36977 (587989), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

Таким чином, межі є властивістю права власності в об’єктивному розумінні, юридичною характеристикою його статичного стану, яким окреслюється широке коло можливостей власника, але з додержанням певних приписів діяти відповідним чином, що мають загальний характер і діють відносно і всіх власників.

Обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утримуватися від них.

Таке розуміння меж та обмежень вимагає визначитися з тим, чи входять вони до змісту права власності як суб’єктивного права. Як відзначає В. П. Нікітіна [180]¹²², вказівка в законі на межі здійснення власником своїх правомочностей є не обмеженням права власності, а визначенням його змісту. Єрши ж стверджував [117]¹²³, що обмеження стають невід'ємним елементом змісту права власності.

Складність при цьому полягає не лише в тому, що в одному випадку до змісту права власності пропонується включити його межі, а в другому – обмеження, а в тому, наскільки це відповідає його сутності. До того ж, як співвіднести в такому разі обмеження котрі є зовнішніми відносно права власності, з їх розумінням як його внутрішнього елементу?

Втім, це лише на перший погляд видається суперечністю. Зміст права власності є визначенням певних можливостей для конкретної особи. Якщо вона обмежується в своєму праві, то у неї внаслідок цього немає й тих чи інших можливостей, які існують у інших власників. Тобто зміст кожного суб’єктивного права може різнитися залежно від наявності чи відсутності обмежень.

Відомо, що користування і розпоряджання майном здійснюються власником як самостійно, так і на підставі договору з іншими особами. Якщо власник укладає договір користування своєю річчю, то, як зазначав Д.І. Мейер, це не означає передачі ним користувачеві ні правомочності користування, ні правомочності володіння [135] ¹²⁴ в тому розумінні, що власник зберігає ці правомочності. Отже, власник передачею майна в користування не встановлює меж своєму праву, виключаючи з нього правомочність користування.

Проте не можна не відмітити, що з укладенням договору найму (оренди) власник не в змозі буде користуватися своїм майном, оскільки користування ним здійснює наймач (орендар). Відтак, користування одним і тим самим майном одночасно й власником, й наймачем (орендарем) буде неможливим. Тому зі зберіганням гіпотетичної можливості користування майном власником він з укладенням договору обмежує себе в здійсненні цієї правомочності. Може постати й питання про те, наскільки правомірним буде укладення власником ще одного договору найму (оренди) того ж самого майна, яке вже було передане в найм (оренду) іншій особі. Якщо виходити з того, що власник зберігає право розпоряджання своїм майном, то він може й вдруге, й втретє укладати такі договори. Але як в дійсності це вплине на право першого та наступних наймачів (орендарів), з якими він уклав договори ? В літературі з приводу цього зазначалося, що договори, укладені після передання в найм (оренду) майна власника, мають підстави для розірвання, оскільки орендодавець (власник) не в змозі їх виконати. Одночасно ж вказується на те, що в цілому неможливо стверджувати про незаконність цих договорів, яка послугувала б підставою їх недійсності [4]¹²⁵.

Очевидно, ця позиція ґрунтується на тому, що власник цих повноважень не позбавляється, як зазначалося вище (межі його права не звужуються). Однак в цьому міститься й суперечність навіть в самій позиції, висловленій наведеними авторами, які вказують, що орендою обмежується правомочність розпоряджання, оскільки власник позбавляється можливості повторного передання цього майна в оренду [4]¹²⁶. Якщо так, то відсутність у власника такої можливості може означати лише, що він здійснив дію, на яку не мав права. В такому разі посилання на принципове існування у нього права на розпоряджання, якого ніхто його не позбавляв, буде лише зайвою казуїстикою. На нашу думку, такі договори слід визнавати недійсними як фіктивні (ст. 234 ЦК), оскільки вони вчиняються без наміру створення правових наслідків, які зумовлюються цим правочином. Такого наміру немає у власника як орендодавця, який знає, що передати майно у користування наймачу (орендарю) він не зможе, бо воно вже передане іншому наймачу (орендарю).

Також, наприклад, видачею доручення на здійснення дій із продажу майна власник не установив межі своєму праву, не виключив для себе правомочність розпоряджання і вправі цю правомочність здійснювати й сам. Однак в цьому разі одночасна реалізація цієї можливості і власником, і повіреним знов-таки буде не на користь останньому. Тому в договорах доручення часто зазначається, що власник буде утримуватися від самостійної реалізації свого права на розпоряджання майном. Тобто і в цьому разі вбачаються обмеження власником у здійсненні своєї правомочності.

