43414 (588329), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Полісемія не тільки знімається контекстом, але й виявляється у всьому своєму різноманітті за допомогою постановки слова в різні контексти. Деякі вважають, що полісемія й породжується контекстом. Однак очевидно, що слово лиса не тому одержало значення 'хитра людина', що хтось ужив це слово в одному контексті з людським ім'ям.
Слово лиса в подібному контексті стало можливим тому, що відповідно до народних уявлень хитрість здавна розглядалася як типову властивість лисиць; коли виникла потреба в експресивному, емоційно-насиченому позначенні для хитрої людини, було природно використовувати для цього слово, що позначала дана тварина. У подібних випадках контекст, у якому вжите слово, лише підкаже слухачеві (читачеві) вибір потрібного (актуального) значення з декількох потенційних, що історично розвилися в багатозначному слові й властивих йому як семантичні варіанти в дану епоху життя мови [43,c.39].
У мові творів Е.М. Ремарка й у мові їхніх перекладів зустрічаються різні комбінації компонентів експресивності: гра слів, інтенсивність, емоційність, образність; інтенсивність, емоційність; емоційність; інтенсивність і ін., наприклад:
а) інтенсивність, емоційність, образність, наприклад:
Es war, als sei der Wagen ein Schiff, das lautlos über die bunten Kanäle des Lebens trieb. Die Stra?en wehten voruber, die hellen Portale, die Lichter, die Laternenreihen, der su?e, weiche, abendliche Aufruhr des Daseins, das sanfte Fieber der erleuchteten Nacht, und uber allem, zwischen den Dacherrandern, der eisengraue, gro?e Himmel, gegen den die Stadt ihr Licht warf
Здавалося, що наш «кадилак» – корабель, що нечутно сковзає по строкатих каналах життя. Пропливали вулиці, яскраво освітлені під'їзди, вогні будинків, ряди ліхтарів, ніжна лихоманка осяяної ночі, і над всім цим, між краями дахів, свинцево-сіре велике небо, на яке місто відкидало свою заграву. Лінгвістична література розташовує декількома теоріями мовної гри слів, наприклад, прийом твердження й заперечення, причому постійно проглядається асиметрія у вивченні противочленів даної опозиції [67,c.58].
Німецька мова має у своєму розпорядженні різними морфологічними, синтаксичними, лексико-синтаксичними, а також лексичними засобами вираження, що володіють можливістю специфічного зв'язку й займають певну позицію. У групу негативних засобів гри слів входять: спеціалізовані частки, займенники, прислівники, сполучники й словотворчі морфеми.
У плані вираження граматична категорія твердження й заперечення заснована на опозиції «немаркована форма / маркірована форма» [14,c.45]
Яскравим моментом гри слів ми можемо побачити в повторі.
Повтор – один з найбільш яскравих проявів посилення в мові художніх творів Е.М. Ремарка. Стверджувальні-негативні повтори відрізняються від інших повторів тим, що відтворюють не яке-небудь поняття як таке, а підсилюють твердження або заперечення якогось іншого поняття.
При уривчастому мовленні окремі частини речення можуть придбати самостійність як неповно оформлені висловлення, обривки думок, продовження яких лише вгадується. Формально вони ізолюються, що допускає повтор заперечення або твердження, наприклад:
Sie stand eine Weile. Dann nickte sie.
«Ja – ja – natürlich – Ich bin ja auch dumm – wir haben ja auch gar nichts miteinander... » Sie strich sich über die Stirn. «Ich weiß nicht, wie ich dazu komme …» Вона постояла із хвилину. Потім кивнула головою:
– Так…так, звичайно…Я дурна…адже між нами нічого й немає…–Вона провела рукою по чолу. – Не знаю навіть, з якої статі я…Місце повтору не байдуже для його стилістичного ефекту.
Контактні повтори найбільш характерні для прямого мовлення, трохи рідше зустрічаються в невласно-прямій і невластиві чисто авторському мовленню, якщо вона не скомбінована з невласно-прямим мовленням [21,c.37-39].
