74330 (589352), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Уже в дітей порожевіли личка,
Уже дощем надихалась рілля
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з долини.
Вже горлиця аврукає в бруслині,
Стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка
там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
Ніс в неї довший ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
вже й лебеді кричали крізь туман
Вже ходять в болотах біля Полтави
ходуличник, крохаль і турухтан.
(С. 143.)
Той факт, що поетеса закінчує роман "весняним розділом" є зовсім не випадковим. Хоч, на перший погляд, це не відповідає настрою, що виникає від усвідомлення – Маруся Чурай доживає останні дні. Здавалося б, все це повинно бути навпаки: треба, щоб природа "плакала" над смертю героїні, а не розцвітала по-весняному. Та Ліна Костенко, відкидаючи таку паралелізацію долі головної героїні і природного пейзажу, вдається до іншого, набагато сильнішого за смисловим вирішенням художнього прийому.
Так, Маруся Чурай навесні, коли природа досягає піку свого розквіту, помирає від сухот, а точніше від перенесених душевних страждань, глибокої психологічної травми. Але у цьому світі навіки залишаються жити її пісні. "Ліна Костенко багато розмірковує, що ж лишає по собі людина. Де відшукати те одвічне, що збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму народові, а відтак і людству?" Життя продовжується і воно прагне кращого майбуття...
А дні стоять, – не хочеться тужити!
І кожна пташка хатку собі в’є.
– Скажи, зозуля, скільки мені жити? –
Кує зозуля... Цілий день кує
(С. 144.)
Весна прийшла. Скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
(С. 144.)
Пейзажні картини майстерно вплетені у канву твору, часто стикаються з історичною основою роману, створюючи не тільки декоративний фон, але глибше розкриваючи події визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ця тема гострішого розвитку набуває у наступному романі Ліни Костенко "Берестечко", який побачив світ у 1999 році.
"Ця книжка про одну з найбільших трагедій української історії – битву під Берестечком". Обидва романи – і "Берестечко", і "Маруся Чурай" – об’єднує не тільки спільний історичний період Хмельниччини, а і те, що одним із виразників складних художніх елементів роману є українська природа, на тлі якої змальовуються події і першого і другого твору. Вона є одним з чинників національного духу, яким прийняті вищезгадані твори. Вона є органічним складником образу України.
Але якщо описи картин живої природи у романі "Маруся Чурай" поглиблюють розуміння душевного стану якогось конкретного образу, то у романі "Берестечко" вони "працюють" на:
1) увиразнення образу сплюндрованої української землі.
Земля ж моя, нащо ти рожаїста
А чом же ти, земле, не з каменю-трути
Що кожна пожора бажа тебе, з’їсти
і пощасливити кожен трутень!
.......................................................
Берестечко моє, дощами і кров’ю залите... та ін.
Потрібно зазначити, що ознаки спустошеності і безнадії підсилюються такими стилістичними фігурами, як звертання і риторичне запитання.
2) поглиблення розпачу у душі Богдана Хмельницького:
Поля одсиріли від мряк
Над ними небо мов сіряк.
По самий обрій туга, туга, туга...
Таке безлюддя марне і сумне:
Ніде нема ні коника, ні плуга,
хіба що полем заєць дремене
(С. 19.)
Цей пейзаж символічний, авторка використовує змалювання дощу для глибшого розуміння почуття невимовної туги, що охопила гетьмана.
3) створення декоративного фону, який допомагає читачеві краще уявити усі події, що розгортаються у творі:
Надвечір звідкись налетіла галич.
Зчинила грай. Хотілося тепла.
Гіркотний дух дощем залитих згарищ
нам підказав дорогу до села
Яка тепер ночівля. А ніяка
Хто прийме нас, народ повигибав.
Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,
на всіх тинах макітри порубав
Постояли. Зайшли в якесь подвір’ячко.
Осель нема. Сади іще живі.
Та все біжать по двієчко, по двієчко
куріпочок рябесеньких в траві.