Ці приклади свідчать про розбіжності в поняттях меж та обмежень права власності. Неможливість встановлення меж своєму праву не перешкоджає власнику обмежувати його укладенням відповідних договорів. У той же час межі для користування та розпоряджання майном установлені законом і стосуються, наприклад, заборони використання свого права на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, заборони знищення пам'ятників історії та культури тощо.

Ставлення до тріади повноважень власника як певних обмежень виражав ще К.П. Побєдоносцев, котрий наголошував на таких обмеженнях права власності, по силі яких з самого майна виділяється якась одна властивість, відносно до якої допускається участь сторонньої особи, а також обмеженнях, що стосуються внутрішнього змісту самого права власності. До останніх він відносив ті випадки, які він називав станами, де складові права власності, виокремлюючись одна від іншої, можуть існувати у вигляді окремого права (володіння, користування або розпорядження). Він зазначав, що можливо встановлення так званого «безперервного права власності» з правом володіння та користування, однак від якого вилучається право розпорядження. Останнє, на його думку, залишається в покої [149] ¹²⁷. Очевидно, що такий підхід більш відповідає сутності меж та обмежень права власності, ніж надумана конструкція зберігання можливості здійснення власником тієї правомочності, яка тимчасово вилучається у нього (заморожується). Він є цілком прийнятним і для практики, бо позбавить необхідності втягуватися у зайві судові спори.

Отже, право власності особи може обмежуватися певним чином, зокрема за волею самого власника шляхом виникнення у іншої особи права здійснювати користування та/або розпоряджання його майном. Втім, не виключаються й випадки таких обмежень поза волею власника, коли закон допускає вилучення його майна внаслідок тих чи інших порушень або в зв'язку з певними обставинами (при конфіскації, реквізиції, націоналізації). У таких випадках говорять про те, що це приводить до обмеження права власності [108] ¹²⁸.

З цим слід погодитися, бо будь-які перешкоди у здійсненні власником повноважень щодо свого майна можна позначати як обмеження його права. Хоча створюється враження, що припинення права власності в примусовому порядку має іншу правову природу, внаслідок чого як обмеження в повному розумінні цього терміна його позначити не можна. В законодавстві припинення права власності врегульовується також не тільки окремо, а й термін «припинення» вживається поряд із терміном «обмеження». Так, у ч. 6 ст. 4 ЗУ «Про власність» [63]¹²⁹ зазначається, що у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами. Тобто, в наведеній статті йдеться про такі напрямки звуження обсягу права власності, як: а) його обмеження; б) припинення; в) примусове обмежене користування майном власника іншими особами. Внаслідок цього поняття обмеження та припинення немовби розмежовуються. Гадаємо, що так сталося внаслідок вад законотворчої техніки, які часто спостерігалися у законодавстві початку 90-років ХХ ст . Звертає на себе увагу також те, що в цій же нормі законодавець припустився й іншої неточності вказівкою на встановлення примусового обмеженого користування майном власника іншими особами як окремого різновиду обмежень права власності. Тобто всі зазначені тут випадки є обмеженнями.

Отже, враховуючи те, що правомочностями власника є володіння, користування та розпоряджання, він може обмежуватися в кожному з них. Тоді обмеженням вільного розпоряджання власником своїм майном і буде примусове припинення його права власності (або вилучення його майна, або викуп тощо).

Це можна пояснити тим, що в таких випадках власник вже не здійснює свої правомочності на власний розсуд, це не залежить цілком від його волі. І важливим при цьому є те, що він внаслідок цього може обмежуватися як у кожному з трьох своїх повноважень, так і в їх комбінаціях (наприклад, у володінні та користуванні), а також у всіх цих правомочностях. Відтак, позбавлення власника можливості розпоряджання майном за своєю волею також слід розглядати не лише як підставу припинення права власності, як то зазвичай розуміється в цивільному праві, а й як обмеження його права. Останнє і полягає в тому, що не власник, а хтось сторонній здійснює цю його правомочність.

Межі та обмеження права власності різняться й за метою їх встановлення та функціями.

Метою меж права власності є охорона прав і законних інтересів всіх інших осіб та суспільства в цілому від недобросовісних дій власника. Ця мета служить забезпеченню належного ставлення і поваги до прав інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в суспільстві, захисту основ конституційного ладу, охорони довкілля, моральності, недопущенню зловживання правом діями осіб, здійснюваними винятково з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також використанням цивільних прав з метою обмеження конкуренції і зловживання домінуючим становищем на ринку.

