118534 (592583), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Саме в цей несприятливий для України час формувалися підходи США до побудови Центрально-Східної Європи. З весни 1918 р. значно інтенсифікувала свою роботу "Inquiry". В одній із доповідей, що стосувалася північно-східного кордону Польщі, професор Лорд безапеляційно стверджував, що серед білорусів та українців не спостерігається "жодної форми національного руху". В листопаді 1918 р. Лорд доводив, що "немає причини для створення незалежної України", бо "ні раніше, ні тепер там не було й немає великого бажання до відокремлення" від Росії, і що обидва народи "пов'язані економічно, мають єдину церкву, літературу та ідеали". 21 вересня 1918 р. свій проект територіального врегулювання представив держсекретар Роберт Лансінг. Він планував приєднати Україну до Російської федерації. Правда, згідно зі спогадами радника Вільсона, людини, яка мала на президента великий вплив, полковника Едварда Гауза, у вересні 1918 р. він обстоював протилежний погляд. Принаймні у своєму щоденнику Гауз стверджував, що запропонував Вільсону відокремити від Росії Сибір, а європейську частину Росії поділити на три частини. Обгрунтував це Гауз тим, що Росія є "занадто велика" для безпеки світу. Проте Вільсон, як стверджує Гауз, рішуче заперечив проти такого плану. За поділ Росії виступав також сенатор-республіканець від штату Массачусетс Генрі Кебот Лодж.[19;13]
Наприкінці жовтня 1918 р. видавець "New York World" Ф.Кобб і секретар "Inquiry" В. Ліпман на прохання полковника Гауза підготували коментар-пояснення до 14 пунктів президента Вільсона. Коментар, який повинен був конкретизувати загальні положення програми Вільсона з урахуванням тих міжнародних змін, що відбулися від моменту появи 14 пунктів, здається, відповідав ідеям Гауза. Пояснення до пункту 6, у якому йшлося про Росію, ставило під сумнів правомірність ототожнення території власне Росії з територією Російської імперії. Треба пам'ятати, що на час появи цього меморандуму радянська влада в Росії проіснувала вже рік, що не могло не відбитися на оцінках авторів документа. 14 пунктів президента передбачали утворення незалежної Польщі, а коментар резервував аналогічне право для "фінів, литовців, латишів і також, можливо, для українців". Коментар пропонував, щоб мирна конференція визнала теперішні уряди цих народів. Водночас автори пояснення радили заохочувати федеративні зв'язки між новими державами, включно з можливістю їхньої федерації з Росією, що також збігалося з уявленнями Гауза. Є свідчення, що Вільсон в основному погодився з аналізом, зробленим у меморандумі, але подальша конкретизація відкладалася до мирної конференції. До від'їзду в Європу президент США утримався від чіткішого визначення свого ставлення до проблем організації Центрально-Східної Європи, що залишало йому простір у вирішенні конкретних питань під час роботи конференції.
З наближенням кінця Першої світової війни процеси, що відбувалися в центрі і на сході Європи, дедалі ускладнювались. Майбутнє Росії лишалося непередбачуваним. Агонізувала Німеччина. На території колишньої Австро-Угорщини, як гриби після дощу, виникали нові державні утворення і нові уряди - Міхая Карої, Томаша Масарика, Юзефа Пілсудського, Ніколи Пашича, Карла Реннера. Економічна руїна, політична і соціальна нестабільність, нерозв'язані проблеми національних меншин, невизначеність кордонів - ось що характеризувало новоутворені держави Центрально-Східної Європи восени 1918 р. У такій ситуації США мали формувати свою політику щодо нових урядів і визначитися, кого з них підтримувати. Не дивно, що такі політики як Гауз схилялися до федералізації Центральної та Східної Європи. У федералізації вбачали "ліки від усіх конфліктів" у регіоні. На думку дослідника політики США у Центрально-Східній Європі Віктора Маматі, Вільсон був нерішучим у своїй "слов'янській політиці" через складність становища в регіоні.
За умов поразки Німеччини і загрози збройного виступу проти влади гетьмана Українським національним союзом на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою почав помалу робити кроки до зближення з Антантою Павло Скоропадський. Зміна пріоритетів давалася гетьманові важко. Ще у жовтні він переконував членів уряду, що "одиноку серйозну силу становлять поки німці". А вже на початку листопада Скоропадський вислав до Ясс - тимчасової столиці Румунії, де перебували військові місії Антанти, свого представника І.Коростовця, колишнього посла Росії в Китаї, з метою встановити відносини з державами Антанти. Місія Коростовця не мала успіху. Виношувались також плани вислати Коростовця до США. У Швеції голова української дипломатичної місії генерал Баженов пробував переконати військового представника США Стайнса, що запрошення німців в Україну було не більше, ніж намаганням захиститися від більшовиків. Баженов говорив про симпатії українців до Антанти і висловив готовність українського уряду встановити торговельні зв'язки зі Сполученими Штатами. Дорошенко шукав контактів із представниками союзних держав у нейтральному Берні. Аби змінити ставлення Антанти і США, 14 листопада Скоропадський відправив у відставку уряд і утворив новий, а також проголосив "Грамоту" про майбутню всеросійську федерацію, в якій "Україні належить зайняти одне з перших місць".[17;54] Але навіть у "Грамоті" гетьман не зміг приховати своїх справжніх уподобань, наголосивши, що Україна "перша завела у себе основи порядку і законності" і "при дружній допомозі Осередніх держав... заховала спокій аж до нинішнього дня". На відміну од Центральної Ради гетьман не вимагав офіційного визнання Української держави, сподіваючись лише на приїзд до Києва делегата Антанти для переговорів. Проте навіть за такої "поміркованості" дискредитований співпрацею з німцями уряд Скоропадського не міг розраховувати на нормалізацію відносин із США й Антантою.
