116321 (592438), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

- принцип моделювання типової комунікативної ситуації;

- принцип комунікативної діяльності;

- принцип інтенсивної практики;

- принцип поетапності мовних умінь;

- принцип адекватності.

Принцип комунікативної спрямованості. Важливість його для навчання іноземним мовам і особливо усній мові в даний час загальновизнана [3].

Даний принцип пронизує всі основні етапи організації навчання мові. Так, дотримання його веде до потреби, аби відібраний мінімум мовного інвентаря забезпечував рівень комунікативної достатності, тобто можливості участі в реальній комунікації. При включенні мовного матеріалу в програму слід оцінювати кожну фразу з точки зору реальності її появи в природних актах усного общения, з точки зору повторюваності цих пропозицій як "готових" мовних знаків. У тематиці учбового матеріалу значно передбачити можливості формування соціально-комунікативної позиції учня, в майбутньому — дорослого члена суспільства [3].

При дотриманні принципу комунікативної спрямованості вся система роботи вчителя підпорядкована створенню у учня мотивованої потреби в іншомовно-мовній діяльності. Мовні операції при роботі над мовним матеріалом повинні (де лише можливо) носити комунікативний характер. Словом, в основі навчання усній мові має бути спілкування, необхідність в спілкуванні, можливість спілкування, практика спілкування [3].

Принцип моделювання типової комунікативної ситуації. "Молекулою" усного спілкування є комунікативна ситуація. Ситуація і мова тісно зв'язані між собою. Мова розвивається через ситуації і невід’ємний від них. Мова потрібна в певних ситуаціях, тому вихідним моментом навчання мають бути ситуації. У методиці аналогом реальних ситуацій служать типові комунікативні ситуації [3].

Даний принцип вимагає, аби програма навчання усній мові будувалася, перш за все, як послідовна серія ТКС, відібраних і оброблених відповідно до виховних, комунікативним і дидактичних положеннях. Будь-яка включена в програму тема повинна розкриватися як набір певних комунікативних ситуацій [3].

Принцип комунікативної діяльності. Сучасна методика викладання іноземної мови виходить з того, що іномовній мові слід виучувати не як відвернутому коду, а як специфічної психофізіологічної діяльності, забезпечуючій виробництво і сприйняття висловів на іноземній мові, як операційній готовності включення в ту або іншу ситуацію реального спілкування [3].

Які передумови розвитку мовної діяльності? Мовна здатність людини на рідній мові розвивається за допомогою активної комунікативної діяльності, в процесі якої мовні елементи (слова, вирази, моделі вислову) накопичуються в індивідуальному досвіді поступово. Дитя починає говорити, не володіючи всією мовною системою. Можливість використання лише "частини мови" в комунікативних цілях свідчить про вельми специфічних свойствах мові як коди. Але саме дана особливість мови пояснює, чому при опануванні іншомовної мови що виучується можна залучати до реальної комунікативної діяльності вже на найраніших етапах навчання [3].

При опануванні іншомовної мови сучасна методологія викладання відзначає, що також важливий і інший аспект навчання мові як діяльності. Вчитель повинен добиватися не лише уміння породжувати усні висловлювання, але і породжувати певну ролеву поведінку в процесі акту спілкування. Учні повинні опанувати роль як що говорить, так і роллю того, що слухає. Комунікативне завдання що говорить — оволодіти увагою що слухає, добитися прийому свого повідомлення, отримати на нього реакцію, враховувати при виробництві висловлювань ситуацію спілкування, особу того, що слухає. Отже, навчання іншомовній мові передбачає також оволодіння певною комунікативною технікою [3].

Принцип інтенсивної практики. Психофізіологічною базою мовної діяльності служить навик, або автоматизоване уміння, що стало в результаті багатократних повторень найбільш економним і вільним способом виконання даної дії. Зрозуміло, не всі мовні елементи навіть в рідній мові знаходяться у його носіїв на рівні навиків. Інші є лише уміннями або просто знаннями, часто засвоєними лише в процесі даного акту спілкування. Проте володіння основним ядром лексичних одиниць і моделей пропозицій завжди характеризується високим автоматизмом. Звідси — наполеглива необхідність організації в учбових умовах цілеспрямованої інтенсивної практики використання в мові мовних знаків.

Принцип поетапності мовних умінь. Даний принцип визначає, що опанування мовного матеріалу і операцій з ним в мові здійснюється поетапно. Це означає рішення на кожному даному рівні навчання лише одній завдання, розвитку лише однієї сторони мовного уміння. При цьому загальний напрям природно повинен йти від опанування іншомовно-мовної форми до здатності виразити з її допомогою деякий вміст. Даний принцип лежить в основі диференціації типів вправ — тренувальних — I тип і комунікативних (мовних) — II тип.

