35432 (587807), страница 42
Текст из файла (страница 42)
Св. Августин зауважував, що жінка — тварина, яка не має ні твердості, ні сталості, що вона повна ненависті по відношенню до чоловіка, заповнена злом, від неї — усі суперечки і позови і вона — на шляху всіх несправедливостей868. Немудро, що в московський період, під впливом таких поглядів церкви й освіченого суспільства на жінку (навіть на заході), особистість заміжньої жінки не знаходила собі в законі енергійного захисту. Те, що могло бути зроблене в ті часи для покращання особистого становища в сім’ї заміжньої жінки, можливо було здійснити шляхом приватної угоди. Але ця приватна угода‚ у свою чергу‚ зустрічала межі в народній правосвідомості, сліди якої зберігаються міцно до (1910 р.)869.
Приступаючи до догматичного викладу особистих відносин між подружжям, ми розглянемо їх у такому порядку: взаємні права й обов’язки обох з подружжя; права, що належать тільки чоловіку, і права, що належать тільки дружині.
До таких прав і обов’язків, насамперед, безперечно, належать:
1. Взаємне право й обовї’язок виконання кожним чоловіком подружнього обов’язку (debitum соnjugаlе). Це вимагається самою суттю шлюбу як союзу насамперед статевого. У народів, які ставили на перший план фізичний елемент шлюбу, цей обов’язок не тільки був прямо виражений у їхньому праві, але навіть точно визначений (наприклад, у євреїв, греків і в мусульман).
В законодавствах — в одних (Пруське Уложення, II ч., 1 тит. § 178; Австрійське Уложення, § 90; Саксонське — 1630; Італійський аrt. 130) про нього говориться прямо; в інших (французькому) вона, на думку юристів, може бути логічно виведена з тексту закону.
Пруський закон, із властивою йому схильністю до детальної регламентації, виразно вказує на хворобу і на годівлю дружиною дитини грудьми, як на поважні причини: (першу — для обох з подружжя, другу — для дружини), що звільняє їх від виконання подружнього обов’язку (§§ 179, 180). Канонічне право теж рахується з цим обов’язком.
У деяких законодавствах санкція цієї постанови укладається в правилі, що створює привід до розлучення у випадку завзятого відмовлення дружини чи чоловіка протягом певного часу від виконання подружнього обов’язку (Пруськ. — II, 1, § 694; Сакс. — § 1731).
Руський закон обходить це питання мовчанням. Практика щодо нього нам невідома. Такі питання не входять до сфери світських судів, а як вирішують їхні духовні суди, коли до них звертаються подружжя, ми не знаємо.
Однак Східна Церква, як і Західна, визнає цей обов’язок для подружжя істотним870.
Руський закон говорить про самий крайній випадок — про нездатність до шлюбу, вважаючи її, якщо вона дошлюбна, приводом до розлучення. Таким чином, хоча наявність такого обов’язку не можна заперечувати і з погляду руського, але санкції цьому правилу руський закон не вказує.
2. Другий обов’язок загальний для обох з подружжя — це обов’язок взаємної подружньої вірності, яка викликана не тільки фізичним, але і моральним їх єднанням. (Пруськ. Улож. II, § 181, Австр. § 90, Сакс. § 1630, Франц. ст. 212, Італ. ст. 130).
Обов’язок цей однак не всіма законодавствами розуміється однаково, що стосується чоловіка і дружини. Так, відповідно до споконвічного римського погляду, чоловік, що мав зв’язок з незаміжньою (дівицею чи вдовою), не робив перелюбства, а лише аморальний учинок (stuprum). Тільки зв’язок із заміжньою вважався порушенням подружньої вірності (аdulterium). Навпаки, дружина, вступаючи в зв’язок із усяким чоловіком — одруженим чи неодруженим, здійснювала перелюбство871.
Утім, навряд чи цей погляд можна вважати особливістю лише Стародавнього Риму. Однобічний погляд на перелюбство, тобто як на провину, яку головним чином ставлять у провину дружині, повною мірою властивий був і іншим народам першого періоду їхньої історії‚ принаймні в цьому розумінні є дані, що стосується наших предків, а однаково й інших слов’ян (поляків, че-хів, балтійських слов’ян), а також древніх германців і гірських племен Кавказу872.
