Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

3.1 Пейзажна лірика Ліни Костенко

"Поезія, як і мистецтво загалом, не розв’язує практичних проблем. Але у ній зосереджуються основні гуманістичні устремління людства, в ній живе одвічна висота людських ідеалів, у ній концентрується те уявлення про світ і людину, яке формує вона разом із сучасною їй наукою і яке без неї, без поезії, було б і неможливим, і неповноцінним."

У літературознавстві традиційним є твердження, що пейзаж – елемент композиції епічного або ліро-епічного твору. Проте не можна заперечувати побутування пейзажу, як такого чи бодай в елементах, у такому роді художньої літератури, як лірика, де "у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси." Факт існування пласту пейзажної лірики тільки підтверджує це. Проте у нашому випадку, говорячи про пейзаж у ліричних творах Ліни Костенко, ми повинні відзначити, що у поезіях цього автора дуже міцна змістова основа, що є також характеристикою швидше епічного, аніж ліричного твору.

Загалом потрібно зазначити, що українська література схильна до зображення живої природи. Це, напевно, визначається ментальністю, бо українські поети й прозаїки завжди ставились до природи з особливою увагою. І. Я.Франко у своїй праці "Із секретів поетичної творчості", зазначає, що українські письменники здавна охоче і щедро використовували у своїх творах колір, світлотінь, та інші зорові, слухові, нюхові та тактильні враження. Ця тенденція зародилася ще у народнопоетичній традиції і утвердилася в пейзажній традиції в літературі. "Еволюція пейзажу відбивала загальні тенденції в розвитку поетики української літератури, посилення в ній ліричного начала й поглиблення психологізму."

У вищезгаданій праці науковець визначає "спосіб, як в’яжуться одні з одними ідеї, репродуковані в певнім поетичнім творі." Отже, опираючись на працю І. Я. Франка "Із секретів поетичної творчості", ми у даному дослідженні спробуємо охарактеризувати поетику ліричних творів Ліни Костенко, які прямо чи опосередковано проектуються на опис живої природи. Тобто працюватимемо з пластом пейзажної лірики і лірики натурфілософської, де пейзаж використовується як декоративний фон, він допомагає заглибитись у почуття ліричного героя, увиразнює головну думку твору, вказує на масштаби мислення автора, а також визначає "саму структуру художньої свідомості поета".

Ліна Костенко – один із тих митців, для яких тема природи завжди на чільному місці, природа для поетеси є предметом художнього осягнення складних взаємостосунків між нею, природою і людиною. Тим більше, що природу вона сприймає надзвичайно тонко, розуміє її. Про своє сприйняття природи Ліна Костенко говорить у таких рядках:

Мене ізмалку люблять всі дерева,

і розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала "Здрастуй ! " крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

На щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

Але поетеса не обмежується безмежною любов’ю і спостереженням, вона виявляє вражаючу здатність відчувати свою єдність з природою, навіть якусь розчиненість у ній:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

(С. 10.)

Поезія "Цей ліс живий" певною мірою розкриває нам авторову здатність розуміти природу. Ліс для поетеси – жива істота. Все, що вона бачить у лісі, все, що діється у ньому, набуває в її очах олюднення – антропоморфізації:

Старезні пні, кошлаті поторочі,

Літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

На білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

Дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

У просвіт хмар показує кіно,

І десь на пні під сивою сосною

Ведмеді забивають доміно.

(С. 51.)

Цілісне враження опису створюється завдяки цілому рядові мікрообразів, які, змінюючи один одного, створюють в уяві читача образ старого лісу, але сприймається він так, як, напевно, сприймався нашими далекими пращурами, які в кожному дереві і в кожній рослинці бачили живу істоту.

Розпочинається калейдоскоп малюнків із опису лісу загалом, але далі, щоб "осягнути надзвичайний ефект, збудити напруження нашої уяви, поет… веде нас від цілості до часті, відси до ще меншої часті і так далі, аж до якоїсь дрібної точки в котрій, власне, чи природно, чи тільки переносно лежить уся вага його твору".

Наступна поезія "Пекучий день… лісів солодка млява…" є показовою в іншому плані. Вона виявляє ще один феномен Ліни Костенко як особистості, обдарованої особливою здатністю. Особистість, наділена такою здатністю, приймає на себе і радощі, і болі як окремої людини, так і всього народу. Поетеса наділена особливою емпатією до природи. Вона тонко реагує на всі її "стани" і "зміни настрою".

