36977 (587989), страница 7

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 7)

Обмеження, на відміну від меж права власності, можуть виникати з договору, судового рішення, актів органів державної влади, влади органів АРК та органів місцевого самоврядування, актів нотаріусів, правопорушень, яких припустився власник.

Виникнення обмежень може пов’язуватися з одним юридичним фактом (наприклад, укладенням договору, набуттям законної сили рішенням суду) або певним юридичним складом (наприклад, недобросовісні та/або протиправні дії власника чи наявність суспільних потреб в обмеженні права власності послугували підставою прийняття органом влади акта, в якому фіксується та конкретизується обмеження права власності).

Тому видається недостатньо обґрунтованою позиція А.А. Манукян з цього приводу, якою визначається як підстава обмежень права власності закон, а підстава обмеження на окремі дії власника – закон та інші нормативно-правові акти [132]¹³². Крім того, що цим змішуються межі та обмеження права власності, об’єктивне та суб’єктивне право власності, його статика і динаміка (здійснення повноважень), така пропозиція є некоректною, оскільки закон адресований невизначеному колу осіб та може лише передбачати ті юридичні факти, з якими пов’язується встановлення обмежень права власності.

Право власності обмежується в добровільному та примусовому порядку. При добровільному порядку обмеження права власності підставою їх встановлення буде договір, який укладається власником (наприклад, про встановлення сервітуту - глава 32 ЦК). З метою запобігання правопорушенням право власності обмежується встановленням заборони відчуження майна. Так, при укладенні договору довічного утримання та його нотаріальному посвідченні нотаріус накладає заборону на відчуження будинку (квартири) до смерті відчужувача (ст. 754 ЦК, п. 7 ст. 34 ЗУ «Про нотаріат» [82]¹³³).

При примусовому порядку підставою обмеження права власності будуть відповідні юридичні склади. Приклади:

а) встановлення сервітуту в судовому порядку: факт потреби власника земельної ділянки в користуванні чужою земельною ділянкою та рішення суду;

б) припинення правопорушень: недобросовісні або протиправні дії власника та рішення суду про примусове припинення порушень або навіть самого права власності (наприклад, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення (ст. 352 ЦК);

в) запобігання правопорушенням: протиправні дії власника та рішення суду про накладення арешту на майно власника;

г) задоволення суспільного інтересу: факт такого із доведенням його реалізації за рахунок обмежень права власності конкретної особи та рішення суду про примусове припинення права власності шляхом викупу у власника його майна (ст.ст. 350, 351 ЦК).

Отже, право власності обмежується в приватному або суспільному інтересі. Прикладами обмежень у приватному інтересі є: 1) встановлення сервітуту на користь конкретної особи, 2) накладення арешту на майно власника або 3) заборони його відчуження. Прикладами обмежень у суспільному інтересі є: 1) примусовий викуп у власника його майна (земельної ділянки, об’єктів нерухомості, побудованих на ній, пам’яток історії та культури, 2) зупинення діяльності власника по використанню свого майна (зокрема в підприємницькій діяльності) тощо.

Співвідношення меж та обмежень також спостерігається при розгляді підстав їх встановлення. Наприклад, законом встановлюються такі межі права власності: заборона діяльності, що створює загрозу пам'яткам історії та культури або порушує законодавство у сфері охорони культурної спадщини (п. 19 ст. 1, ст. 30 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» [86] ¹³⁴). Обмеження ж права власності матиме місце тоді, коли внаслідок дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури, який не додержувався загальних приписів, наведених вище, цьому об’єкту загрожує пошкодження або знищення, і тому він по суду примусово викупається у власника (ст. 352 ЦК).

Інший приклад. За ст. 24 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [70]¹³⁵ власник зобов’язується вживати заходів щодо недопущення впродовж доби перевищень рівнів шуму, встановлених санітарними нормами, у визначених в цьому Законі приміщеннях або на територіях (захищених об'єктах), а також власнику забороняється вчинення певних дій – проведення у робочі дні з двадцять першої до восьмої години, а у святкові та неробочі дні - цілодобово ремонтних робіт, що супроводжуються шумом. У нічний час, із двадцять другої до восьмої години на захищених об'єктах забороняються гучний спів і викрики, користування звуковідтворювальною апаратурою та іншими джерелами побутового шуму, проведення салютів, феєрверків, використання піротехнічних засобів (ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту населення від впливу шуму» [64]¹³⁶; ст.24 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [70] та ін.).