Принцип адекватності. Під адекватним розуміється така вправа, яка має в собі або вся формована дія, або його елементи. Так, застосовуючи питально-відповідні вправи при навчанні діалогічноій мові, ми як би моделюємо відповідну форму реального спілкування. Такі форми роботи можна вважати адекватними. Отже, при відборі або розробці учбових дій для використання на завершуючих етапах формування уснмовних умінь — для розвитку комунікативної мови — слід мати на увазі, аби як своїм вмістом, так і процедурою виконання вправи в максимальній мірі співпадали реальним комунікативним діям. Запропонована в даному посібнику система вправ є, на наш погляд, методично адекватною моделлю реальної комунікації. Ці вправи покликані зрештою сформувати і відшліфувати здатність орієнтуватися в природних ситуаціях спілкування.

Розглянуті вище принципи є методичними інтерпретаціями положень дидактики, мовознавства, психології і комунікації. У відомому сенсі вони складають єство функціонально-комунікативного підходу.

Таким чином, підводячи підсумок вищесказаному можна зробити наступні виводи.

До достоїнств існуючих методів навчання можна віднести наступне:

1. Розробка чотирьох чинників комунікативної ситуації:

1) обставин дійсності (обстановка), в яких здійснюється комунікація (включаючи наявність сторонніх осіб);

2) стосунків між комунікантами (суб'єктивно — особа співбесідника);

3) мовної спонуки;

4) реалізації самого акту спілкування, що створює нове положення, стимул-реакції до мови.

2. Розробка типової комунікативної ситуації, наприклад: розмова покупця з продавцем, глядача з касиром театру, бесіда матері з сином з приводу його навчання в школі, вчителі з учнем, бесіда колишніх однокашників, бесіда колекціонерів, зустріч близьких людей і так далі

3. Виділення трьох видів спілкування: індивидуальне, групове і прилюдне.

4. Розробка таких моделей мовної комунікації як:

1) офіційний індивідуальний контакт;

2) ділова розмова;

3) вільна бесіда;

4) групова офіційна бесіда;

5) монолог в груповій бесіді;

6) прилюдне спілкування.

5. Виділення восьми сфер усного спілкування:

1) сервісна сфера;

2) родинна сфера;

3) професіонально-трудова сфера;

5) сфера суспільної діяльності;

6) адміністративно-правова сфера;

7) сфера ігор і захоплень;

8) масова для видовища сфера.

До недоліків сучасної методології навчання можна віднести:

1. Неопрацьованість формування фонетичних навиків мовного ввічливості таких як:

- ритміко-інтонаційні навики, які виявляються відсталістю і невиразністю мові;

- слухо-вимовлювані навики, які виявляються нездатністю розуміти в повному об'ємі мову іншої людини і формувати свою мову в адекватному об'ємі.

2. Неопрацьованість формування лексичних навиків мовного ввічливості, зокрема таких компонентів, як:

- лінгвістичний, який виражається в нездатності підбору для формування усної мови відповідних даному моменту слів, словосполук, ідіом;

- методологічний, який виражається в недостатньому опрацюванні відповідних роз'яснень, пам'яток і інструкцій по використанню лексичної компоненти мови;

- психологічний, який виражається в недостатній здатності миттєво викликати з довготривалої пам'яті еталон відповідної лексичної одиниці залежно від конкретного мовного завдання і включати його в мовний ланцюг.

3. Неопрацьованість способів формування індивідуальних семантичних полів учнів і способів семантизації, таких як:

- використання наочності, тобто поєднання візуальної образності предмету спілкування і його логічної значущості;

- використання синонімів і антонімів, тобто наповнення мовного ряду контрастними лексичними одиницями;

- використання відомих способів словотворення, тобто вживань мовних шаблонів спілкування;

- використання простого індивідуального перекладу.[32]

У застосуванні до мовної комунікації принцип ввічливості визначається як особлива стратегія мовної поведінки, направлена на запобігання можливим конфліктним ситуаціям, яка реалізується в процесі мови за допомогою різних правил і тактичних прийомів, Дж. Ліч виділяє шість таких правил, або, виражаючись його мовою, максим: 1) максима такту: "Зводь до мінімуму зусилля інших", "Прагни збільшити вигоду для інших"; 2) максима великодушності: "Зводь до мінімуму вигоду для себе", "Бери на себе всі зусилля"; 3) максима схвалення: "Не хули інших"; 4) максима скромності: "Зводь до мінімуму похвалу в свою адресу", "Хвали інших"; 5) максима згоди: "Уникай розбіжностей", "Прагни до згоди"; 6) максима симпатії: "Будь доброзичливим". [11]

У теорії мовних актів питання визначається як мовна дія, направлена на здобуття що говорить невідомій йому інформації. Питальна ситуація має наступні характеристики: а) той, що говорить не знає відповіді, би) він хоче знати відповідь, в) він вважає, що той, що слухає знає відповідь, г) той, що говорить вважає, що той, що слухає захоче дати відповідь. Істотною умовою є те, що свою мовну дію той, що говорить розглядає, як спробу спонукати що слухає повідомити шукану інформацію [6].