До справ заручитися підтримкою альянтів удавалися також Український національний союз, а пізніше Директорія Української Народної Республіки, але й вони не мали успіху.
Логічно було б, аби антигетьманська опозиція в Україні спробувала встановити зв'язки з Антантою і США ще влітку 1918 p., після утворення у травні Українського національного союзу (УНСоюз). Проте цього не сталося. Натомість лідери УНСоюзу надрукували звернення до німецького народу з проханням про підтримку та вели неофіційні переговори з делегацією радянської Москви, що приїхала до Києва для переговорів з урядом Скоропадського. Керівникам антигетьманської опозиції, так само як і гетьманові, бракувало правдивого розуміння тенденцій розвитку міжнародної ситуації в Європі і відповідного аналізу та прогнозування. Крім того, українські політики національного табору, особливо його лівої частини, розчарувавшись в Антанті ще за доби Центральної Ради, ставилися до неї з недовірою. З іншого боку, ситуація в Україні змінювалась, а на Заході й далі побутував міф про пов'язаність українського руху з Німеччиною, і дії керівництва УНСоюзу аж ніяк не сприяли його спростуванню.
Лише пізньої осені 1918 p., коли хід подій на фронтах Першої світової війни вже ні в кого не викликав сумнівів, УНСоюз почав шукати виходи на уряди держав Антанти. Перші таємні спроби увійти в контакт з представниками країн Антанти УНСоюз здійснив на початку листопада через гетьманського консула в Яссах Білецького.[20;45] З цією ж метою ще до того, як Директорія захопила Київ і повалила владу Скоропадського, Григорія Сидоренка, колишнього міністра шляхів в уряді Центральної Ради, було вислано до Парижа, де мала розпочатися мирна конференція.
На відміну од 1917 p., українська національна демократія почала надавати дещо більшого значення міжнародній діяльності, хоча й тепер недооцінювала її можливості. Принаймні у першій відозві Директорії про анти-гетьманське повстання від 15 листопада 1918 p., підписаній Володимиром Винниченком (голова Директорії), Симоном Петлюрою, Федором Швецем, Опанасом Андрієвським та Андрієм Макаренком, не було й згадки про зовнішню політику. Відсутність налагодженої інформаційно-пропагандистської роботи призвела до того, що на міжнародній арені повстання Директорії було зустрінуте з насторогою. Зокрема, в американських очах це було повстання "українських шовіністів", яке становило загрозу інтересам союзників.
Не мала Директорія й чіткого політичного курсу. Партії, які сформували УНСоюз і Директорію (Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціаліетів-революціонерів, Українська партія соціалістів-самостійників, Селянська спілка), і навіть різні течії в межах однієї партії, дотримувались різної орієнтації: ліві виступали за першочерговість соціальних перетворень, а помірковані та праві обстоювали пріоритет національно-державного будівництва. У зовнішній політиці Директорія УНР хиталася між налагодженням відносин з Радянською Росією й опертям на Захід. Якщо праві сили, символізовані С.Петлюрою, обстоювали потребу порозуміння з Антантою, то ліві течії та фракції дивилися на Антанту як на силу реакційну, союз із якою призведе до втрати довіри народу й української державності.
Як наслідок, у програмній декларації Директорії, проголошеній 14 грудня, одразу після переможного вступу її військ до Києва і відновлення Української Народної Республіки, нова українська влада заявила про свій "цілковитий нейтралітет" і "бажання мирного співжиття з народами всіх держав".[14;40] В умовах закінчення світової війни така позиція могла означати хіба що "нейтралітет" у боротьбі між Радянською Росією і Заходом і не могла здобути підтримку та схвалення Антанти. А от ціна "нейтралітету" у відносинах з російським Раднаркомом була досить швидко доведена дальшим розвитком подій. Суперечливими щодо Антанти виявились і наступні міжнародні акції Директорії УНР. 19 грудня Директорія надіслала відверто недружню ноту урядам країн Антанти, де попередила, що "не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман...", і вимагала "з'ясування від держав Антанти щодо цілі висадження їх військ на Україні". А вже за тиждень Директорія запевняла Антанту у своїх намірах виконувати "всі міжнародні зобов'язання", що перейшли до України в спадщину від колишньої Росії.[14;67]
Однак тепер міжнародна ситуація була ще менш сприятливою для української справи. Підписання 11 листопада 1918 p. Комп'єнського перемир'я поклало край Першій світовій війні, що дозволило Антанті впритул зайнятися вибухонебезпечною для всієї Європи ситуацією в Росії. Союзники виявляли дедалі більшу заклопотаність і стурбованість подіями в Росії та зміцненням там революційної влади більшовиків. Останнє, як пише Дж.Варбург, "замінило мету союзників забезпечити в світі демократію, якщо, звичайно, це взагалі було їхньою метою, ціль врятувати світ від революції". Радянську владу планували придушити як власними силами, тобто шляхом безпосередньої інтервенції, так і за рахунок організації та підтримки російської "білої" контрреволюції.