Два перші рядки поезії про спекотний літній день, а потім подається картина грози:

Тремтіння віт, і жах, і насолода,

Шаленство злив у білому вогні !

Ну, от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

(С.275)

У останніх двох рядках поезії "Пекучий день… лісів солодка млява…" показана повна відповідність духовного стану ліричної героїні і природи. Це прийом так званого "поетичного паралелізму". Він допомагає читачеві глибоко пройнятися, можна сказати навіть майже фізично відчути, зображувану ситуацію. "Поетеса надзвичайно чуйна до того, що діється у природі. У численних її пейзажних творах легко спостерегти, як мова природи стає мовою душі людини."

Взагалі опис лісу, дерев, як і опис дощу, часто зустрічається і в пейзажній, і в натурфілософській ліриці Ліни Костенко .

Тему попереднього вірша продовжує поезія "Гроза проходила десь поруч". Але коли у попередньому вірші малюнок шаленної стихії, то у цьому гроза це природна благодать:

Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка,

то грім.

Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах

до колін.

Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.

Черкнула блискавка по зелах,

аж полягали вони всі.

Над білим світом, світом білим хтось всі спіралі

перегрів.

А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.

(С. 18.)

Просто дощ сприймається інакше, і вже навіть назва, яка одночасно є і першим рядком поезії, налаштовує на відповідний настрій:

Дощ полив і день такий полив’яний,

Все блищить, і люди як нові. (С. 92.)

Образи лісу і дерев доволі часто фігурують у образній системі лірики Ліни Костенко, що підтверджують поезії, аналізовані вище. Проте ці образи не є статичними, вони постійно еволюціонують, подаються автором з різних точок зору.

Наприклад, змальовуючи осінній ліс у поезії "Сосновий ліс перебирає струни", поетеса говорить:

Це сивий лірник . Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

(С. 108.)

"У такій проникливо-світлій гамі окреслює поетеса мудрість природи, нездоланну жагу постійного оновлення і непорушність віковічних устоїв."

Осінній ліс змальований уже зовсім по-іншому. У цій поезії звучить захоплення красою природи, багатством осінніх фарб:

Самі на себе дивляться ліси,

розгубленні од власної краси.

Немов пройшов незримий Левітан

то там торкнув їх пензликом, то там.

Осіній вітер одгуляв, затих.

Стоїть берізонька – як в іскрах золотих.

(С. 322.)

Тональність іншої поезії з того ж таки розділу "Осінні карнавали", яка має назву "Біднесенький мій ліс…", змушує читача перейнятися співчуттям до ліричної героїні, захопитися і подивуватися її умінню відчувати осінній ліс як живу істоту.

"Дивним видивом буття" є для неї такі "дрібнички", як

димок туману в пригорщах долин,

і кухлик той, і та в яру криничка,

і обважнілі грона горобин…

(С. 98.)

Взагалі осінні пейзажі посідають важливе місце в ліриці Ліни Костенко. "Можливо, тому, що сама по собі осінь активізує природну здатність справжнього поета до співпереживання: як-не-як, а в самій осені завжди відчутний драматизм прощання зі щойно відбулим літом". Поетеса уникає повторень і дуже винахідлива у пошуках світлих виражальних форм. Фактично, кожен твір, присвячений осені, особливий. Витонченим шедевром поетичного мистецтва є поезія "Осінній день, осінній день, осінній!", рядки, якої ніби підтверджують висновки І. Я. Франка про роль слухових і зорових образів в поезії: "Світ тонів, гуків, шелестів, тиші безмежний":

Осінні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав – нема мелодій.

(С. 321.)

Перші ж рядки поезії захоплюють органічною алітерацією, яка надає текстові якоїсь магічності, зачаровує красою створюваного образу осінньої природи.

Своєрідним художнім вирішенням відзначається поезія "Шипшина важко віддає плоди". Кущ шипшини поводить себе як жива істота: хапає людей за рукави, буквально благає:

– Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

У даній поезії поетеса не тільки використовує прийом олюднення, а й наділяє шипшиновий кущ благородним характером:

– Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.

(С. 336.)

