114793 (591707), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Реформування системи освіти з урахуванням потреб соціально-економічного розвитку України висуває в якості магістральних шляхів створення системи безперервної освіти. У зв’язку з цим, як зазначено в „Законі України „Про загальну середню освіту", кожна ланка цієї системи має якнайкраще готувати дитину до успішного переходу на більш вищий рівень освіченості [31, 3].
У Державному стандарті загальної початкової освіти з „Мова і література” визначається, що головною функцією мови є комунікативна [28, 28]. Сьогодні українська мова в освітніх закладах України вивчається як державна, і тому зрозуміло, наскільки зростає вимога формування умінь усного комунікативного мовлення [34, 3].
Початкова освіта, зазначає А.С. Зимульдінова „становить змістову і процесуальну основу подальшого навчання і розвитку школярів, відіграє значну роль у формуванні в них повноцінної навчальної діяльності, невід’ємним компонентом якої є достатній рівень розвитку зв’язного мовлення, що виступає показником і умовою становлення соціальне активної особистості. Якщо учень своєчасно і в певній мірі не засвоїть основні функції мовлення, то не зможе на практиці реалізувати і форми мовленнєвої діяльності, йому складно буде виконати завдання, які ставить перед ним школа, суспільство" [32, 15].
Принципово значення для якісної перебудови початкової школи має включення розділу „Загальноосвітні вміння й навички”, у якому передбачено розвиток загальномовленнєвих умінь в учнів, починаючи з першого класу [46, 6-7]. Ці обставини підкреслюють загальнопедагогічну значущість розвитку зв’язного мовлення, висувають необхідність формування його в дітей шестирічного віку як важливої умови їх успішного навчання, виховання й розвитку.
У сучасній лінгвістиці мовлення розглядається у зіставленні з мовою і виступає як форма існування мови. Мова функціонує тільки в мовленні, а саме мовлення - це форма існування мови.
Мовознавці відзначають, що людям потрібна мова для того, щоб обмінюватись інформацією, спілкуватись. Без задоволення цієї потреби, тобто без мови, суспільство не могло б існувати. Мова - єдина, цілісна складна знакова система, точніше система систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить засобом комунікації, обміну думки, закріплення думок, засобом їх формування [1, 11].
Необхідно сказати, що мова як специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству й індивідуумові. В обох випадках вона є продуктом історичного розвитку суспільства, яке користується надбанням попередніх етапів життя мови. Мовлення по відношенню до мови є частковим, окремим, індивідуальним. Воно виступає однією із багатьох форм загального, що виникає в устах окремих осіб у різних життєвих обставинах як результат застосування мови для передачі конкретних думок.
У мовленні живе мова, проте ним вона ніколи не вичерпується. Мова обіймає в собі десятки й сотні тисяч слів з сукупністю властивих їм значень, форм, витворених цією масою індивідуальних мовлень. Але в кожному з них мова виявляється тільки частково, бо окрема людина, наприклад, використовує в розмовно-побутовому вжитку від 4 до 6 тисяч слів, які в своїй більшості є найуживанішими, життєво необхідними, через що й їх достатньо для зносин [29, 40].
Мова для всіх її носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості (при збереженні соціальної природи мовлення).
Видатні мовознавці П.Ф. Фортунатов, І.О. Бодуен де Куртене, Ф. де Соссюр, Л.В. Щерба, О.І. Смирницький, О.О. Реформатський розрізняли у своїх дослідженнях мову й мовлення.
За висловленням С.В. Семчинського, мова - це динамічна система створюваних і відтворюваних мовними органами членороздільних звукових знаків для предметів і явищ фізичної та психічної дійсності та їх відображень у свідомості, а також правил сполучуваності цих знаків, - система, здатна виразити всю повноту людських знань та уявлень про світ [53, 9].
Саме тому, лінгвістичний підхід передбачає всебічне вивчення мови як системи: звучання і значення слів, словосполучень, речень і цілісного тексту, їх граматичну форму, графічне й правописне оформлення, стилістичні особливості. І хоча довший час у лінгвістиці головною одиницею спілкування вважалося речення як мінімальна комунікативна одиниця. Так, О. Гвоздев, відзначаючи комунікативний бік речення, приділяв значну увагу ролі речення у розвитку дитячого мовлення. Оволодіння рідною мовою в основному протікає у вигляді засвоєння речень різних за метою висловлювання типів. Саме в реченні формуються окремі словосполучення, окремі граматичні категорії із зовнішнім морфологічним вираженням.
Однак в останні десятиріччя вчені звернули увагу на те, що в основі організованого мовлення лежать не окремі слова чи окремі речення, а логічно й композиційне завершені блоки, які складаються із групи самостійних речень.
Зв’язне мовлення кваліфікується як продукт мовленнєвої діяльності, результатом якої є текст (зв’язне висловлювання, мовленнєвий твір).
У психології і психолінгвістиці вивчається мовлення як процес породження і сприйняття висловлювання, як вид специфічної діяльності людини, тобто як акт, який супроводжується послідовним викладом думок і забезпечує спілкування.