Відоме правило Кодексу Наполеона про те, що перелюбством для чоловіка вважається лише зміст конкубіни в спільній подружній квартирі (Аrt. 229, 230), зберігається в Бельгії і в інших країнах. Лише законом 27 липня 1884 р. у Франції ці статті змінені у розумінні урівняння прав чоловіка і дружини, тобто визначення однакового перелюбства для них обох.
Санкція закону, що приписує взаємну вірність подружжя, полягає в тому, що той, хто порушив вірність надає право іншому вимагати розлучення. (Пруськ. II, § 670, Австр. §115,Сакс. § 1713, Франц. ст. 229, 2?0, Італ.150; Уст. иностр. исповед. ст. 252, т. X, ст. 45, п. 1, Уст. Дух. Конс. ст. 238).
3. Обов’язок взаємодопомоги, взаємної підтримки матеріальної і моральної. Обов’язок утримання дружини і сім’ї лежить на чоловікові, як головному працівникові (Прусск. II), § 185, Австр. § 91, Сакс. § 1634, Франц. аkt. 214, Итал. 132, Остз. ст. 9, т. X, ч. 1, ст. 106), однак же законодавства визнають справедливим залучити до виконання цього обов’язку і дружину, коли чоловік з поважних причинах, наприклад, по бідності чи через хворобу, не може утримувати дружини; у цьому випадку дружина повинна давати чоловіку засоби для існування (Пр. Ул. II, 1, §§ 174, 262, Сакс. Уд. § 1637, Франц. ст. 212 під словом—sесоurs цією статтею розуміється саме грошова допомога).
Але не тільки грошово подружжя зобов’язані допомагати один одному, але також і морально підтримувати один одного в хворобах і інших утомах життя, тому що шлюб є союз, який за собою не тільки господарське, але і моральне єднання «вступивших в закон». (ІІp. § 174, 176, Австр. § 90, Сакс. 1630, Франц. § 212, Итал. ст. 130, 132, Остз. § 9, п. 2).
Російський закон говорить тільки про обов’язок чоловіка утримувати дружину (ст. 106)‚ але умовчує про обов’язок дружини приходити на допомогу чоловіку при нестатку, що погано узгоджується з безперечно встановлюваним законом обов’язком взаємної моральної підтримки одне для одного — для чоловіка «полегшувати немочі» дружини (ст. 106), для дружини «перебувати в любові», «робити догоду» і прихильність (ст. 107). Ці постанови руського закону не позбавлені санкції. Саме сила їх може виявитися в тому випадку, коли йтиметься про юридичне визнання роздільного життя подружжя: коли, наприклад, дружина, що живе окремо від чоловіка, зажадає собі утримання; у цьому випадку вона може послатися на те, що спільне життя з чоловіком, унаслідок грубого порушення ним морального зв’язку, неможливе. Однаково і чоловік може скористатися цією статтею, відмовляючись прийняти дружину, яка дурно себе поводить.
4. Обов’язок спільного життя подружжя. Він належить до суті шлюбу і тому‚ природно‚ вимагається всіма законодавствами (Пр. § 175, Австр. § 92, Сакс. § 1636, Франц. ст. 214, Итал. ст. 131, Остз. 7 і 8, п. 2, т. X, ч. 1, лт. 103).
Руське найдавніше право розуміло цей обов’язок дуже суворо. Навіть виконання покарання не роз’єднувало подружжя: дружина видавалася «на потік і розгарбування» разом із чоловіком (Руська Правда, ст. 5) і продавалася в рабство за борги і злочини чоловіка. Тільки в післяпетровський період ми зустрічаємо правило про роздільне життя «иди о разно житии супругов». Розлучення подружжя практикувалося у двох випадках: по-перше, як міра процесуальна, як засіб роз’єднати до закінчення процесу як тих з подружжя, про законність шлюбу яких йшов судовий розгляд, так і тих, хто порушив справу про розлучення чи про жорстоке поводження одного з них з іншим. По-друге, розлучення призначалося за рішенням духовно-судової влади внаслідок незгоди життя подружжя і особливо грубого і жорстокого поводження чоловіка з дружиною. У цьому останньому випадку розлучення було, так би мовити, сурогатом розлучення.
