36977 (587989), страница 9
Текст из файла (страница 9)
Звідси, незважаючи на спільність таких правових категорій, як межі та обмеження, між ними є й істотні розходження, а саме:
а) межі права власності полягають у наданні власнику об’єктивним правом можливості робити все, що не шкодить іншому. Це забезпечує іншим членам суспільства здійснення своїх прав власності, які природно та юридично є такими ж самими. Встановлення меж для права власності викликане необхідністю охорони прав і законних інтересів третіх осіб від недобросовісних дій власника, що тягне за собою потребу в позитивному регулюванні відносин власності і контролі за діями власника.
У свою чергу обмеження характерні для суб'єктивного права особи. Вони полягають у стисненні власника в здійсненні його суб'єктивного права на конкретне майно або вилученні у нього певного майна із припиненням прав на нього в наслідок певних обставин. Тобто обмеження спрямовані на зменшення обсягу можливостей власника;
б) встановлення меж може мати місце лише на рівні закону. Межі, будучи категорією об’єктивного права власності, містяться в нормах, розташованих не лише в книзі III ЦК, а й в розділі II, якщо йдеться про дієздатність фізичної особи, розділі III у разі визначення об’єктів права власності, розділі IV при укладенні правочинів або застосуванні представництва, а також в окремих нормах про зобов’язання. Крім того, оскільки право власності є міжгалузевим інститутом законодавства, то й межі можуть передбачатися в інших галузях законодавства – конкурентному, адміністративному, кримінальному, земельному тощо.
Встановлення меж стосується того, що власник, яким є будь-яка особа, не має права робити. Причому законодавець намічає тільки межі, в яких повинне відбуватися здійснення права [221]173. Обмеження ж права власності ніколи не припускаються, вони мають бути конкретними і встановлюються як законом, так і іншими нормативно-правовими актами - актами органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, нотаріуса, а також рішенням суду або договором. Як слушно відзначав К.І. Анненков, будь-які обмеження повинні бути обґрунтовані [8] 174;
в) з погляду широти категорій, які аналізуються, межі є більш широкою категорією, що включає в себе встановлення загальних заборон і приписів. Обмеження ж – більш вузька, однак і більш конкретна, детальна категорія з установленням заборон і обов'язків;
г) межі встановлюються для всіх власників, а обмеження мають індивідуальний характер;
ґ) межі стосуються підстав виникнення права власності, його об’єктів, порядку реалізації власником своїх правомочностей, а обмеження – лише здійснення власником своїх правомочностей, в тому числі примусового припинення права власності;
д) наслідком виходу за межі права власності є зловживання правом, яке не можна вважати правопорушенням, оскільки цим не порушується нічиє суб’єктивне право. Наслідком нехтування обмеженнями є правопорушення з настанням відповідних наслідків, передбачених законодавством.
1.3 Види меж і обмежень права власності
Вплив права на поведінку суб'єктів у суспільстві може бути продемонстрований на прикладі встановлення меж і обмежень права власності. Їхня численність вимагає певного впорядкування, що дасть змогу більш докладно їх проаналізувати, а також показати їх значущість для розуміння здійснення права власності.
Межі права власності можуть бути класифіковані залежно від: 1) розуміння самого права власності як природного і як позитивного права; 2) мети їхнього встановлення - в публічному або приватному інтересі; 3) сфери законодавчого регулювання; 4) юридичної чинності приписів; 5) правового режиму права власності; 6) певних об'єктів права власності; 7) суб'єктів, на яких поширюються ці межі.
Обмеження права власності мають класифікуватися залежно від: 1) джерела, яким вони встановлюються; 2) наявності або відсутності волі власника; 3) юридичної чинності приписів; 4) обсягу можливостей власника по здійсненню своїх правомочностей; 5) правовідносин, в яких вони реалізуються.