Соціально-педагогічний аспект розкриває роль зв’язного мовлення у вирішенні завдань різнобічного розвитку особистості учнів.
У методиці навчання рідної мови аналізується процес формування мовленнєвих умінь і навичок дітей.
Розгляду мовлення як предмета і засобу навчання присвячена більшість дидактико-методичних робіт [10; 13; 16; 23].
Розвиток зв’язного мовлення ґрунтується на теорії навчальної діяльності (В.В. Давидов, Д.Б. Ельконін, Г.С. Костюк, О.Я. Савченко), чотирьох видах мовленнєвої діяльності, яка здійснюється в усній і письмовій формах (О.О. Леонтьєв, І.А. Зимня, А.К. Маркова), співвідношеннях між системою мови і мовною здатністю (Л.С. Виготський, М.І. Жинкін). Згідно з принципом комунікативної спрямованості під час навчання рідної мови важливим завданням є реалізація мовної здатності дитини в мовленнєву діяльність, у спілкування (Л.С. Виготський, М.І. Жинкін).
На основі вчення М.І. Жинкіна про механізми мовлення та теорії мовленнєвої діяльності О.О. Леонтьєва розробляються різні групи комунікативних умінь, спрямованих на сприйняття породження висловлювання.
Розрізняючи мову й мовлення психологи радять, що варто пам’ятати про їх єдність, їх нерозривний зв’язок, співвідношення між системою мови й мовленнєвою здатністю (Л.С. Виготський, М.І. Жинкін).
Кожна людина говорить по-своєму, хоч і користується єдиною для даного суспільства мовою. Нетотожність мови й мовлення виявляється також і у випадках, коли деякі люди теоретично знають певну мову, але не володіють нею практично, не можуть вільно, точно й виразно говорити цією мовою.
Психологи (М.І. Жинкін, Л.С. Виготський) відзначають, що провідною у діяльності молодших школярів є усна форма, яка включає діалогічне мовлення. Воно пов’язане з певною життєвою ситуацією і зрозумілим є тільки в цій ситуації.
У надрах діалогу розвивається монолог, який стає провідним видом діяльності для молодших школярів. У порівнянні з діалогом, це складний вид мовлення, який не підтримується ситуаціями чи запитаннями, а вимагає більшої зібраності та попередньої підготовки. Особливо складна писемна форма монологічного мовлення, яка потребує для свого розвитку високого ступеня абстракції. І.О. Синиця розглядає писемну форму як мовлення в думці, оскільки воно протікає без співрозмовників [54, 14]. За влучним висловом Л.С. Виготського, це розмова з білим аркушем паперу. Писемне мовлення позбавлене інтонаційно-експресивної, звукової сторони, тільки мислиться, а не проявляється.
За Г.С. Костюком, мовлення - це є оволодіння й застосування особистістю певної мови в процесі її спілкування з іншими людьми. Воно завжди здійснюється в будь-якій мові з усіма особливостями її словникового складу і граматичної будови, підкоряється її законам і правилам. Дотримання законів і правил мови скеровує й упорядковує мовлення, мовну діяльність людини. Якщо людина порушує ці закони і правила, її мовлення стає неповноцінним засобом спілкування [41, 305].
Отже, мовлення існує і не може існувати поза будь-якою мовою. З другого боку, сама мова існує як жива мова в мовній діяльності людей, в мовному процесі їх спілкування, обміну думками. Мова й розвивається в процесі мовного спілкування. Закони мови (граматичні, лексичні, фонетичні, стилістичні) виводяться з мовної практики людей. Мовлення є, таким чином, формою актуального існування кожної мови.
Тому, характеризуючи мову й мовлення людини, не можна їх протиставляти одне одному. Схарактеризувати мовлення можна тільки вказуючи, якою мовою людина говорить і як вона додержується її законів і правил.
Відомо, кожна людина оволодіває мовою з дитинства, тільки робить це не шляхом свідомого обмірковування мовних фактів та наукового аналізу їх, а переважно інтуїтивно, підсвідоме, навчаючись від дорослих і набуваючи від них мовленнєвого досвіду, який стає дедалі більш досконалим. Спочатку засвоюються ізольовані слова, перш за все „дитячі", а „від двох до п’яти" (формула К.І. Чуковського) дитина поступово оволодіває системою мови і її нормами. На перших порах вона домислює ще незнані їй компоненти цієї системи (відомо безліч прикладів милих і дуже цікавих для лінгвістики помилок такого роду), а згодом, оволодівши системою мови оточуючого середовища в усій її повноті, починає вже вільно оперувати мовою як засобом спілкування. У педагогіці мова виступає засобом навчання, засобом пізнання навколишнього світу. Видатні педагоги (К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський) надавали великого значення рідній мові як засобу впливу на духовний розвиток дитини.
Рідне слово, на думку К.Д. Ушинського, пояснює дитині її природу краще, ніж міг би це зробити природознавець, рідне слово знайомить дитину з характером людей, що оточують її, з суспільством, в якому вона живе, з його історією та прагненнями, як не мі би ознайомити жоден історик; саме рідне слово вводить дитину в народні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естет, і, врешті-решт, рідне слово дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати дитині жоден філософ.