Таким чином, мета питальний мовного акту - заповнити інформаційну лакуну в знаннях того, що говорить. Способом здійснення цієї мети є спонука що слухає до повідомлення інформації, засобом - будь-який формою питальний вислів, направлений на спонуку що слухає повідомити інформацію. У багатьох мовах існують спеціальні форми, що виражають запит на здобуття інформації і оформлені за синтаксичними і інтонаційними законами даної мови. Ці форми прийнято називати питальні пропозиціями (ВП) або просто питаннями. Кожне ВП містить три семантичні ознаки: а) бажання того, що говорить знати, би) характер запрошуваної інформації, в) спонука, адресована що слухає, викликає його на вербальну реакцію. По структурно-семантичних ознаках питання в англійській мові діляться НЕ спеціальні (займенникові), приєднувальні (tag-questions), альтернативні і загальні (незайменникові), причому останній вигляд ВП існує в наступних варіантах: з інвертованим порядком слів і з неінвертованим порядком слів. Крім того, для здобуття інформації в сучасній англійській мові використовуються наказові питальні вислови з предикатами мови (наприклад: Tell me, do you never read the "Daily Express"?) і оповідні вислови, що висловлюють бажання що говорить мати деяку інформацію або що повідомляють про наявність у нього інформаційної лакуни (наприклад: And I don't know why you've taken against them so much.). За способом вираження вопросительности ВП діляться на прямі і непрямі. [10]

У англійському мовної ввічливістьі існують досить ефективні прийоми, за допомогою яких реалізується принцип ввічливості в питальні мовних актах. Розглянемо, як вони застосовуються в різних комунікативних ситуаціях.

По-перше, ввічливість наказує дотримання певних обмежень на тематичний вміст питання. Так, при зверненні молодшого до старшого або при далекій соціально-психологічній дистанції слід утримуватися від питань, що стосуються особистого життя співбесідника, його віку, сімейного стану, доходів, роду занять, оцінок інших людей. Саме у таких ситуаціях що слухає найчастіше доводиться удаватися до ухильних відповідей, наприклад: "But do you love him?" asked Dorothy. "It isn't а question of loving him. ' said Ursula; "Where would you go?" - "I know а place"; "And what do you do, Mr. Rowe?" - "Oh", he said, "I sit and think".[14]

По-друге, при виборі питальна форми, доречної в певному комунікативному контексті, необхідно враховувати прагматичний потенціал різних типів питальні висловів, який є наслідком їх граматичної семантики.

В цьому відношенні найменш ввічливими є наказові питальні вислови з предикатами мови (типа Tell me, I want you to tell me). У тих випадках, коли спонука виражається імперативними формами, в наявності порушення принципу невтручання в сферу існування що слухає, що дозволяє вживати такі вислови лише при дуже близьких стосунках рівних по статусу коммуникантов або при зверненні старшого до молодшого. В будь-якому разі така форма буде неввічливою. Проте категоричність спонуки значно лагідніє завдяки використанню конструкцій типа Can/Could you tell me...?; такі вислови розглядаються як ввічливі способи здобуття інформації, особливо при спілкуванні незнайомих або малознайомих людей, наприклад: (приїжджий городянинові) Can you tell me where this road goes?; (гість господареві) Would you mind telling me what college you were?[14]

Пряме питання, так само як і наказові питальні вислови, з предикатами мови спонукало того, що слухає до у відповідь реакції. При цьому серед прямих питань особливе місце займають негативно-питальні пропозиції, які засновані на позитивній пресуппозиции. тобто передбачають, що до моменту мови в того, що говорить була думка про предмет розмови; таким чином, після даного питання очікується позитивна реакція з боку того, що слухає, наприклад:

"Isn't I: more wonderful than ever?" she asked him radiant like а newly opened flower, with tears like dew. "It is always more wonderful". Обмежуючи свободу вибору що запитує, такі питання можуть бути використані, наприклад, в публіцистиці як "обхідний маневр" для "прориву оборони того, що слухає". Проте при усній комунікації можливі різні у відповідь репліки залежно від дійсного положення справ, можлива і "реакція від осоружного", тобто активізація оборонного інстинкту що слухає, наприклад: "Lord Petherton - on Mr. Mitcheff?" The Duchess stared but rather in amusement than in horror. "Why, hasn't he а property?" - "The loveliest Mr. Mitcheff is his property. Didn't you know?" There was an artless wail of surprise in her voice. "How should I know about all social scandals and things?". І, нарешті, дані питання часто мають Додатковий емоційний відтінок - вираження здивування що говорить, коли він виявляє невідповідність своїх чекань реальному положенню справ (ср. у російській мові питання "То хіба...?", "Невже...?").

Характеристики

Список файлов ВКР