71774 (589228), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Діяльність братств сприяла організованості боротьби міського населення протии національно-релігійного гніту, до стійкості у захисті громадянських прав.
З середини XVI століття пожвавився освітній рух у Львові. Українське населення додало чималих зусиль для організації власної школи вищого типу. Близько 1585 року міщани центральної частини міста, керівники Успенського братства створили школу на Руській вулиці [10]. Відкриття такої школи відіграло важливу роль у боротьбі проти ідеологічного наступу католицької контрреформації.
Наслідки зусиль братств на ниві просвітительства були величезними. Вони високо піднесли свідомість народу. Католицизм, проводячи унію, водночасно вів боротьбу проти реформаційних течій, що поширювались серед шляхти й вищої магнатерії, які, таким чином, прагнули ослабити економічно й політично католицьку церкву та добивались ще більшої незалежності від королівської влади. Однак шляхта, боючись за свої досягнуті величезними зусиллями політичні та економічні позиції, всіляко перешкоджала поширенню реформаційних ідей серед селянства та міщанства. Згодом страх перед поширенням цих ідей серед трудящих мас зажене її знову в лоно католицької церкви. Звичайно, вузьке використання шляхтою для своїх цілей гуманістичного і реформаційного руху визначило його повну безперспективність. Але ж жива думка проникала в Польщу з гуманістичних центрів, де навчалась польська, українська, білоруська молодь, з протестанських університетів Віртенберга, Страсбурга, Базеля, Вюрцбурга, Гольберта та інших міст. [20.19]. У час відносного вільнодумства і толерантного ставлення до чужих вірувань гуманізм зачепив досить широкі кола суспільства.
Більш радикальними і демократично послідовними в своїх поглядах були “ польські брати” (їх ще називали аріанами, унітаріанами, соціанами), куди входили антитрипітарії, емігранти з Південної Європи. Вцілому це були сили, спрямовані проти феодального ладу, які висували сміливі суспільно-політичні вимоги: знищення кріпацтва, ліквідація експлуатації людини людиною, майнова рівність, релігійна терпимість. Аріани швидко поширювались в Польщі. Їх общини були в Західній Україні та Білорусії. Вони залишились вірними своїм переконанням і в час жорсткого переслідування контрреформацією. Цілком очевидний вплив реформаційно-гуманістичних ідей на дозрівання суспільно-політичних поглядів братчиків, передусім львівських, які прагнули позбавитись втручання духовенства в громадські справи і вели тривалу боротьбу з львівським єпископом Гедеоном Боголюбом. Він був прихильником рішучих, навіть бунтарських дій. Його ненависть до латинства і унії не мала меж.
Одним із таких важливих факторів стала церковна унія. Вона до краю загострила не лише релігійні, а й політично-соціальні та національні питання і спияла появі в українській культурі виключної за духовною зрілістю, глибиною змісту та політичною спрямованістю полемічної літератури, що ввібрала в себе всю складність різноманітних питань тогочасного життя і стала високим здобутком гуманістичного руху в загальноєвропейському масштабі. Єзуїти, воскрешаючи призабуту ідею унії, розпочали справжню війну проти православної церкви і одночасно проти реформації. Для цієї війни, що велася найганебнішими засобами, войовничий орден зібрав у Польщі реакційні шляхетсько-католицькі сили – контрреформацію.
Церковна унія відбулася 1596 року в Бресті. Її підготовку й формальне здійснення полегшила зрада вищого православного духовенства України та Білорусії задля матеріальних і політичних привілеїв: порівнятись в правах з католицькими “ князями церкви “, бути незалежними від східних патріархів, позбутися втручання братств у справи церковного управління, жити розкішним і розпусним життям, як шляхта. Однак король і уряд Польщі приймали іх і такими, бо усвідомлювали, що без церковної єдності єдність Речі Посполитої довго існувати не може.
У Львівському ( Успенському ) братстві намітився спад активності, бо керівництво перейшло до рук найбагатших купців переважно грецького походження, хоча культурно-просвітительську діяльність проводили не керівники, а службовці – вчителі, друкарі, малярі, але вже скромніше. Все ж, якою б короткочасною не здавалась активна діяльність братств, слід,залишений ними в культурі найвагоміший. В мистецтво вони принесли демократичний, збагачений прогресивними ренесансними впливами спосіб мислення, допитливу цікавість до реальної природи й людини. З братствами пов’язані високі досягнення в образотворчому мистецтві, в архітектурі, скульптурі та живопису.