Ставленя ліричної героїні до природи іноді набуває інтимно-довірливих інтонацій. Найбільш виразно це проявляється у поезії "Виходжу в сад, він чорний і худий". Тут природа із зображуваного об’єкта перетворюється в суб’єкт, який веде діалог з ліричною героїнею:

І він спитав: – Чого ж ти не прийшла

у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: – Ти мені один

о цій порі од нині і довіку.

(С. 342.)

У цій поезії досить виразно проявляється другий смисловий план, що його можна визначити так: справжня дружба безкорислива, вона виявляється у тому, щоб підтримати друга у важку хвилину.

Загалом, потрібно відзначити, що поезія Ліни Костенко пейзажного плану майже не вибудовує підтекстові смисли. Їй цього не дозволяє бездоганний художній смак. "Вона знає свою впевнену, підтверджену її особистою стильовою практикою художню дорогу. Це дорога, що постає з досвіду класичного образного мислення. У пейзажній ліриці Ліни Костенко цей досвід, зрозуміло, діє теж. Глибина і гармонійність думки може критися у самій гармонійності природи, у первозданності її існування."

Усе вище сказане стосується пейзажної лірики, а от у ліриці натурфілософській зображення природи і є тим складником, де концентрується підтекстовий смисл, він допомагає читачеві краще вникнути у прочитане, увиразнює головну думку. Якраз такого плану є наступна поезія. Тут опис природи відіграє ще одну важливу функцію, про яку відомий дослідник творчості Ліни Костенко Брюховецький В. С. сказав так:

"Природа в поезії Ліни Костенко лікує, одживлює зболену душу, дає наснагу. І вже дійсно прадавнє з’являється у цих взаємовідносинах", як у поезії "Обступи мене ліс…". Щоб краще зрозуміти твір треба уявити ту складну ситуацію 70 80-тих років. Треба зазначити, що "жорстоких і тлустих" ворогів із числа літературних і не тільки літературних чиновників у неї було чимало. І боротьба з ними була виснажливою. Щоб зберегти душевну рівновагу вона відвідувала ліс, де набиралась спокою, сили і душевної рівноваги. Природа її розуміла:

Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду.

Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.

Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.

Розпитаю як справи у сосен, і зірів, і птиць.

Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.

Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.

А коли я беззбройна, їм потім вийду на зустріч,

то вони позадкують, самі не знають чому.

(С. 183.)

"Костенко має глибинний зв’язок з природою, – зазначає австралійська дослідниця творчості поетеси Галина Кошарська. – Вона постійно оживає в її спогадах, даруючи душевну рівновагу та велику втіху. Для неї природа завжди жива; вона дає задоволення на естетичному та емоційному рівнях." У трактуванні поетеси природа не тільки жива, а ще й наділена розумом і почуттями. Іноді поетеса зіставляє людину і природу, віддаючи перевагу останній:

Поїдемо поговорити з лісом,

А вже тоді я можу і з людьми. (С. 51.)

Актуальною у творчості поетеси є тема екологічної кризи, що за словами Брюховецького В. С. "проявляється лише у формі одухотворення природи, немов докірливий натяк сучасникам… Які ж то ми сліпі й глухі, не бачимо, шо цей ліс живий. У нього добрі очі. Тут усе таке незлісне й літописне…".

Кожен твір, з якого зринають дивовижні образи природи, впливає на екологічну свідомість читача. Однак є у творчості Ліни Костенко кілька поезій, присвячених власне екологічній проблемі. Одна з них "Ще назва є, а річки вже немає". Перші два катрени – це дві самостійні картини, які увиразнюють одна одну. Кожен наступний мікрообраз є наслідком тієї причини, що річка загинула – від неї залишилася тільки назва, яка нагадує: вона все-таки була, живила своєю благодаттю довкілля. А зараз "усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви" (С. 53). Степ став особливо спекотним без річки. У небі – "зморений лелека". Земля потріскалась без води: "У берегів потріскались вуста". Міст "світить ребрами" – він теж занепав, втративши свою одвічну функцію. Створений пейзаж змушує відчути, що цей занепад стосується кожного і задуматись про наслідки...

Ще трагічніше ця тема звучить у поезії "Жоржини на чорнобильській дорозі", але тут не з’ясовуються причини і наслідки. Опис забрудненої природи є констатацією факту:

Роса – як смертний піт на травах,

на горіхах.

Характеристики

Список файлов ВКР