114793 (591707), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Розвиток мовлення органічно з’єднує усі частини навчального предмета - рідної мови (Т.О. Ладиженська, В.М. Максимова, М.С. Рождественський, М.М. Ушаков, Л.П. Федоренко, Г.О. Фомічова).
Українська дослідниця Л.О. Варзацька, розглядаючи загальне поняття зв’язного мовлення, аналізує застосування цього терміну: На її думку, „зв’язне мовлення вживається у трьох значеннях: по-перше, це процес, діяльність мовця, слухача, послідовний виклад або сприймання думок, знань однією особою; по-друге, зв’язним мовленням називають також продукт цієї діяльності - текст (висловлювання), характерними ознаками якого є смислова та структурна єдність, тобто взаємозв’язок окремих його частин. І Насамкінець, зв’язне мовлення - розділ методичної науки, що ставить своїм завданням учити дітей розуміти, відтворювати і будувати висловлювання з огляду на мету, умови спілкування, дотримуючись норм української літературної мови” [12, 6-7].
Дидактичний аспект проблеми збагачується результатами досліджень про взаємозв’язок молодших школярів, які представлені в наукових працях Л.С. Виготського, Л.В. Занкова, Г.С. Костюка, Н.О. Менчинської, В.О. Сухом-линського. Результати психолого-педагогічних А.М. Алексюка, В.В. Давидова, Г.С. Костюка, І.Я. Лернера, В.Ф. Паламарчук, М.М. Скаткіна, О.Я. Савченко, Д.Б. Ельконіна дають можливість уточнити, розширити уявлення про засоби керівництва процесом розвитку мовлення учнів молодшого шкільного віку.
Зміст роботи з розвитку зв’язного мовлення найбільш повно відображено в програмі „Навчання грамоти і розвитку мовлення” для першокласників. У програмах інших навчальних предметів питанням розвитку мовлення приділена увага тільки в зв’язку із засвоєнням конкретного змісту.
„У силу того, - зазначає А.С. Зимульдінова, що процес розвитку мовлення усвідомлюється як важливий аспект в оволодінні школярами вмінням учитися, ми вважаємо його загально дидактичною проблемою" [32, 18].
Аналіз літератури і педагогічної практики показав, що у вирішенні проблеми розвитку мовлення переважає однобічний підхід.
Однією із причин, що обмежують загальнопедагогічну спрямованість цього питання, і тут ми безперечно погоджуємося із зауваженнями А.С. Зимульдінової, є відсутність досліджень, у яких розкривався б процес цілісного розвитку зв’язного мовлення учнів з урахуванням особливостей організації навчальної діяльності в різних вікових періодах. Ефективне вирішення цієї проблеми вимагає як теоретичної, так і практичної розробок на основі змістового, мотиваційного та операціонального компонентів процесу навчання [32, 18].
Як відомо, на розвиток зв’язного мовлення впливає багато факторів: мовленнєве середовище, спілкування з однолітками, слухання радіо і телепередач, перегляд відеофільмів тощо. Однак вирішальне значення у формуванні такої інтегративної якості; як зв’язне мовлення, має навчальний процес, оскільки зв’язне літературне мовлення - „продукт цілеспрямованого систематичного навчання” (Л.О. Варзацька, М.С. Вашуленко, А.П. Каніщенко, Т.О. Ладиженська, Н.Ф. Скрипченко, О.Я. Савченко, Л.П. Федоренко, Г.О. Фомічова).
Не менш суттєвим є й таке положення: в дидактико-методичних дослідженнях, що стосується розвитку зв’язного мовлення учнів молодшого шкільного віку, накопичено ряд прийомів, які можна реалізувати в нових умовах навчання - на новому віковому контингенті дітей і новому змістові. Вони відрізняються тим, що на всіх уроках превалюють постійні взаємозворотні зв’язки учителя й учнів, стимулюється рівень сприйняття й осмислення отримуваної навчальної інформації. Це особливо актуально, оскільки на уроці молодші школярі не тільки мають справу з готовим текстом, але й самостійно його конструюють.
Таким чином, важливість вирішення проблеми розвитку комунікативних умінь зростає у зв’язку з організацією систематичного навчання дітей шестирічного віку в школі, з дидактико-методичним забезпеченням роботи чотирирічної початкової школи.