Метою встановлення обмежень є забезпечення конкретних інтересів та прав, виникнення, існування та припинення конкретних правовідносин. Обмеження можуть служити як загальнокорисній меті (наприклад, при встановленні вимог до суб'єкта відносно належного йому майна, що є культурною цінністю), так і в інтересах конкретних осіб, наприклад, при встановленні сервітутів.

Важливою характеристикою меж і обмежень права власності є виявлення їхніх функцій. Функції меж – це основні напрями впливу правоприписуючих засобів на інтереси і права власників. Ними є:

- правовстановлююча, або регулятивна, функція, спрямована на задоволення інтересів особистості і суспільства, встановлення соціального контролю. Оскільки межі є властивістю самого права власності і невід’ємні від нього, то позначенням в законі меж права воно регулюється як таке;

- мотивуюча функція, котра полягає у впливі загальнообов’язкових приписів на внутрішній світ людини, який формує її інтереси, потреби, волю, виходячи з загальноприйнятих у людстві цінностей;

- виховна функція, безпосередньо пов’язана з мотивуючою, виявляється у формуванні правосвідомості, правової культури, охорони моральності;

- комунікативна функція являє собою певну юридичну інформацію, що надходить з боку законодавця до суб'єкта і підтверджує природну необхідність додержання в своїй поведінці певних меж;

• охоронна функція меж, яка полягає в забезпеченні прав суб'єктів.

Функції обмежень являють собою основні напрямки впливу на власників правообмежуючих засобів. Однією з них є правовстановлююча функція, яка на відміну від аналогічної функції меж спрямована на встановлення прав і реалізацію інтересів не власника, а інших осіб відносно прав власника. Серед інших функцій можна назвати функцію соціального контролю, але більш «тверду за корекцію» порівняно з межами, оскільки обмеження встановлюються заборонами, обов'язками і т. под.; звідси – заборонну і зобов'язуючу функції; мотивуючу функцію, що проявляється у впливі обмежень на внутрішній світ людини.

Встановлення і додержання меж та обмежень права власності мають відповідати загальним засадам цивільного законодавства, таким як дозвільна спрямованість правового регулювання, рівність усіх власників, недоторканність власності, добросовісність, розумність, справедливість тощо.

Принципово важливими є такі засади меж права власності: їх встановлення в суспільних інтересах; здійснення прав на майно відповідно до його призначення; додержання правил етики ділових взаємовідносин; урахування необхідності охорони довкілля; недопущення монополістичної діяльності й обмеження конкуренції.

Засадами встановлення обмежень права власності є: гармонійне поєднання волі власника (зокрема, свободи договору) і примусів; справедлива компенсація власникові майнових утрат при обмеженні його в правах тощо.

Підстави встановлення меж та обмежень права власності є різними.

Межі права власності можуть визначатися тільки в законі, оскільки лише закон надає позитивне регулювання відносинам власності, в тому числі шляхом окреслення їх дозвільних рамок. Передусім це конституційні положення, якими гарантуються непорушність права приватної власності та його здійснення кожним (ст. 41 Конституції України [114] ¹³⁰). Відповідні норми і принципи цивільного права аналогічні конституційним. Вони детальніше регламентовані в стт. 3, 319 та інших. ЦК України [217], ст. 6 Житлового кодексу України (далі - ЖК [54] ¹³¹) щодо використання житлового приміщення лише за призначенням, тобто для проживання в ньому, а не для інших цілей – розміщення в ньому магазину, офісу тощо, а також ст. 10 ЖК України [54] щодо заборони використання житлових будинків і жилих приміщень на шкоду інтересам суспільства та ін. До них належать й інші приписи законів України щодо додержання власником тих чи інших вимог, наприклад, при будівництві – крім будівельних норм і правил також не завдавати шкоди правам і свободам громадян. Так, порушеннями з боку власника буде побудування входу в своє приміщення без відповідних дозволів або хоч і при їх наявності, але з порушенням прав інших осіб, які можуть оскаржити такі дії в суді із доведенням порушення своїх прав. Ними можуть бути як мешканці цього ж будинку, так і інші особи, наприклад, при побудуванні входу на тротуарі, внаслідок чого стримується рух пішоходів. У такому разі оскарженню підлягають не лише протиправні дії власника, а й може визнаватися незаконним акт органу місцевого самоврядування про узгодження будівництва такого входу на підставі ст. 21 ЦК.

Характеристики

Список файлов ВКР