Обмеженнями ж права власності будуть запроваджувані на підставі ст. 42 зазначеного Закону заходи щодо припинення порушення санітарного законодавства, зокрема: а) обмеження, тимчасова заборона чи припинення діяльності осіб стосовно об'єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, виконання окремих технологічних операцій, користування плаваючими засобами, рухомим складом і літаками у разі невідповідності їх вимогам санітарних норм; б) тимчасова заборона виробництва, заборона використання та реалізації хімічних речовин, харчових продуктів, технологічного устаткування, будівельних матеріалів, біологічних засобів, товарів народного споживання, джерел іонізуючих випромінювань у разі відсутності їх гігієнічної регламентації та державної реєстрації, а також якщо їх визнано шкідливими для здоров'я людей; в) вилучення з реалізації (конфіскація) небезпечних для здоров'я харчових продуктів, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів у порядку, що встановлюється законодавством, та ін.

Таким чином, спостерігається безпосередній зв’язок між межами та обмеженнями права власності. Вихід за межі права власності, окреслені в законі, можуть потягти за собою обмеження власника в здійсненні його правомочностей. При цьому вихід за межі права власності розуміється як зловживання правом.

З приводу категорії «зловживання правом» точиться дискусія, одним із проявів якої є питання щодо розцінення дій, що називаються зловживанням права. Такі дії М.М. Агарков вважав учиненими за межами права [3]¹³⁷, тобто їх носій діє протиправно, а не зловживає правом. Іншими словами, його дії, що називаються зловживанням права, «вчинені в ньому», як висловлювався М.Й. Бару [15]¹³⁸, адже управомочена особа допускає недозволене використання свого права, але при цьому завжди ззовні спирається на суб'єктивне право.

Отже, бачення зловживання правом у цивілістиці є неоднозначним. Його розуміють і як правомірну, і як неправомірну поведінку. Одні вчені вказували на виключно правомірність здійснення права (М.С. Малеїн [129]¹³⁹, М.М. Малеїна [130]¹⁴⁰, М.М. Агарков [2] ¹⁴¹, М.В. Самойлова [168] ¹⁴²), інші - відзначали неправомірність зловживання правом як діяння (В.М. Грибанов [44]¹⁴³, Й.О.Покровський [151]¹⁴⁴, В.А. Рясенцев [167] ¹⁴⁵, М.Й. Бару [15] ¹⁴⁶). М.О.Стефанчук визначає зловживання правом як врегульовану нормами права поведінку управомоченої особи щодо здійснення свого суб’єктивного цивільного права, якою було завдано шкоди іншим особам і при цьому належним чином не задоволено власних потреб [198] ¹⁴⁷.

Ця проблематика заслуговує на окреме дослідження, але в контексті меж та обмежень права власності можна стверджувати, що виникає такий ланцюг: «межі права власності» – «зловживання правом» як наслідок їх недодержання; «обмеження власника» як наслідок зловживання ним своїм правом.

Отже, наведене свідчить про те, що власник не може використовувати майно суто на власний розсуд, нехтуючи приписами закону. Цим встановлюються межі права власності. Обмежується ж власник у разі порушень цих приписів закону. Тоді йдеться про примусові обмеження. Добровільність обмежень права власності ґрунтується на загальних межах діяти в інтересах інших осіб.

Таким чином:

1) окреслення меж та можливість встановлення обмежень права власності передбачаються законом, зокрема ч.7 ст. 319 ЦК та ч.6 ст. 4 ЗУ «Про власність» [63] ¹⁴⁸;

2) підставами для встановлення обмежень конкретного власника у своїх правах є як окремі юридичні факти (договір), так і юридичний склад, до якого можуть включатися залежно від ситуації: а) недобросовісні або протиправні дії, що полягають, зокрема, в порушенні ним встановлених меж права власності, зловживання правом; б) акти індивідуальної дії (приписи власнику про припинення порушень або про необхідність вилучення його земельної ділянки для суспільних потреб тощо); в) акт нотаріуса (накладення заборони відчуження майна); г) рішення суду (про конфіскацію майна, про викуп пам’яток історії та культури тощо);

3) власник може обмежуватися в здійсненні свого права і для запобігання порушень з його боку. Тобто такі обмеження мають попереджувальний характер. Наприклад:

- для запобігання порушень прав інших осіб власник при здійсненні наміру побудувати або переобладнати будівлю має узгодити ці питання з іншими власниками та додержуватися вимог щодо порядку розпочатку будівництва (ремонтних робіт), передбачених законодавством;

- законодавством встановлюються заборони відносно неможливості здійснення власником певних дій (висівати на своїй земельній ділянці мак або коноплю, виготовлювати на своєму майні певні речі – зброю, наркотичні речовини або зберігати їх у своєму майні – будинку, приміщенні тощо);

- при здійсненні узгоджених дій власники мають додержуватися приписів законодавства про економічну конкуренцію (стт. 10,11 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» [74] ¹⁴⁹) та ін.