4. ДО ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ
Відіграючи важливу роль у житті суспільства, переклад здавна приваблював до себе увагу літературознавців, психологів, етнографів і лінгвістів. Різні, часом взаємовиключні, погляди на сутність перекладу і його принципи, перекладність простежуються на різних етапах розвитку людської думки [83,с. 72]. Разом з тим спроби створити наукову дисципліну, націлену на опис і аналіз цього складного й суперечливого феномена, мають порівняно нетривалу історію. У свій час видний лінгвіст А.А. Реформатський дав негативну відповідь на питання про можливості створення "науки про переклад", аргументуючи це тим, що оскільки практика перекладу користується даними різних галузей науки про мову, вона не може мати власної теорії [41,с.52].
Теорія перекладу міцно затвердилася як наукова дисципліна. Цьому сприяли усвідомлена суспільна потреба в науковому узагальненні перекладацької діяльності, розвиток мовознавства, теорії комунікації й інших галузей знання, що забезпечили наукову базу для вивчення перекладу, і, нарешті, поява серйозних перекладацьких досліджень, що переконливо довели можливість і перспективність створення наукового напрямку для виявлення сутності перекладу як процесу міжмовної і міжкультурної комунікації. Разом з тим, як відзначалося вище, ряд принципових питань, відповідь на які багато в чому визначає статус теорії перекладу, дотепер є предметом спорів. До їхнього числа належить питання про предмет теорії перекладу. Так, І.І. Ревзин і В.Ю. Розенцвейг уважають, що таким є "сам процес перекладу (das Ubersetzen, translating), при якому відбувається перехід від однієї системи знаків до іншої і якого може бути описаний у семіотичних термінах" [63, с.20-21].
При цьому проводиться принципове розмежування процесу перекладу і його результату (die Ubersetzung, translation). Недоцільність включення останнього в предмет перекладу аргументується тим, що орієнтована на результат процесу перекладу традиційна теорія перекладу будувалася як дисципліна нормативна, головною метою якої було встановлення результату процесу перекладу й вироблення критеріїв оцінки його якості.
У той же час "наука, що прагне описати переклад як процес, повинна бути не нормативною, а теоретичною" [63, с.21]. Здається, що настільки різке протиставлення теоретичного й нормативного підходу навряд чи виправдано. Очевидно, воно якоюсь мірою відбиває властиве деяким напрямкам структурного мовознавства негативне відношення до урахування аксіологічних аспектів мови. Виключення з розгляду результатів процесу перекладу неправомірно звужує предмет теорії перекладу й навряд чи сприяє виявленню його сутності. Не слід забувати, що переклад являє собою цілеспрямовану діяльність, що відповідає певним вимогам і нормам і орієнтовану на досягнення певного результату. Ці норми відбивають ціннісну орієнтацію перекладача, без обліку якої не можна задовільно пояснити логіку перекладацьких рішень.
Тому можна в цілому погодитися з В.Н. Комісаровим, що, відзначаючи відому нечіткість цих норм, які лежать в основі таких використовуваних у перекладацькій практиці оцінних понять, як "адекватний переклад", "буквальний переклад" і "вільний переклад", у той же час дійде висновку про те, що "суперечливість і недостатня конкретність правил і принципів, які формулюються у деяких роботах по теорії перекладу, не означає принципової помилковості нормативного підходу до перекладацької діяльності" [19,с. 150]. Очевидно, навряд чи можливо побудувати теоретичну модель перекладу, не розташовуючи його ідеальною схемою з установкою на певні результати. Зараз же відзначимо, що вичерпний, всебічний аналіз перекладу можливий лише на основі обліку як його процесуальної сторони, так і його результатів, або, іншими словами, на основі сполучення динамічного й статичного підходів. Звідси виходить, що традиційний перекладацький аналіз, заснований на зіставленні вихідного й перекладного текстів, має таке ж право на існування, як і аналіз, що простежує процес перекладу в його динаміці. У той же час зведення завдань теорії перекладу до зіставлення текстів також навряд чи виправдано. Тому навряд чи можна погодитися з Л.С. Бархударовим, що визначає сутність лінгвістичної теорії перекладу як "порівняльне вивчення семантично тотожних різномовних текстів" [5, с.28]. Зрозуміло, дедуктивний підхід до аналізу перекладу, тобто підхід, при якому приватні положення виводяться із загальних підстав (із загальних суджень, правил, законів), цілком можливий і закономірний, хоча можливість теоретичного осмислення перекладу шляхом чистої дедукції представляється вкрай сумнівною. У цитованій вище роботі Л.С. Бархударов, визначаючи переклад як процес перетворення мовного твору на одній мові в мовний твір на іншій мові, дійде висновку про те, що переклад "має справу не із системами мов, а з конкретними мовними творами, тобто з текстами" [5, c.27].