Потребують дослідження різноманітних аспектів проблеми формування зв’язного мовлення дітей дошкільного та молодшого шкільного віку в педагогічній, психологічній та лінгвістичній літературі і педагогічному досвіді; гостро стоїть потреба визначити дидактичні особливості ефективного керівництва процесом розвитку зв’язного мовлення учнів молодших класів; що допоможе виявити рівні розвитку зв’язного мовлення школярів у залежності від засобів керівництва цим процесом.
1.2 Вивчення, аналіз і узагальнення педагогічного досвіду з окресленої проблеми
Розгляд цієї проблеми ми здійснювали шляхом вивчення й аналізу досвіду роботи вчителів початкових класів.
З цією метою ми реферували й конспектували періодичні видання, знайомилися з педагогічним досвідом учителів-новаторів, учителів загальноосвітньої школи, відвідували уроки у молодших класах, аналізували програми й підручники з розділів „Розвиток навичок мовленнєвої діяльності” та „Знання про мову. Мовні вміння".
Хочеться зауважити, що на сьогодні у педагогічному досвіді багато уваги приділяється питанням вивчення мови й мовлення в початкових класах.
Педагоги свої зусилля спрямовують на практичне засвоєння української мови молодшими школярами.
Учителі-новатори 80-90-их років Л.С. Баршай, Є.М. Литвин, С.П. Логачевська, Г.С. Демченко та інші відразу ж включилися у розв’язання цієї проблеми після методичних рекомендацій, поданих М.С. Вашуленком на сторінках журналу „Початкова школа".
Л.С. Баршай, учителька Київської СШ № 156, зосереджує увагу на організації мовленнєвої діяльності школярів під час вивчення й засвоєння мовних явищ, вона вважає, що учням треба давати найелементарніші мовленнєві поняття, які пов’язані з мовою. Авторка пропонує вправи, завданням яких є дати практичне уявлення про фонетику, лексику, граматику, які мають функціонувати в тексті. Для цього вона добирає тексти пізнавального характеру, в яких відображає мовленнєві завдання.
Заслужена вчителька України Євгенія Литвин особливу увагу приділяє розвиткові в учнів усного й писемного мовлення. Для цього вона прагне розширити життєвий досвід молодших школярів: вчить їх ефективності застосування диференційованих завдань, а саме:
Застосування диференційованих завдань проводиться систематично, майже на кожному уроці, але не перетворювати їх у стандарт.д.ля цього необхідно враховувати тему уроку, дидактичні цілі, готовність учнів.
Диференціація навчання повинна проводитися в межах фронтальної роботи, коли учні розв’язують загальні навчальні завдання [38, 25].
Різноманітні способи й прийоми диференціації С.П. Логачевська рекомендує звести до таких: диференціація за ступенем складності завдань і диференціація за ступенем самостійності учнів. Вона наводить приклад поступового нарощування складності тренувальних вправ на уроках рідної мови.
С.П. Логачевська, застосовуючи диференційований підхід до вивчення мови, математики, звертає увагу на практичне застосування виучуваного матеріалу.
Г.С. Демченко, заслужена вчителька України, застосовує вивчення мови й мовлення у взаємозв’язку з природою, з усім, що оточує дітей. На своїх уроках вона вчить слухати й чути рідне слово, рідну мову, граматичні поняття „у тісному взаємозв’язку великого світу природи" [26, 30].
На її думку, в першу чергу треба активізувати увагу дітей до рідного слова, спонукати їх міркувати, дивуватися, мріяти й фантазувати. Для цього вона застосовує поетичне слово, художні тексти, подає зразки творів-описів, на яких діти вчаться створювати власні.
В. Віденко зазначає, що серед предметів, охоплених програмою всебічного розвитку особистості, є риторика, її головними завданнями виступають:
вчити дітей правильно, емоційно говорити, щоб спілкування приносило справжню радість і задоволення;
розвивати в школярів творчі здібності, емоційність, вчити дітей брати участь у рольових іграх.
Не виключає авторка й виховних функцій, які залежать від теми та дібраного матеріалу, Вчителька подає різні творчі завдання, які вона використовує на уроці, бо саме такі завдання допомагають не тільки вчити дитину, а й розуміти її внутрішній світ, бачити зростання ерудиції, творчої уяви, загальної мовної культури [5, 48].