(С. 19)
Крім того, суттєву різницю становить той факт, що у романі "Маруся Чурай" пейзажні картини постають в уяві читача то зі слів автора, то зі слів Марусі або дяка. У романі "Берестечко" читацька уява сприймає світ очима головного героя – Богдана Хмельницького. Цей художній прийом надиктований формою, у якій написаний роман – внутрішній монолог головного героя.
Роман "Берестечко", як і роман "Маруся Чурай, наповнений знаками "української автохтонності", які органічно вплетені в канву твору. Наприклад: "пихату шляхту сік на дрібен мак", "орду, гадюку-пожарицю, трава під нею вигоре!", "та й буде булава як макова голівка". Те, що вони стосуються військової лексики, у читача не викликає здивування, бо головна тема роману – змалювання подій визвольної війни.
Розлогу умовно пейзажну картину України малює Ліна Костенко, коли перераховує назви українських сіл і містечок:
Поля й поля. Півонія і півень.
Дрімайлівка, Нехайлівка, Сватки.
А де ж мої Немиренці і Гнівань,
Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!...
.....................................................
Усім вітрам відкритий на Роздолі,
на Кусноньки подертий у ярмі –
великий край Неданової Волі!
Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!
(С. 23)
Детально, багатопланово змальована й стара фортеця в урочищі Гончарі, де зупинився Богдан Хмельницький:
В урочищі вечорами світиться біла глина.
Чорніють старі бійниці з тернової гущини.
Мохами беруться мури. І жевріє дика малина
Вночі ухикають сови і шурхають кажани.
Десь дзвони далекої церкви
потужно гудуть над містечком
(С. 27)
Цю пейзажну картину увиразнює згадка про звукові явища, які подаються у двох планах: те, що чується виразно, і те, що долинає з долини.
Гетьмана переслідують спогади поразки під Берестечком, вони
Вовки гризуться, мордами тручаються.
М’ясниці вовчі, стовковище густе.
Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.
Кого захочете, того собі й з’їсте.
Відійдете, гладкі і трембухаті
А вранці дядько все цабе на цоб.
Сидять ворони на господній хаті,
у мальвах крові сполоскавши дзьоб
(С. 29)
І знову риторичними запитаннями розкривається глибока суть створеної пейзажної картини, змальовується невимовна туга воєначальника за полеглими соратниками:
А хто ж вас, хлопці, зміряє очеретиною?
Хто в чистім полі витеше труну?
Хто пом’яне сльозою, хто чвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впізнає у кровавім клоччі?
Хто крім дощів поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабані очі
червоною китайкою затьмить?
(С. 30)
Пейзажні картини з’являються в полі зору гетьамна випадково, адже "він увесь з головою поринув у спогади, які намагається знищити, забути в алкогольному спянінні". Тоді, не знати звідки перед очима з’являються нові примарні картини:
Щось трапилося. Дим.
А ні, то знову хмари.
Пливуть, пливуть, пливуть...
а й справді наче дим.
Оджевріло життя. Клубочаться примари...
.....................................................................
То хмари як сади. То гриви, то перуки...
Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.
І матінка моя, лебідонька, летить...
(С. 48)
Картини природи, що постають перед очима головного героя не лише відображають його духовний стан, але змушують його повторно переживши деякі моменти життя, змінити погляди, допомагають йому вийти із глибокої депресії, знайти в собі сили розпочати все спочатку, мобілізувати свій духовний потенціал: Саме так на нього діє спогад про наймолодшого сина, якого убив Чаплинський:
Де бігав мій хлопчина,
я вже застав лиш кров на спориші,
Чого не бачив досі я очима,
побачив раптом садами душі.
(С. 89.)
Такі думки-спогади дають можливість розуміти і сприймати світ по новому, тверезо оцінювати ситуацію, що склалася:
Думками за ніч душу натомив
Ліси шумлять, моє зелене віче.
І знов той самий півень-будимир.
Села нема, а півень кукуріче.
І звідки б то? Усе ж тут поруйноване.
Нема притулку півню ані псу.