Із цим положенням висловлює свою незгоду В.Н. Комісаров, убачаючи в ньому яку мається на увазі "незалежність" або, у всякому разі, "периферійність" перекладу стосовно мови. В.Н. Комісарів не заперечує того, що перекладач дійсно має справу з мовними творами. "Але якщо мовознавець буде розглядати переклад лише з позицій перекладача, -- пише він, -- він ризикує пройти повз істотні риси цього явища, які включають його в предмет мовознавства, завдання якого полягає в тому, щоб у спостережуваних фактах мовлення виявити прояв системи мови" [19, c.27].
Звідси робиться висновок про те, що для лінгвістичного аналізу перекладу тексти й мовний процес є лише вихідним об'єктом дослідження [19,с. 30]. У цитованому вище твердженні простежується луна тих теоретичних постулатів, які в минулому визначали напрямок лінгвістичної думки. Згідно із цими постулатами в сосюрівській дихотомії "langue-parole" лише перший елемент, що володіє рисами системної й структурної організації, є об'єктом лінгвістичного аналізу. З тих пір у методологічній орієнтації мовознавства відбулися істотні зміни. Напрямок "від мовного матеріалу до мовної системи" перестало бути єдино можливим напрямком лінгвістичного дослідження. Більше того, намітилося помітне зрушення убік вивчення мовлення як такої, що стала предметом дослідження в низці напрямків сучасного мовознавства. Саме ці напрямки відкрили нові перспективи перед теорією перекладу. Тому Л.С. Бархударов був, на наш погляд, цілком правий, побачивши тісний зв'язок між теорією перекладу й таких лінгвістичних дисциплін і течій, що перейшли від вивчення мови як абстрактної системи до вивчення функціонування мови в мовленні, як психолінгвістика, комунікативний синтаксис, лінгвістика тексту [5, с. 28].
Досліджуючи переклад як особливий вид мовної комунікації, теорія перекладу не обмежується аналізом його мовного механізму. Адже переклад - це не тільки взаємодія мов, але й взаємодія культур. У перекладі знаходять своє відображення ситуація породження вихідного тексту й ситуація перекладу. Навряд чи вдасться адекватно описати процес перекладу, не з огляду на те, що він здійснюється не ідеалізованим конструктом, а людиною, ціннісна й психологічна орієнтація якого неминуче позначається на кінцевому результаті. У число компонентів перекладацької діяльності, яка моделюється у теорії перекладу, входять "дотичні" один з одним тексти. Однобічна орієнтація лише на один з компонентів, підпорядкування йому всіх інших зміщає перспективу аналізу й неминуче веде до недооцінки деяких факторів, що впливають на переклад. Так, Г. Тур, справедливо критикуючи деякі традиційні варіанти теорії перекладу за однобічну орієнтацію на вихідний текст (відповідність цьому тексту розглядається як головна й визначальна риса процесу перекладу), пропонує в той же час інший підхід, орієнтований на тексти перекладу, на традиції й норми, які лежать в їхній основі [80,с.81]. Здається, що цей підхід не менш уразливий, чим підхід, орієнтований на вихідний текст. Теорія перекладу підрозділяється на загальну теорію, що розглядає загальні закономірності перекладу незалежно від його жанрової специфіки, умов його здійснення й особливостей, обумовлених співвідношенням тих або інших конкретних мов, і спеціальні теорії. Останні існують у трьох вимірах. Насамперед, серед них виділяються дисципліни, орієнтовані на той або інший жанр або тип текстів (художній, науково-технічний, публіцистичний переклад і ін.). Наступну групу становлять дисципліни, орієнтовані на умови й спосіб здійснення перекладу (усний послідовний, синхронний, двосторонній переклад і ін.). Нарешті, ще одним різновидом спеціальних теорій є та, котра обмежена тією або іншою парою мов (переклад з української на англійську, з німецького на французьку і т.д.). Між загальною й спеціальною теоріями існує тісна взаємодія. Загальна теорія створює понятійний апарат для опису перекладу, розкриває його загальні закономірності й інваріантні риси, тим самим створюючи концептуальну базу для побудови спеціальних теорій перекладу. Що стосується останніх, то вони, виявляючи конкретні жанрові, язикові, культурні й психологічні детермінанти процесу перекладу, вносять істотні уточнення в дані загальної теорії й дають їй матеріал для узагальнення. Якими б суперечливими не були вимоги до перекладу, не можна не визнати, що переклад є цілеспрямованою діяльністю, що відповідає певним оцінним критеріям. Однією з вимог, здавна висунутих теорією й практикою перекладацької діяльності, є вимога еквівалентності текстів – вихідної й кінцевої. Еквівалентності надавалося вирішальне значення в теоретичному описі перекладу й виявленні його сутності. Подібно тому як різні визначення перекладу відповідали різним етапам розвитку науки про переклад, різні розуміння еквівалентності відображали еволюції поглядів на сутність перекладу.
