після закінчення якого Варшава зобов'язувалася провести у Східній Галичині плебісцит. Східній Галичині було обіцяно автономію: її населення мало право обирати свій сейм, до компетенції якого належали справи розвитку місцевої промисловості, сільського господарства і торгівлі, а також релігії, охорони здоров'я, науки й освіти тощо. Виконавчу владу мав здійснювати губернатор, що призначався "Начальником" польської держави. До варшавського уряду мав увійти міністр без портфеля у справах Східної Галичини. Греко-католицька церква отримувала рівні права з Римо-католицькою, а українська мова мала стати поряд із польською офіційною мовою провінції. Американський представник у Найвищій Раді Генрі Байт, який замінив Полка, наполіг, щоб у протоколі засідання Найвищої Ради було відбито його відмінну позицію, "аби через 25 років Польща не вважала Америку відповідальною".[6;30]
Проте це рішення так і не було втілене в життя. Будь-яка тимчасовість розв'язання проблеми викликала різко негативну реакцію у Варшаві, яка одразу після ухвали Найвищої Ради розпочала тиск на уряди великих держав, аби вона була переглянута. Після того, як США припинили свою участь у роботі конференції після нератифікації Сенатом Версальського мирного договору, про що докладніше йтиметься у наступному розділі, а Денікін зазнав остаточної поразки, тим самим поховавши надії на відновлення небільшовицької Росії, французи переконали Ллойд Джорджа скасувати рішення від 21 листопада 1919 p., що й було зроблено 22 грудня. Таким чином, остаточне розв'язання східно-галицької проблеми знову відкладалося. Правда, цей крок спізнився, аби врятувати Падеревського, який був змушений піти у відставку 9 грудня. Відставку Падеревського американці пов'язували насамперед зі східно-галицькою проблемою, що викликало в поляків незадоволення політикою прем'єра. У Варшаві чудово розуміли, яке значення Білий дім надавав підтримці особисто Падеревського і його політики. Не дивно, що новий міністр закордонних справ С.Патек одразу після свого призначення звернувся з листом до Лансінга, запевняючи у своїх намірах продовжувати політику свого "видатного попередника".
Незважаючи на перехід УГА на Поділля в липні і спільний наступ українських військ на Київ, у другій половині 1919 р. посилилось прагнення окремих галицьких політиків остаточно відокремити на міжнародній арені свою справу від загальноукраїнської. Починаючи з травня представники ЗУНР у Парижі В.Панейко і С.Томашівський, пересвідчившись у ворожості Заходу до незалежності України, вирішили шукати вихід у порозумінні та федерації з некомуністичною Росією, їм здавалося, що, використовуючи вплив російської контрреволюції і підтримку її великими державами, зокрема Сполученими Штатами, пощастить вирвати Східну Галичину з-під польської окупації й об'єднати українські землі. Найґрунтовніше Панейко сформулював свої погляди пізніше у праці "Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії". Розглянувши комплекс історичних, геополітичних і географічних факторів, автор дійшов висновку, що "єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійної української держави в спілці з самостійною державою московською" і що лише вона "принесе з'єдинення всіх українських земель і визволення Галичини й решти наших західних окраїн з ворожого ярма". Аналогічні погляди висловлював і відомий український мислитель В.Липинський, який писав, що "федерація врятує Галичину, бо Росія воювала за західноукраїнські землі, і союзники мають перед нею зобов'язання".
Зі свого боку, російська політична еміграція теж була не проти схилити на свій бік галичан і "розколоти Україну". Восени 1919 p., прагнучи врятувати свою армію від остаточної загибелі (поразки на фронті, нестача амуніції та ліків, епідемія тифу), командувач УГА генерал М.Тарнавський і начальник штабу генерал А.Шаманек вислали делегацію для укладення перемир'я з білими. Результатом стало підписання 6 листопада в Зятківцях угоди між Галицькою і Добровольчою арміями, за якою УГА у повному складі перейшла на бік Денікіна, а уряд ЗУНР був зобов'язаний тимчасово припинити свою діяльність і переїхати до Одеси. Незважаючи на те, що у протоколі обумовлювалося, що УГА не буде використовуватись проти військ Петлюри, а відводиться в тил, його підписання завдало непоправного удару спільній боротьбі і фактично призвело до ліквідації українського фронту.
16 грудня 1919 р. члени української делегації на Паризькій мирній конференції, які представляли ЗУНР (Панейко, Томашівський, О.Кульчицький, А.Петрушевич), вийшли зі складу місії і заснували окрему делегацію. Панейко взяв участь разом із представниками П.Скоропадського у заснуванні Українського національного комітету в Парижі, що проголошував своєю метою "воскресіння України в етнографічних границях, з'єдиненої в федеративній формі з могучою Росією".[20;34] Панейко нав'язав контакти з паризькими представниками Російської політичної наради С.Сазоновим та В.Макляковим і за їхнім посередництвом намагався здобути прихильність США. Конкретним свідченням такої активності стала телеграма, яку Сазонов надіслав до Полка наприкінці грудня. Російський делегат звинувачував Варшаву у "жорстокому переслідуванні" "російського населення" Галичини, висловлював сподівання, що США "не дозволять такої несправедливості", і від імені Денікіна вимагав вислати до Східної Галичини міжнародну комісію. У Вашингтоні подібні вимоги ставив Б. Бахметьев. На запит Бахметьева, чи питання про надання Польщі мандату на 25 років вирішено остаточно, російському послові відповіли, що Вашингтон не робитиме жодних рішень у східно-галицькому питанні без попереднього обговорення справи з послом. Проте реалії конкретної військово-політичної ситуації в регіоні виявилися сильнішими. Політику США у Східній Галичині голос білої Росії міг змінити тільки в разі її успіху у боротьбі з радянською владою в Росії. Інакше, як пояснював Бахметьеву Полк, повернувшися до Вашингтона, "їм немає куди подітися, бо держави Україна немає, і вони, безперечно, не є росіяни".
Водночас Є.Петрушевич виявляв обережність і не поспішав афішувати своє ставлення до Українського національного комітету в Парижі. Давалися взнаки традиційна непопулярність російських симпатій у Галичині (окрім не надто численних москвофілів), а також поразки на фронтах Денікіна. Зрештою, й Антанта офіційно не зголошувалася за прилучення Східної Галичини до Росії.
1919 р. з'явився ще один вагомий чинник, який серйозно зашкодив українській справі у світі і, зокрема, у Сполучених Штатах. Ідеться про єврейські погроми в Україні. У формуванні своєї політики Вашингтон взагалі зважав на факти порушення прав особи й охоче брав на себе роль поборника прав людини і демократії. Тому більшість американських місій відряджалися до України тоді, коли звідти надходила інформація про погроми, терор або репресії з боку різних політичних сил і військових формувань. Особливо велике значення надавалося становищу євреїв. Про це повідомляли майже всі американські місії, що приїздили в Україну. Впливові американські євреї, більшість яких були вихідцями з Центрально-Східної Європи, виявляли велику стурбованість долею євреїв у Східній Європі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
