36977 (587989), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Реалізація права власності відбувається в суспільстві, що також накладає відбиток на нього, викликає необхідність додержання власником певних правил поведінки. До цього зобов'язує нерозривний зв'язок людини і суспільства: тільки в суспільстві, в рамках конкретних соціальних утворень людина реалізується як особистість і перебуває у загальних зв'язках з іншими людьми [182]7. Право власності наповнюється соціальним призначенням, що, на думку С.Н. Братуся, є його «соціальною метою» [21]8. Розвиток суб'єктивного права власності від необмеженого, абсолютного до права обмеженого породило потребу в теоретичних дослідженнях і пошуках нових конструкцій права власності. Найбільшого поширення одержала концепція власності як соціальної функції. Я. Лазар писав, що соціальна функція права власності забезпечується обмеженнями правомочностей власника соціальними інтересами [120] 9.
Звідси виникає логічний зв'язок між соціальним призначенням права і його межами, що цим призначенням зумовлені. Саме тому повсюдно прийнятним є твердження про необхідність здійснення права відповідно до його призначення. Так, на думку О. С. Іоффе, під межами здійснення цивільних прав потрібно розуміти межі, що випливають з їхнього цільового призначення [105]10. Проте не слід зводити межі права тільки до його здійснення відповідно їхньому призначенню, оскільки існує і багато інших критеріїв для встановлення таких меж.
Взаємозв'язок природного права власності і соціальних умов його існування та реалізації є тим чинником, який зумовлює вимоги до меж цього права: 1) морального, 2) звичайного і 3) правового (позитивного) характеру. Останні зафіксовані в законі і мають загальнообов'язковий характер. З їхньою допомогою норма права надає власникові право або забороняє що-небудь робити, зобов'язує його утримуватися від певних дій відносно об'єкта права власності. Ці приписи виходять із природності прав всіх власників у суспільстві та необхідності їх гармонізації. Як зазначав Г.Ф. Шершеневич, при тих значних правомочностях, котрі має власник, можна непокоїтися, що здійснення права, нічим не обмежене, здатне відбитися вельми негативно на інтересах інших членів того ж суспільства, на інтересах самого суспільства [221] 11.
Загальноприйнятою є вимога закону до здійснення права власності в рамках дозволеної поведінки. З цього погляду дозволеною є поведінка з урахуванням таких вимог до неї, як розумність і сумлінність, охорона довкілля, додержання моральних засад суспільства. Саме природне право як моральні і правові ідеї, принципи, ідеали тощо зумовлює правосвідомість особистості, котра, існуючи в суспільстві, повинна враховувати його моральні підвалини як природні правила поведінки, і таке положення є беззастережним [204]12. Ця вимога закріплена в ст. 320 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) [217]13. Особа повинна дотримуватися і звичайних вимог, якими є звичаї як правила поведінки, що не встановлені актами цивільного законодавства, але разом з тим є усталеними у певній сфері цивільних відносин. І хоча звичаї загальнорегулятивної значущості не мають, вони також відіграють певну роль у регулюванні суспільних відносин (ст. 7 ЦК) в тому числі стосовно встановлення меж права власності. Ці межі має кожне право, як і право власності [160] 14.
Вимоги до власників, які вступають між собою у відносини, висуваються й позитивним правом (законом). Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер, тобто існують всупереч волі, свідомості, уявлень і бажань людей [204]15. Позитивне право (юридичні закони), навпаки, є вольовими актами. Однак вони втілюють в юридичні конструкції економічні закони та природні права. З погляду позитивного підходу будь-яка норма надає власникові право або забороняє що-небудь робити, зобов'язує його утримуватися від певних дій щодо його майна або дотримуватися певного порядку здійснення ним своїх прав.
Отже, норма права, передбачаючи волю учасників суспільних відносин, що регулюються нею, встановлює одночасно і межі їх вільної поведінки. Це стосується можливості для суб'єкта свідомо обирати той або інший варіант поведінки та втілювати його в своїх діях, очевидних для інших осіб, ураховуючи їх інтереси та приписи права.
Позитивне право зазвичай розмежовує поняття права власності в об'єктивному та суб'єктивному розуміннях. Виявлення сутності категорій меж і обмежень лежить у першу чергу в площині цих понять.
Правом власності в об'єктивному розумінні є сукупність норм, котрі регулюють суспільні відносини щодо порядку набуття права власності, його здійснення через правомочності щодо володіння, користування та розпоряджання, припинення та захисту [216]16.
В об'єктивному розумінні право власності бачиться по-різному: а) як інститут цивільного права [215; 42]17 18, б) як комплексний інститут [200; 216] 19 20. Остання точка зору видається більш слушною, оскільки норми про право власності містяться як у цивільному, так і в інших галузях законодавства (житловому, земельному, господарському, сімейному, трудовому). Звідси випливає, що межі права власності встановлюються не тільки цивільним, а й іншими галузями законодавства.