Так, у теорії закономірних відповідностей, заслуга розробок якої належить одному з піонерів лінгвістичного перекладоведення в нашій країні, Я.І. Рецкеру, поняття еквівалентності поширювалося лише на відносини між мікроодиницями тексту, але не на міжтекстові відносини. При цьому еквівалент розумівся як постійна рівнозначна відповідність, як правило не залежне від контексту [74, с.10--11].
Дуже важливе значення, пов'язане з динамічною еквівалентністю - це комунікативна ситуація. Якщо для Дж. Кетфорда вирішальним (і, мабуть, єдиним) критерієм еквівалентності є семантичний критерій співвіднесеності із предметною ситуацією, то в Ю. Найди на перший план висувається наявність у процесі перекладу двох комунікативних ситуацій і необхідність погодженості вторинної комунікативної ситуації з первинною [56,c.79].
Зрозуміло, настанова на одержувача не вичерпує тих прагматичних відносин, які характеризують комунікативну ситуацію. Мабуть, найбільш слабкою ланкою в запропонованій Ю. Найдою дефініції еквівалентності є неясність самого статусу даного поняття. Справді, виникає питання: що ж таке еквівалентність - ідеальний конструкт або поняття, що відбиває реальну практику перекладу? У визначенні постулюється не тотожність реакцій, а їхня подоба. У такий спосіб створюється враження, що мова йде про реальну перекладацьку практику. Але тоді виникає питання про те, яка ступінь подоби є необхідною й достатньою для того, щоб уважати дані тексти еквівалентними один одному. Комунікативна еквівалентність (іменована також текстовою й перекладацькою еквівалентністю) визначається Г. Йегером як відношення між текстами, що існує в тих випадках, коли обидва тексти збігаються по своїй комунікативній цінності, або, іншими словами, здатні викликати однаковий комунікативний ефект. Останній розуміється як передача адресатові певного розумового змісту. Іншими словами, комунікативна еквівалентність - це відношення між текстом вихідною мовою й текстом мовою перекладу, що виникає в тих випадках, коли при переході від оригіналу до кінцевого тексту зберігається або залишається інваріантною споконвічна комунікативна цінність тексту [85, с.87].
Визначення Г. Йегера коштовне насамперед тим, що воно повною мірою включає в розгляд таку важливу для перекладу категорію, як текст. Автор визначення правильно звертає увагу на зв'язок таких понять, як "еквівалент" і "інваріант". Саме інваріантність певних властивостей оригіналу (у цьому випадку його "комунікативної цінності") забезпечує еквівалентність кінцевого тексту вихідному. Вище, розглядаючи різне розуміння сутності перекладу, ми дорікали Г. Йегера в максималізмі через те, що він розглядав повне збереження комунікативної цінності оригіналу як онтологічну характеристику перекладу. Що ж стосується пропонованого їм визначення еквівалентності, то воно, на наш погляд, може вважатися цілком виправданим з тим, зрозуміло, істотним застереженням, що мова йде не про усереднену характеристику реальної перекладацької практики, а про її ідеальний еталон [85,c.69]. Якщо в наведених вище визначеннях поняття еквівалентності з'являється перед нами в недиференційованому вигляді, то в роботах інших авторів основний натиск робиться на варіативність цього поняття, на існування різних видів і аспектів еквівалентності.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