К.Д. Ушинський зазначає: „У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози - весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи..." [63, 123].
На думку вченого, „цей незвичайний педагог - рідна мова - не тільки навчає багато чого, а й навчає напрочуд легко, за якимсь недосяжно полегшеним методом" [63, 124].
Займаючись проблемою мовної освіти, В.О. Сухомлинський виявив свою позицію щодо місця й значущості рідної мови в навчанні підростаючого покоління та у формуванні й становленні особистості. Рідній мові він надавав першорядного значення в системі шкільних предметів. Це означає, що успішне оволодіння рідною мовою позитивно впливає на засвоєння знань з інших наук.
За переконанням педагога, марно думати, що учень, не знаючи рідної мови, зможе вправно використовувати іншу. Звертаючись до учнів та молоді, писав: „Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу - рідну українську мову. Це мова великого народу, великої культури” [58, 34].В.О. Сухомлинський, вперше у методиці української мови, запровадив „уроки мислення” серед природи, яка є основним джерелом думки, школою розвитку розумових здібностей. Спостерігаючи за життям природи, працею людей, у школяра є можливість висловити на уроці думки про те, що бачить, досліджує, робить.
Багато уваги вчений приділяв проблемі модернізації методів навчання мови, що згодом набула особливої актуальності: проведення доказової розповіді, пояснення, евристичної бесіди, спостережень над фактами й явищами живої мови, застосування пізнавальних та проблемних завдань і запитань, конструктивних і творчих вправ, удосконалення самостійної роботи учнів з підручником, книжкою [40, 64].
За В.О. Сухомлинським, мова - духовне багатство народу. „Скільки я знаю мов, стільки разів я людина”, - говорить народна мудрість. Та багатство, втілене в скарбниці мов інших народів, лишається для людини неприступним, якщо вона не оволоділа рідного мовою, не відчула її краси. Чим глибше людина знає тонкощі рідної мови, тим тонша її сприйнятливість до гри відтінків рідного слова, тим більше підготовлений її розум до оволодіння мовами інших народів, тим активніше сприймає серце її красу слова [57, 201].
В.О. Сухомлинський прагнув до того, щоб багатство рідної мови було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя. „Подорожуючи” до живого джерела думки і слова, він домагався, щоб вихованці пізнавали одночасно емоційні, естетичні, смислові відтінки українського слова, щоб вони відчували красу мови, дбайливо ставились до слова, дбали про її чистоту.
Найважливішим засобом впливу на дитину, облагороджування її почуттів, душі, думок, переживань є краса й велич, сила й виразність рідного слова. Роль цього засобу в початковій школі, де кожна зустріч з новим явищем навколишнього світу пробуджує в серцях дітей почуття захоплення, неможливо переоцінити. Відчуваючи, переживаючи красу побаченого й почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхні душі. У дітей з’являлося бажання передати свої почуття і переживання, розповісти про красу. Діти складали твори. Ці твори - найважливіша форма роботи з розвитку мови й думки [57, 202].
Історико-логічний аналіз літератури дозволяє стверджувати, що ідея розвитку зв’язного мовлення завжди признавалася вітчизняними дослідниками.
60-70-ті роки XX століття стали переломними в організації досліджень з цієї проблеми в зв’язку з посиленням уваги до процесуального аспекту навчання зв’язного мовлення. Значний вклад в методику розвитку мовлення школярів у 70-80-ті роки було внесено дослідженнями Т.О. Ладиженської, М.Р. Львова, Т.Г. Рамзаєвої, Л.П. Федоренко, Г.А. Фомичової. У ці роки активізувалася робота з розвитку зв’язного мовлення у зв’язку з переходом на новий зміст навчання в чотирирічній початковій школі, яка стала співіснувати поряд із трирічною. Розширилися дослідження з проблеми організації процесу розвитку зв’язного мовлення молодших школярів, визначено склад комунікативних умінь на основі теорії мовленнєвої діяльності О.О. Леонтьева і вчення про механізми мовлення М.І. Жинкіна.
К.С. Баринова вважає, що зв’язне мовлення - це мовлення змістовне, тематично спрямоване, логічно послідовне, оформлене відповідно чинних у даній мові норм, а також мети і умов мовленнєвої комунікації. Розвивати мовлення, - підкреслює вона, - це значить безперервно удосконалювати уміння користуватися мовними засобами в процесі говоріння, доводити їх до такого рівня, за якого засоби вираження думки використовуються тим, хто говорить або пише, за законами даної мови [12, 3].
Принципово важливим для розвитку зв’язного мовлення є роботи Т.О. Ладиженської, під керівництвом якої створено варіант змісту навчання зв’язного мовлення на основі функціонально-смислових характеристик зв’язного тексту та врахування реального рівня мовленнєвого розвитку 6-7-річних дітей. Авторка підкреслювала головну роль розвитку мовлення, яке виступає як змістом роботи з рідної мови, так і результатом цієї роботи.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