Для Вашингтона головним на цьому етапі стало питання: брати участь в інтервенції чи ні? Вагання тривало не довго, і 1918 р. Сполучені Штати взяли участь у висадці союзних військ у Росії: разом з англійськими в Архангельську і Мурманську на півночі Росії та разом з японськими на Далекому Сході і в Сибіру. Згідно з англо-французькою домовленістю від грудня 1917 p., наприкінці 1918 р. на півдні України і в Криму висадився 50-тисячний французький корпус.[11;74]
Наприкінці 1918 - на початку 1919 pp. лише французи, особливо військові, прагнучи об'єднати всі антибільшовицькі сили на півдні колишньої імперії, короткий час розглядали українську Директорію як потенційного союзника. Хоча навіть тоді можливість остаточного розчленування Росії відкидалася, а Україну бачили в майбутньому автономною частиною федеративної Росії. Зі свого боку, Директорія, розпочинаючи переговори з французьким командуванням в Одесі, водночас плекала надії на порозуміння з російським Раднаркомом, для чого до Москви було вислано делегацію УНР на чолі з С.Мазуренком. І лише після того, як місія Мазуренка остаточно провалилась і більшовицькі війська підступили 12 січня 1919 р. до Чернігова, Директорія оголосила 16 січня стан війни проти Радянської Росії та інтенсифікувала пошуки контактів з Антантою. У січні 1919 р. в Одесі, де перебувало командування французьких інтервенційних військ, відбулося кілька раундів переговорів начальника штабу французького корпусу полковника Фрейденберга з українськими представниками: генералом Олександром Грековим, Осипом Назаруком і Сергієм Остапенком, Арнольдом Марголіним. Спираючись на силу свого десанту, цього разу вже Антанта висувала жорсткі, ультимативні вимоги, включно з принизливим домаганням відставки керівників Директорії В.Винниченка і С. Петлюри та голови Ради народних міністрів (уряду) УНР В.Чехівського. Незважаючи на те, що Директорія погодилась на більшу частину вимог, а Винниченко і Чехівський залишили не лише свої посади, а й Україну, досягнути угоди так і не вдалося. Антанта, представлена Францією, знову виявилась неготовою визнати українську самостійність, а Директорії забракло сил утримати східний фронт і 2 лютого вона була змушена залишити Київ і відступити до Вінниці, а потім — до Рівного. Головою Директорії став С.Петлюра, який покладав великі надії на допомогу Антанти.
Неуспіх франко-українських переговорів гарантувала й позиція білогвардійської Добровольчої армії. Виходячи з інтересів Франції, Фрейденберг докладав зусиль, аби налагодити діалог між генералом Денікіним та українцями. Намагання були марними: Денікін і російська контрреволюція не хотіли чути про якусь співпрацю з "українськими сепаратистами" і про можливість федеративного устрою Росії в майбутньому. Без сумніву, без нормалізації відносин між Україною і Росією та мирного розв'язання проблем, що існували між двома країнами, Україні було важко розраховувати на прихильне до себе ставлення США й Антанти. Проте піти на компроміс з Україною виявились неготовими ні російські демократи періоду Тимчасового уряду, які постійно конфліктували з Києвом, ні тим більше Добровольча армія і Раднарком Леніна, які під різними гаслами розв'язали проти самостійної України війну. В таких умовах нормалізації відносин можна було досягнути тільки шляхом успішного збройного захисту своєї незалежності, аби змусити своїх противників рахуватися з нею і піти на укладення взаємоприйнятних угод.
У грудні 1918 р. зазнала неуспіху і спроба українців США виступити в ролі посередника між урядами США й УHP. Із такою пропозицією до Держдепартаменту звернувся о.Петро Понятишин, адміністратор Української Греко-католицької церкви і голова Українського національного комітету (УНК) в США, осередок якого містився в Нью-Джерсі. У відповіді Держдепартаменту зазначалося, що "уряд США не готовий на даному етапі визнати як офіційного представника українського народу будь-яку організацію , через яку передавались би офіційні звернення або відбувалися офіційні урядові зносини". На прохання УНК 13 грудня 1918 р. конгресмен-демократ від штату Нью-Джерсі Дж. Геміл вніс до Сенату і Палати представників проект резолюції, що містив заклик до американських представників у Парижі підтримати право українських земель Росії й Австро-Угорщини на свободу, незалежність і самовизначення. Резолюцію, однак, ухвалено не було.[17;86]
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