Загальне розуміння права власності, як правило, пов'язується з категорією «присвоєння» , що, у свою чергу, є виразником сутності власності, й у тому числі в контексті її меж та обмежень. Право власності є юридичним способом розподілу майна в суспільстві шляхом наділення осіб суб'єктивними правами на нього. Наділення осіб майном свідчить про його присвоєння, що є двоїстим явищем: як ставлення людини до природи, що і виступає у певній формі і як відносини між людьми, тобто як суспільно-виробничі відносини [104] 21.
Сутність присвоєння полягає у ставленні до привласненого майна як до свого власного. При цьому присвоєння майна (речі) однією особою, поєднана з необхідністю несення тягаря його утримання, неминуче тягне за собою відсторонення від цього майна (усунення від прав на нього) всіх інших осіб. З цього випливає, що право власності дає можливість визначитися з тим, кому за законом належить майно в результаті присвоєння, і тим самим дає змогу встановити відмежування майна однієї особистості (власника) від майна інших осіб (невласників).
Присвоєння опосередковує розуміння власності як ставлення особистості до належної їй речі як до своєї. Власність спирається на розрізнення «мого» і «твого» , що можливо лише за умови, якщо хтось ставиться до речей як до своїх, а хтось — як до чужих [104]22. Тим самим «моє» сполучається з поняттям «для себе», а «чуже» вже є встановленням меж для всіх інших, що дає привід вважати цей подвійний ракурс власності тією причиною, яка зумовлює дії власника та інших осіб. Тоді стає зрозумілим, що право власності («моє») має свої межі, бо власника оточують інші нечисленні власники з таким же самим баченням «мого» відносно вже до свого майна. Але «моє» для кожного може бути таким і реалізуватися як таке лише в тому разі, коли кожен розуміє, що у нього такі ж права, як і в інших щодо своїх об’єктів. І якщо кожен власник поважатиме права інших власників, то тим самим одночасно встановлюються і межі його права, і межі прав інших, таких же, як він, власників, і можливість належної реалізації права кожним з них.
Право власності в суб'єктивному розумінні звичайно тлумачать як юридично закріплену за власником можливість певної поведінки або забезпечену законом міру поведінки власника відносно належного йому майна, сферу зовнішньої волі, що надається власникові нормами об'єктивного права [108]23. Це також свідчить про те, що право власності конкретної особистості не безмежне і навіть ще звужується, ніж право власності в об'єктивному розумінні, оскільки воно походить від останнього. Отже, крім загального твердження про пов'язаність права власності в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях, має місце і безпосередній зв'язок меж та обмежень, закладених у самому їхньому розумінні. При проникненні в сутність кожного з цих понять виразнішим стає і бачення меж та обмежень права власності.
Суб'єктивне право власності містить багато визначень, кожне з яких немає сенсу наводити, тим більш, що, як слушно помітив Г.Ф. Шершеневич, такі визначення безкорисні [223]24, але для мети цього дослідження згрупуємо різні підходи і виділимо ті акценти, на які звертають увагу науковці при його характеристиці. Отже, право власності як право суб’єктивне — це конкретне право особистості, що визначається через такі категорії, як влада [25; 119; 27] 25 26 27; б) воля [6; 108]28 29; в) інтерес [99; 221; 222] 30 31 32; г) розсуд [124]; 33 ґ) міра дозволеної поведінки [34; 22; 199] 34 35 36.
У загальноприйнятому розумінні ці категорії тісно пов'язані як між собою, так і з поняттям меж та обмежень цього права. Так, за В. Далем, право - це дана ким-небудь, або визнана звичаєм влада, сила, воля, воля дії; влада і воля в умовних межах [46] 37. Звідси випливає, що право фіксує владу і волю суб'єкта і обмежує його розсуд, стримує його волю, не дозволяє повною мірою реалізувати його інтерес. Тим самим встановлюються обмеження як для власника щодо його дій з річчю в інтересах інших осіб, так і для останніх – в інтересах власника (неприпустимість посягань на майно власника).
Власник використовує належні йому речі «своєю владою» і в «своєму інтересі», що є видовими характеристиками присвоєння. Категорію «влада» не можна розглядати як винятково публічно-правову тільки через те, що нею насамперед оперує публічне право.
Категорія влади, яка характеризує право власності або так чи інакше виявляється в ньому, означає, що воно спирається: 1) на волю власника і його уявлення про вплив на річ, 2) безпосередньо на закон і 3) на незалежність існування (цього права) від чиєїсь влади на цю річ. Цим право власності відрізняється від зобов'язальних прав, що дають змогу управомоченим особам використовувати речі, але владою, наданою їм власником, тобто похідним чином від влади власника. Термін «своєю владою» вказує на абсолютність (тобто безвідносність) правомочностей у праві власності, на відміну від відносного характеру правомочностей у зобов'язальному праві [161] 38, що, однак, не означає безмежності цієї влади. Як слушно відзначає У. Маттеі, будь-який інститут характеризується межами його дії. У відомих межах власник дійсно є носієм суверенної влади [134]39.