У системі своїх занять В.О. Волотовська вміло й ефективно керує процесами засвоєння й застосування знань, формує мовлення школярів, їхню емоційну та вольову сферу, моральні, естетичні та світоглядні аспекти особистості, врешті, трудові вміння (і навчальні теж).
Найхарактернішою рисою творчої лабораторії Валентини Олексіївни є спрямування всіх планів і дій на розвиток творчих сил і можливостей класу в цілому й кожної дитини осібно.
Учителька В.О. Волотовська працюючи над мовою й мовленням, розвиває мислення школярів, їхню увагу, пам’ять, спостережливість, кмітливість, ініціативу, самостійність, наполегливість, працьовитість, чуйне, уважне ставлення одне до одного та багато інших позитивних якостей особистості, які так важливо закладати якомога раніше.
Головне місце на уроках відводиться елементам творчого пошуку. За розмаїттям форм це - мандрівки, змагання, ігри, живі журнали, теле - та радіо - заняття, концерти тощо. Вони можуть бути присвячені окремим предметам, але найчастіше в їх змісті можна виділити майстерно інтегровані компоненти кількох [17, 6]. Вчителька розвиває мовлення дітей не лише на уроках рідної мови та читання, а й на всіх інших.
Т.Г. Рузинська намагається, щоб кожен урок рідної мови був уроком розвитку мови й мовлення учнів.
Вчителька акцентує увагу на побудову уроку, на основі тематично близьких текстів. Така організація пізнання, на її думку, дає можливість поєднати два процеси - засвоєння мовних знань і застосування їх у спілкуванні. На уроці Т.Г. Рузинська формулює такі мовленнєві завдання, виконання яких зумовлює і розв’язання граматичних. Таким чином, підвищується ефективність прийомів виділення головного, аналізу, зіставлення мовних явищ, їх узагальнення, систематизації. Прищеплення цих умінь навчальної праці сприяє збагаченню словника, граматичної будови речень, оволодінню способами послідовного й логічного викладу думки [49, 16].
Працюючи над формуванням граматичних навичок, учні оволодівають окремими вміннями, необхідними для розвитку монологічного мовлення.
Т.Г. Рузинська використовує різні види диктантів, але перевагу надає вільному. Особливість його в тому, що учні записують текст не дослівно, а так, як вони його зуміли запам’ятати. Школярі не просто передають те, що запам’ятають, а складають власне висловлювання на основі речення-опори [49,18].
Ряд учителів здійснюють взаємозв’язок у вивченні мови й мовлення засобами міжпредметних зв’язків або інтегрованих уроків.
Л.І. Ткаченко вважає, що можливість і необхідність зв’язку уроків української мови з іншими навчальними предметами зумовлюється, в першу чергу, спільними завданнями з розвитку мовлення: збагачення словникового запасу, оволодіння вмінням правильно й точно вживати слово тощо [61, 11].
Вона зазначає, що використання матеріалу з природознавства на уроках української мови сприяє збагаченню словника учнів не лише термінологічними назвами, а й прикметниками, дієсловами, що означають ознаки, характерні особливості предметів, явищ навколишньої дійсності [61, 13].
На думку вчительки, сучасний методичний підхід до засвоєння мовних знань у контексті зв’язного мовлення дає великі можливості класоводам використовувати тексти підручника природознавства на уроках української мови. За спостереженнями, діти зацікавлюються такою роботою, глибше усвідомлюють значення, граматичну структуру, особливості правопису термінологічних назв, спостерігають за їх використанням у мовленні.
Таким чином, міжпредметні зв’язки уроків української мови й читання, природознавства сприяють підвищенню ефективності роботи з розвитку мовлення учнів.
Отже, вивчення досвіду роботи вчителів із задекларованої проблеми засвідчило, що вчителі-новатори застосовують комунікативно-діяльнісний підхід до вивчення української мови, проводять інтегровані уроки (використовують міжпредметні зв’язки) під час вивчення таких важливих і водночас складних розділів курсу рідна мова, як „Розвиток навичок мовленнєвої діяльності” та „Знання про мову. Мовні вміння” в початкових класах.