2.1 Стилістичні особливості культової архітектури Львова
Істотні зміни відбуваються і в будівництві храмів. При спорудженні великих церков у Львові були використані традиційні схеми тридільних невеликих парафіяльних храмів, але вирішених у формах італійського Відродження. У невеликих храмах з”являються напівсферичні куполи, ренесансні деталі. В архітектурі костьолів традиційні готичні форми поступово змінюються ренесансними, з'являються ордерні базиліки.
Архітектура синагог з їх нерозчленованим простором головного залу і кількома прибудовами також вирішується з використанням ордера.
Шедевром ренесансної архітектури в країнах Східної Європи був ансамбль споруд Львівського братства, який складався з Успенської церкви, високої дзвіниці і прилеглої до них каплиці Трьох святителів, збудований в кінці XVI— 30-х роках XVII ст. кращими львівськими будівничими: Павлом Римлянином, Петром Барбоною, Войтехом Капиносом. В архітектурі його церков та дзвіниці місцеві давньоруські принципи об'ємно-просторової організації були трактованів дусі творчості та теоретичних настанов А. Палладіо. Незважаючи на специфіку вимог і дію традиційних типів, культові споруди різних віросповідань мали багато спільних стилістичних рис, які виявлялись головним чином у характері використання класичних архітектурних форм. В утвердженні ренесансних рис в архітектурі України помітну роль відіграли італійські майстри. Вони прибували до Львова та інших міст починаючи з середини XVI ст. і часто залишались тут на все життя. Це — в основному вихідці з півночі Італії і Швейцарії, з поселень біля озер Комо та Лугано — звідки походила їх назва Комашків та Луганчиків. До них належали майстри з багато численного сімейства Квадро, Петро Італьчик, Петро Барбона та багато інших. Були будівничі з Венеції — Бернардо Морандо, Рима — Павло Римлянин та інших міст. Працюючи головним чином у Львові, вони виступали також як підприємці у розробці будівельних матеріалів, проведенні будівельних робіт. Більшість з них ввійшли в створений 1592 р. цех будівничих у Львові.
Поряд з італійськими в другій половині XVI ст. на Україні працювали майстри з Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини та Нідерландів, де Ренесанс пройшов уже першу фазу розвитку і набув місцевого забарвлення. Проте головну роль у складному процесі будівництва відігравали місцеві майстри різних будівельних професій, праця яких врешті-решт забезпечувала матеріалізацію архітектурних задумів.
У цейчас на зміну середньовічним методам модульного пропорціювання архітектурної форми, які зберегли своє значення в народному будівництві до кінця XVIII ст., приходить новий метод проек тування за допомогою креслень. Нове розуміння принципів побудови архітектурної форми було пов'язане з виготовленням проектів і моделей. Широко використовувались також архітектурні трактати, складанню яких вслід за Італією приділялось багато уваги в інших країнах Європи.
На Україну Ренесанс прийшов не за волею королівської влади або аристократії, як це було в Угорщині або Польщі, а як результат головним чином соціального замовлення третього стану – міщанства. Саме в житлових будівлях мешканців міст насамперед зустрічаються риси цього стилю. З'явились вони і в будівництві оборонних укріплень, а потім і в культувому. Початок останньому було покладено Львівським православним братством.
Для української ренесансної школи характерні суворість і стриманість, інтимність трактовки споруд, які у більшості випадків зберігали стінову тектоніку. Контрастом до чистих площин стін були різьблені деталі, спочатку більш скромні, а з кінця XVI ст.— збагачені орнаментальним декором з перевагою рослинних елементів, а також більш схематичних мотивів північного „окуттєвого” орнаменту. Ряд монументальних споруд зрілого Відродження будувався з великих блоків каменю, в архітектурі житла дістають розповсюдження рустована кладка або облучкування стін. У типологічному відношенні архітектура різних споруд була близькою до вимог широких прошарків горожан, в ній відчувався зв'язок з народним житлом та дерев'яними культовими храмами.
Вежею Корнякта розпочалася по-справжньому нова сторінка ренесансної архітектури у Львові. ЇЇ стильова цільність спиралася на продуману програму, перед якою «пасувала» споруджена 1559 р. італійцем Патрусом Муратором Рогіусом Успенська церква. В останнііі намітились цікаві риси. Ідо стали визначальними для подальшої львівської ренесансної архітектури та були розвинуті Петром Барбопою і Павлом Римлянином. Це — органічне поєднання національних традицій з новими, принце сеними ззовні мистецькими явищами. Для італійців поступово відкривалась активна і багата культурна атмосфера, притаманна середовищу львівської української громади. Організовані в братства, українці активно включалися в боротьбу з міською адміністрацією, яка постійно урізувала їх права, і з контрреформацією.