Способи встановлення меж та обмежень права власності

Межі та обмеження права власності встановлюються за допомогою різних способів. Оскільки межі встановлюються на рівні закону, слід виходити з поширеного в науці погляду про те, що система правового регулювання суспільних відносин являє собою тріаду, яка включає такі елементи: дозволи, заборони, позитивні зобов'язування. Цим трьом способам правового регулювання відповідають три різновиди регулятивних норм, що розрізняються за характером встановлення ними прав і обов'язків суб’єктів, — норми, що забороняють, управомочують та зобов'язують. Між тим С.С. Алексєєв [5]¹⁵⁰ визначає, що реалізація права має три «форми» — виконання, додержання, використання, внаслідок чого особа повинна додержуватися заборон, виконувати обов'язки та використовувати дозволи.

Іноді визначають такі юридичні способи або прийоми фіксації в законодавстві меж дозволеної волі, як застереження, заборони, виключення [158] ¹⁵¹.

Отже, заборони в будь-якому разі є загальновизнаним способом фіксації меж. Що стосується застережень, то вони є немовби акцентами, які робить законодавець, підсилюючи ті чи інші наголоси при відповідному регулюванні (дозвільно-заборонному). Виключення ж становлять певні випадки дозвільно-заборонного напрямку регулювання.

Враховуючи наведені загальнотеоретичні засади, аналізуватимемо фіксації у законодавстві меж права власності через відому тріаду встановлення заборон, приписів та обов'язків.

Заборони. Як зазначає О. А. Михайленко, під заборонами слід розуміти чинник законодавчого впливу, покликаний змістити за межі правового поля негативні, небажані прояви суспільних відносин, перешкоджаючи їх виникненню в майбутньому, а обмеження права спрямовані на регламентацію позитивних дій, залишених у межах правового простору, за допомогою зобов'язання управомоченої особи до конкретно визначеної поведінки [137] ¹⁵².

Слід звернути увагу на те, що перелік законодавчо заборонених дій являє собою вказівки на суспільно небажану поведінку. Заборонна норма завжди спрямована на попередження неправомірної реалізації власником свого майна, недопущення з його боку суспільно-небезпечної діяльності.

Заборонами можуть установлюватися як межі здійснення права власності, так і обмеження. Вище вказувалося на такі заборони, як заборона відчуження майна, котра накладається у певних випадках, оформлюється належним чином та підлягає державній реєстрації, наприклад, у випадку передачі майна в іпотеку. Проте не слід змішувати заборони та обмеження, як це іноді трапляється, наприклад, у ст. 15 ЗУ «Про іпотеку» [77], в якій зазначається, що «заборони та обмеження щодо відчуження і цільового використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, встановлені Земельним кодексом України, є чинними при їх іпотеці». Через це поєднано юридичну конструкцію з формою її встановлення в законодавстві.

Заборони - антипод дозволам, що є більш характерним для цивільного права способом регулювання відносин, відтак, і для регулювання права власності. Можна сказати, що дозволи вказують на те, що та як може робити суб'єкт. Для них характерно не просте встановлення міри можливої поведінки, а переважно такої міри, яка полягає у можливості виявити свою власну активність, реалізувати свій інтерес. Більш широкий підхід до дозволів [6]¹⁵³, розглянутий у єдності з юридичними заборонами, зумовлений тим, що дозвіл має межі та свідчить про допустимість відповідної поведінки.

Постановка питання «дозволене – не дозволене » є декілька категоричною. Тому вірніше поставити питання таким чином: дозволено, але з додержуванням певного порядку. Відповідно до дозвільної спрямованості цивільно-правового регулювання власник дійсно може вчиняти відносно свого майна будь-які дії, але тільки якщо вони не суперечать закону й іншим вимогам (наприклад, моралі, суспільного порядку тощо). Звідси випливає, що критерій для позначення обсягу дозволеної власникові поведінки є свого роду мірилом, оцінкою дій суб'єкта, способами по окресленню меж права власності.

Характеристики

Список файлов ВКР