Для того, щоб ефективно формувати комунікативні уміння учнів початкових класів на міжпредметній основі необхідно чітко усвідомлювати які вимоги до вивчення рідної мови передбачає програма з розділів „Розвиток навичок мовленнєвої діяльності” та „Знання про мову. Мовні вміння”, а також підручники.
Розглянемо як відображено це питання в навчальній програмі з предмету „Рідна мова", наприклад, 2 класу.
Початковий курс української мови є пропедевтичним стосовно систематичних курсів української мови і літератури, які вивчаються в середній ланці загальноосвітньої школи. Основними завданнями початкового навчання мови є: сформувати в молодших школярів уміння осмислено читати, говорити й писати, збагачувати мовлення, дати початкові відомості з мови й літератури, розвивати увагу й інтерес до мовлення (свого й чужого), до читання книжок, розширювати уявлення дітей про навколишню дійсність, сприяти їхньому загальному розвитку.
Початковий курс української мови у 2 класі складається з таких розділів: „Розвиток навичок мовленнєвої діяльності”, „Знання про мову. Мовні уміння”, „Правопис”, „Графічні навички письма, техніка письма, культура оформлення письмових робіт" [46, 25-34].
Конкретні завдання початкового курсу рідної мови формулюються відповідно до кожного з розділів програми.
„Розвиток навичок мовленнєвої діяльності” та „Знання про мову. Мовні уміння” - нові розділи у курсі української мови в початкових класах [46, 25-28]. їх мета - включити роботу над учнівським мовленням у сферу навчальної діяльності на уроці, дати учням елементарні відомості про усне й писемне мовлення, сформувати в них комунікативні вміння, необхідні для побудови власних висловлювань та вміння орієнтуватися в умовах спілкування, планувати своє мовлення, контролювати правильність сказаного та усувати допущені помилки. „Однак основну увагу в навчанні слід приділяти розвитку умінь здійснювати всі види мовленнєвої діяльності: слухання-розуміння (аудіювання), говоріння, читання, письмо. З цією метою необхідно використовувати спеціальні види роботи, забезпечувати спеціальний контроль за сформованістю відповідних умінь" [46, 12].
У програмі визначено коло вмінь, навичок, які стосуються питання мовленнєвої діяльності (вміння слухати і розуміти усне мовлення; будувати діалогічні й монологічні висловлювання; записувати враження, думки та ін). „Одним із найважливіших видів мовленнєвої діяльності, робота над яким відбувається в початкових класах, є читання" [46, 12-14]. Що стосується знань про мову, мовні вміння, то у початкових класах учні одержують загальні уявлення про мову як засіб спілкування, пізнання та впливу. Початкове навчання передбачає пропедевтичну роботу з формування у школярів знань про одиниці різних мовних рівнів (текст, речення, слово в його лексичному і граматичному значенні, звуки мовлення). Цей розділ програми має значну практичну спрямованість, що виявляється в тому, „що контролю підлягають не стільки знання про мову, скільки мовні уміння: будувати речення,... уміння застосовувати алфавіт при складанні алфавітних списків... ” [46, 14-15]. Важливим та вагомими в опануванні української мови є те, що вона є не тільки предметом навчання, а й засобом засвоєння інших предметів шкільної програми, саме тому одним із завдань, які стоять перед учителем на уроках української мови опрацьовувати мовний матеріал, який використовується на уроках інших предметів, щоб забезпечити загальну мовленнєву культуру молодших школярів. Ось чому питання формування комунікативних умінь учнів на міжпредметній основі набуває особливого значення.
Розвиток навичок мовленнєвої діяльності поглиблюють, розширюють і розвивають знання, одержані молодшими школярами з цього розділу в 1 класі.
Програма з української мови з розділу „Розвиток навичок мовленнєвої діяльності” та „Знання про мову. Мовні уміння” реалізується в підручниках. Автори підручника з рідної мови для 2-го класу М.А. Білецька та М.С. Вашуленко пропонують вивчати українську мову на основі комунікативного підходу до засвоєння мови, де відображено знання й уміння, які стосуються таких важливих одиниць мови й мовлення, як звуки й букви, слова, речення.
Упорядники вдало підібрали систему вправ для формування в учнів мовних знань і мовленнєвих умінь.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