Поява вежі Корнякта, заміна згорілої Успенської церкви новою, кращою, показник становлення художньоідейних позицій Ставропігійського братства — одного з найактивніших на Україні. Це — показник гартування його суспільно-політичних позицій, засвоєння громадянських та гуманістичних ідеалів.
Архітектура Успенської церкви у трактуванні Петрусом Муратором Рсгіусом (її зображення добре збереглося на печатці Ставропігійського братства) відзначалася стильовим компромісом. Храм завершувався трьома банями, його могутні стіни підпирали контрфорси — суто середньовічний засіб оборонної споруди, поєднаний з традиційною трьохдільністю інтер'єру і збагачений новими ренесансними компонентами — порталом і фризом. Перевага старих форм і несмілива композиція нових в Успенській церкві дисонували поряд з вежею Корнякта, не відповідали новим естетичним смакам. Очевидно, це й було причиною збайдужіння братчиків до руїн храму, який ще можна було поновити після пожежі 1571 р. Спорудження вежі здійснювалося на кошти члена братства ослов'яненого грека Костянтина Корнякта. Важливим у цій вежі було поєднання функціональності:вона була дозорним пунктом і оборонним форпостом — з новим змістом: доказом православних Львова, насамперед української громади, своєї сили, значимості культурних традицій. Це добре видно при порівнянні вежі з готичною одноманітною вежею кафедрального костьолу, або із дзвіницею Вірменської церкви (1571, архітектор Петро Красовськиіі), в якій готика теж пропалю над ренесансними елементами.
Вихований на архітектурних традиціях Падуї й Венеції, Петро Барбона використав елементи міського собору й церкви св. Джустипи в Падуї - прекрасні своїми членуванням і мотивами сліпих арок. Споруді властиві також форми північноєвропейської готики та візантійські традиції. У членуванні вежі ним допущена готична аритмічність: висота кожного з трьох ярусів різна. Першому ярусові, що первісно служив проїздом (арочний проріз видно на зображенні печаткиСтавропігійського братства), надано занадто суворого вигляду, тому вежа сприймалася як надбрамна башта. У другому й третьому ярусах запрограмована чітка архітектоніка контрастних, але тонко узгоджених форм — пілястрів і глухих арок. Тут панують непереборне прагнення руху вгору, гармонія. У XVII ст. вежа не раз перебудовувалася. 1695 р. був добудований четвертий ярус і пірамідально шатрове завершення замінено цибулястим верхом з латерною.
Вежа Корнякта — твір великої складності, носій образу певного ідейного змісту. В ній поєднані ренесансні архітектурні форми з традиціями українського зодчества, насамперед із дерев'яними вежами-дзвіницями українських храмів. Від цього вежа Корнякта не стала чимось інородним, а органічно увійшла в українську архітектуру, доповнивши низку видатних творів українського ренесансного мистецтва.
Виняткова краса й змістовна наповненість вежі були сприйняті сучасниками, як втілення стійкості і вільнолюбства народу. Вона стала, як писав один з істориків Львова, гордістю і окрасою всього міста, його символом. Сучасники прочитували в цій споруді глибокий естетичний сенс — свідчення вагомості образотворчої культури корінного українського населення. Вежа мовби стала виразником незламної волі народу до духовного й політичного відродження. Вона репрезентувала духовне багатство і моральну силу Ставропігійського братства, яке, створюючи пам'ятку такого високого мистецького рівня, неначе визначало культурну й політичну програму на багато років уперед.
2.2 Еволюція розвитку житлової архітектури міста
Важливе місце в українському зодчестві того часу посідала житлова архітектура Львова. В ній вони дістають найбільш чіткий і повний вияв як в мистецтві, тісно пов'язаному з практикою життя, з побутом, з соціальними умовами і життєвими потребами людини. Для розвитку архітектури велике значення мали ріст міст та монументальне будівництво, що обумовило створення великих ансамблів, якими були центри міст, замки та укріплені монастирі.
Особливостями організації архітектурних ансамблів в епоху Відродження були регулярність, акцентація на певних точках сприйняття, а також намагання зменшити традиційні відмінності між архітектурою культових та світських споруд. Важливе місце у діяльності теоретиків архітектури Відродження займала розробка проектів «ідеальних» міст, які, проте, не дістали широкого практичного застосування.
У 40—50-х роках XVI ст. і в першій половині XVII ст. у містобудівництві України відбуваються істотні зміни як у планувальних схемах і концепціях, так і в характері забудови. Старі міста Галичини (Львів), що мали регулярне готичне планування і забудову XIV— XV ст., в основному зберегли свою планувальну структуру, але під впливом нового стилю вони набули нового силуету: часті вертикалі, гостроверхі дахи змінили спокійні горизонталі, які контрастували з куполами та баштами храмів і ратуш.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