Лиш дикі звірі в заростях зіноваті
незриму здобич іклами пасуть...
.............................................
Стоїть в підзамчі здичавілий сад.
Двори стоять вже не двори, а згадка.
Було село димів на п’ятдесят,
тепер хоча б одна-єдина хатка!
Лиш на хресті зотлілий вже рушник
Кудись летить у вирій піднебесний.
Знущання. Знищення. І зник
народ замучений і чесний.
(С. 103-104.)
Твереза оцінка ситуації будить у сумлінні почуття провини за поразку – і як наслідок його знову виринають постійні образи дощу і диму як символи туги, безнадії і нікчемності, непотрібності, самотності:
Яка самотність! з темрявою злився.
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям:
Та й знов нічого, знову я один. (С. 108.)
....................................................................
Десь виє пес. І каркає ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборона.
смутні мої самотні вечори.
Упала зірка. Пискає синиця.
П’є тишу ніч з Великого ковша
Вже навіть сон про волю не присниться,
така в людини знічена душа.
Проте так психологічно важко переносити не тільки особисту поразку, але й поразку народну, Богдан Хмельницький, як справжній українець, не може не помічати чарівної природи рідної землі, яка допомагає йому у страшні дні чорної безвиході, що обступила гетьманове серце:
Вломлю собі з грабини кострубець.
Із очерету виріжу сопілку.
Ішов полями навпростець,
переполохав перепілку.
Змія на стежці, пережду змію.
Джерельце б’є з під каменя, я п’ю.
Тут, власне, рай. Тут птиці і зело
Ні слова злого, ані злого чину.
В житті такого всякого було,
що аж тепер на старості спочину.
Минає день. Іще один. Минай...
надходить вечір, птиця замовкає
(С. 117)
Несподівана розв’язка, що несе із собою крутий поворот подій, настає із появою нового образу – вдови полковника Пилипа – Ганни, гетьман сприймає її появу як долю, тому й наділяє її природнім описом:
Ця жінка, що в життя моє прийшла.
Вона ж як вечірній промінь
що впав уже на руїну.
або:
... Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,
як мальва під вікном моєї матері. (С. 144.)
Кінцівка твору відкрита, вона залишає читача у роздумах і хоч подальша історія усім відома, картини природи, що змальовані у останній частині твору вселяють надію на краще, запевняючи у тому, що все вернулося на своє місце:
Поля, поля, поля... долини і долини...
Напнувся обрій наче тятива.
Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.
І знову чути як росте трава
(С. 152.)
У романі "Берестечко" також використаний особливий прийом зображення природи, проте, він ще менше помітний, ніж у "Марусі Чурай", де простежується протягом усього твору. В "Берестечку" зміну пори року так чітко не вказано і вона не знаменує собою якогось повороту подій. Поразка відбувається навесні, але автор прямо про це не каже, це розуміється з контексту. Літо знаменує очищення душі гетьмана від докорів сумління, аналіз причин поразки і визрівання нових ідей, найкраще вимальованим є образ осені, яка ще не настала, але яка обов’язково подарує щедрі плоди. Треба тільки не лінуватися, а гуртом збирати довгоочікуваний плід – свободу.
У цьому творі усі описи живої природи розміщені паралельно до розвитку подій. Вони допомагають краще уявити картину зображуваного, заглибитись у душевний стан головного героя, пройнятися подіями періоду визвольної війни 1648-1664 рр. під проводом Богдана Хмельницького.
Отже, сміливо можна стверджувати, що пейзажі у ліро-епічних творах Ліни Костенко "Маруся Чурай" та "Берестечко" відіграють важливу композиційну роль. Вони не є занадто поширеними, навпаки, становлячи невеликі описові вкраплення, пейзажі в уяві читача породжують багатопланові ретроспективи картини живої природи.
Це допомагає увиразнити сюжет твору, заглибитись у почуття і переживання головних героїв, а також створити в уяві читача єдиний збірний образ прекрасної і великої української природи.
3. Пейзаж і ліричний твір Ліни Костенко