Класифікація меж права власності
1. З огляду на бачення права власності як природного або позитивного його межі відповідно будуть природними або нормативно-правовими. Безумовно природним є положення про те, що власність зобов'язує, породжує тягар (власності), пов'язаний з необхідністю несення витрат на утримання, а також з ризиком утрати, загибелі майна. Більш того, як правило, власник прагне піклуватися за своє майно, бо це є його природним відчуттям хазяїна. Також природним є те, що мають обмежуватися в здійсненні права власності недієздатні, малолітні і неповнолітні особи, оскільки вони не можуть повною мірою усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними. Природно і те, що власник не може здійснювати відчуження свого майна без участі інших осіб, тобто виходить, що він у певному розумінні обмежується в можливості самостійного здійснення окремих видів розпоряджання. Так, власник просто не в змозі реалізувати своє право на відчуження речі, якщо ніхто не виразить бажання її придбати. Право ж на знищення речі або припинення її існування внаслідок її використання (споживчого майна, продуктів харчування, палива тощо), відмову від майна власник здійснює самостійно.
Що стосується меж, встановлених позитивним правом, то ними є втілення в правові приписи зазначених природних станів щодо суб’єктів права власності (наприклад, спрямованих на забезпечення неможливості укладення правочинів з недієздатними шляхом визнання цих правочинів нікчемними, поряд із застосуванням механізмів реалізації їх правомочностей власника за допомогою представництва), а також урахування інтересів малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей при укладенні правочину (ч. 6 ст. 203 ЦК), недопущення недобросовісної конкуренції тощо.
2. З огляду на такий критерій поділу права на приватне і публічне, як інтерес, можна говорити про межі (обмеження) права власності, встановлені в публічних та приватних інтересах. З цього приводу слід вказати на те, що, не розмежовуючи взагалі межі та обмеження, перші визначаються через «право участі загального» як обмеження в інтересах всіх і кожного, та «право участі приватного» як обмеження в інтересі одного або кількох визначених осіб [220] 175. Перші засновані на законі, і для цих меж характерним є те, що вони виникають незалежно від волі осіб. Їх називають ще законними обмеженнями. Нескладно помітити, що перші і є межами права власності, а другі – обмеженнями.
Проте чи можна однозначно стверджувати, що межі мають виключно публічну природу, а обмеження – приватну? Деякі автори небезпідставно вважають, що обмеження містять у собі елементи як публічного, так і приватного права [108] 176.
3. Залежно від сфери законодавчого регулювання межі встановлюються як у публічному, так і у приватному праві, чим забезпечується баланс інтересів власника й інших осіб та досягається співвідношення публічно-правового і приватноправового регулювання відносин власності в цілому. Передусім слід виходити з положень Конституції України щодо меж права власності: його здійснення не повинно порушувати прав інших осіб, наносити збитки довкіллю. Конституція допускає можливість примусового відчуження майна не тільки як санкцію за неправомірну поведінку власника, а й у випадках суспільної необхідності.
Слід враховувати взаємну дію норм цивільного, адміністративного, митного, податкового, природоресурсового та інших галузей законодавства. Причому цивільне законодавство містить досить незначну кількість норм про межі права власності, навпаки, в публічному законодавстві ці межі численні.