Основна відмінність власника від інших суб'єктів права полягає в тому, що він має самостійну і виняткову владу. В.І. Курдіновский дійшов висновку про те, що право власності є владою лише над своєю, а не над своєю й у відомому ставленні над чужою річчю [119] 40. Влада завжди виявляється в здійсненні дій, спрямованих на реалізацію наданих можливостей, тому необхідно показати, як власник їх використовує, здійснюючи своє суб'єктивне право – право власності.
Стосовно влади власника є численні висловлювання цивілістів. Проблема влади досліджувалася в роботах багатьох учених, наприклад, Ю.А. Дмитрієва [50] 41, В.М. Хвостова [213] 42, Г. Дернбурга [49] 43, що дозволяє припустити розуміння влади з трьох позицій: по-перше, як реальної можливості суб'єкта привести об'єкт владного впливу в який-небудь новий, заздалегідь визначений і запрограмований стан; по-друге, як найбільш повне панування над річчю, котре допускається взагалі об'єктивним правом. Ці позиції є спірними, оскільки право власності як панування над річчю не можна визначити як безмежне. Тому заслуговує на увагу третя позиція - панування власника має свою природну межу там, де припиняється для людини можливість виявляти свою владу. Отже, будь-яка влада, що надається суб'єктивним цивільним правом, має свої межі, якщо такі є необхідними в інтересах інших учасників цивільного обороту. Будь-яка влада, що надається суб'єктивним цивільним правом, не може бути безмежною і вимагає врахування інтересів інших учасників цивільного обороту [214] 44. Як зазначає С.С. Алексєєв, саме в праві свобода людей одержує реальний та об’єктивний характер, невід’ємний від «власного» змісту права, його структури, що завжди існує у певних межах. Це дає змогу відсікти від свободи та активності людини їх крайні, негативні прояви, в першу чергу такі, як свавілля [5] 45.
Поняття влади та волі як певних виразників сутності права власності тісно взаємопов’язані. Це яскраво простежується у виразі Б. Віндшейда про це право як «надане правовим порядком панування волі або вольова влада» [27] 46. Тобто під «владою» слід розуміти здійснення суб'єктом власної «волі».
Щодо волі власника, то слід виходити з того, що всі суб'єктивні права залежать від волі їхніх носіїв діяти певним чином і вимагати від інших певної поведінки, що і становить сутність будь-якого суб'єктивного права. Коріння вольової теорії можна знайти у філософії, починаючи вже з розуміння володіння, що пов’язане з волею особистості і залежить від неї. Так, гегелівський погляд на співставлення права і свободної волі полягає в сприйнятті володіння як фактичного панування особистістю над тілесною річчю, поєднаного з його волею мати річ для себе [33] 47. Право власності як «зміцнене» володіння засноване на праві і тим більше припускає волю особистості на придбання й збереження цього права.
Воля є невід'ємним показником будь-якого права, як об’єктивного, так і суб’єктивного. Об'єктивне (позитивне) право, що є субстратом державної волі (волі законодавця), втілюється волею конкретної особистості в суб'єктивне право, що виникає на основі об’єктивного права та вольових дій особистості. Звідси і висновок про природу меж права власності, закладених волею законодавця в об'єктивному праві і таких, що не піддаються впливу волі власника – носія суб'єктивного права власності. Суб'єктивне право тільки і може виникнути в тих межах, які для нього встановлені волею законодавця. А вже в цих межах суб'єктивне право втілює волю і самостійність осіб, в інтересах яких установлюються відповідні правовідносини, в чому і полягає значення суб'єктивного права в механізмі правового регулювання [6] 48.
Речові права, як і будь-які суб'єктивні права, являють собою сферу волі або влади, забезпечену за суб'єктом нормами об'єктивного права для того, щоб він міг задовольнити певний визнаний правом інтерес [42] 49. Метою набуття суб'єктивного права є можливість задоволення інтересу управомоченого [5] 50. Тому наступним елементом характеристики права власності є інтерес. Найбільш чітко теорія інтересу була розроблена Р. Йєрингом, який вбачав завдання права в забезпеченні інтересу і дійшов висновку, що суб'єктивне право — це юридично захищений інтерес. У цілому ж право, на його думку, існує «для того, щоб служити інтересам і цілям цивільного обороту» [100] 51. А.В. Венедиктов висловлювався про сутність права власності, яка полягає в тому, що її носій діє у своєму інтересі. Тим самим ним також задіювалася мета, оскільки інтерес є спонукальним мотивом для встановлення тих чи інших правовідносин, що в свою чергу приводять до досягнення суб’єктом певної мети – набути право [25] 52. Слід, однак відзначити, що у своєму інтересі діє не тільки власник, а й носій будь-якого іншого суб'єктивного права .
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