Так, якщо основною цивільно-правовою нормою, яка встановлює межі права власності, є ст. 319 ЦК, то можна навести такі приклади меж в інших галузях законодавства:
- пункти “є”, “ж”, “з” ст. 111 ЗК України, якими встановлюється можливість висування вимог до власника земельної ділянки здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; умови додержання природоохоронних вимог або виконання певних робіт; умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку;
- статті 19, 20 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» [74] 177 щодо заборони неправомірного використання суб'єктом господарювання ринкового становища, дискримінації конкурентів суб'єктами господарювання;
- публічно-правову природу мають також «дозвільні» межі, що виникають між територіальними громадами і суб'єктами, які використовують природні ресурси, що знаходяться в комунальній власності, зокрема, займаються рибальством, полюванням. Земля, природні ресурси, що належать до комунальної власності територіальних громад, становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування. Територіальні громади вирішують питання регулювання земельних відносин, установлення дозволів на спеціальне використання природних ресурсів місцевого самоврядування, до яких належать, наприклад, рибальство і полювання, відповідно до закону. Для одержання права на полювання необхідно виконати низку вимог, таких як обов'язкове одержання відповідного посвідчення, реєстрація знарядь полювання, оплата мита. Рибальство здійснюється переважно як загальне користування об'єктами тваринного світу і, на відміну від полювання, не вимагає подібних юридичних фактів. Надаючи спеціальні дозволи, територіальні громади обмежують себе тим, що «терплять» здійснення права кого-небудь, хто використовує їхню власність для риболовлі, полювання;
- численні зобов'язуючі норми, що стосуються права власності, містяться в податковому законодавстві. Однак за загальним розумінням вони не можуть бути прилічені до меж права власності, оскільки сплата податків, мита, різних зборів, пов'язаних з майном, не має нічого спільного з межами, бо вони встановлюються з метою забезпечення дохідної частини відповідного бюджету. У той же час у них закладено обмежувальні засади, оскільки чим більше податків обтяжує майно власника, тим менше можливості залишається в нього для задоволення своїх потреб або забезпечення розширеного товарного виробництва. Тим самим справляється вплив на цивільні відносини власності, що саме по собі є окремою проблемою співвідношення приватних і публічних правовідносин [190; 189]178 179.
Крім того, слід зважити на такі межі права власності, що виникають із приписів податкового законодавства, як неможливість здійснення власником своїх прав на грошові кошти, що зберігаються в банках або на дивіденди (що нараховані та підлягають виплаті) до сплати податків (ч. 2 ст. 8 ЗУ «Про цінні папери і фондову біржу»; п. 7.8.7 ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств» [96; 84] 180 181) та ін.
4. Залежно від юридичної чинності приписів можуть бути: а) загальнообов'язкові та рекомендаційні межі права власності, б) правові та неправові.
Загальнообов'язкові межі встановлені Конституцією, законами, що встановлюють обов'язок суб'єкта здійснювати певні правомірні дії. Внутрішній аспект обов'язковості приписів полягає в тому, що особа, усвідомлюючи силу примусу, наслідків його недодержання, а також типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, додержується них у своїй поведінці. Зовнішній аспект обов'язковості зумовлюється такими чинниками впливу на психіку особистості, як стимулювання, переконання і примус.
Рекомендаційні межі [56] 182, наприклад, містяться в Принципах корпоративного управління, затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11 грудня 2003 р. N 571 [162] 183 . Вони не мають обов’язкового характеру, але внаслідок своєї доцільності і відповідності загальним правовим вимогам використовуються на практиці. В них на підставі загальноприйнятих міжнародних стандартів корпоративного управління та з урахуванням національних особливостей і досвіду викладаються принципи та рекомендації, необхідні для удосконалення практики корпоративного управління в Україні. Вони мають рекомендаційний характер та розраховані на добровільне застосування. Головним стимулом щодо їх додержання товариствами є економічна доцільність та об'єктивно існуючі вимоги ринку щодо залучення інвестицій.
Поділ меж права власності на правові та неправові зумовлений розбіжностями між правом та законодавством, що іноді проявляється в законотворчих помилках, які впливають на межі права власності. Отже, правовими будуть такі встановлені законом межі права власності, які ґрунтуються на принципах права, а неправовими - ті, що зумовлені законотворчими помилками або умисними діями законодавця, які не відповідають загальноправовим засадам законотворчої діяльності, не ґрунтуються на правовій природі певних відносин і внаслідок цього тягнуть за собою негативні наслідки для суб'єктів. З метою недопущення таких випадків законодавцеві треба встановити розумну систему правових меж, які, в свою чергу, будуть основоположними для визначення обмежень права власності. Насамперед це стосується підзаконних нормативних актів, у яких іноді фіксується фактичне звуження кола правових можливостей власника порівняно з передбаченими в законі.
5. Залежно від правового режиму права власності його межі можуть встановлюватися для всіх власників або для тих, майно яких перебуває у відповідному правовому режимі.
Так, мають місце межі у звичайному правовому режимі власності й особливому правовому режимі, викликаному тими чи іншими умовами.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