Розлучення першого роду призначалося або ех оfficio, самим судом, або ж на прохання однієї із сторін, що сперечались. Що стосується розлучень іншого виду, тобто таких, що призначалися внаслідок незгодного життя подружжя, або жорстокого поводження одного з іншим (за звичай чоловіка з дружиною), що нерідко загрожувало життю останньої, то і ці розлучення призначалися іноді (у більшості випадків) на прохання подружжя, іноді ж ех оffісіо самим судом, замість розлучення, яке просить той чи інший з подружжя. Суд уступав проханню подружжя розлучити їх не раніше, як випробувавши всі засоби до їх примирення, піддаючи їх умовлянню через їхніх духівників, консисторію і навіть єпархіального архієрея; подружжя особливо дурного поводження єпархіальне начальство відсилало до монастирів, «для вразумления к согласной жизни». Гідно уваги, що такі розлучення подружжя (на прохання про розлучення) звичайно давалися судом внаслідок обопільної їхньої угоди, мирової, що відбулася між ними, іноді звільнюючого листа від чоловіка — сліди автономної ролі подружжя у справі розлучення, що випадково виявилися перед іншим вирішувачем долі шлюбу — церковним судом.
У перший раз у 1859 р. в законі світському дається постанова, за якою роздільне життя дозволяється окрім судового вироку про позбавлення всіх прав стану, а саме державним селянкам, у випадку висилання їхніх чоловіків за вироком суспільств, дозволено не слідувати за чоловіками. У 1862 р. ця постанова була поширена взагалі на дружин тих чоловіків, що висилаються за вироками суспільств.
Руський закон говорить: «Подружжя зобов’язане жити разом» (Гражд. зак. ст. 103). Цей обов’язок необхідно було розуміти не як безумовний, а лише як такий, що, коли немає законних засад для роздільного життя, кожен з подружжя має право вимагати від іншого припинення такого життя: чоловік має право вимагати, щоб дружина, яка живе окремо, повернулася до нього, а однаково слідувала б за ним при всякій зміні проживання (переселенні, вступі на службу, ст. 103), а дружина, щоб чоловік, який живе окремо, узяв її до себе. Послідовне проведення цього початку представляє собою закон, за яким ті, хто вступив у шлюб виселенці-каторжні зобов’язані, у випадку закінчення одним з них терміну робіт раніше іншого, проживати чоловік з дружиною, а дружина з чоловіком до закінчення того терміну робіт, до якого повинен пробути інший з подружжя (ст. о ссыл., ст. 763, п. 2, по прод. 1876 р.).
Отже, подружжя може жити і окремо, і ніяка влада не може з цього боку перевіряти (контролювати) їхнє життя, раз на це є їхня добра, обопільна воля. Вони не мають лише права втілити їхню волю у формальний акт, що встановлював би «розірвання законного подружжя» і «самовільне розлучення їх» (тобто без законних приводів і участі відповідної влади; ст. 103 і 1529, п. 1), тому що такі акти спрямовані були б в обхід закону, що забороняє розлучення за обопільною згодою і розлучення подружжя.
Що закон саме має на увазі в наведених статтях самовільне розлучення, свідчить той указ, з якого, головним чином, запозичена розглянута постанова. Указ цей відбувся за вищенаведеною справою Шелковникова.
Таким чином, закон наш заперечує всяку юридичну чинність за актами, якими встановлюється роздільне життя подружжя. Але вище було сказано, що таке роздільне життя однак можливе. Чи немає тут протиріччя: якщо не є злочином для подружжя жити нарізно, то чому не можна їм оформити це різножиття,— чи не все рівно — розлучне життя без акта, чи з актом. Ні, не все рівно: життя нарізне з доброї волі подружжя, без усякого зміцнення цієї волі актом — простий факт, перевіряти який не справа влади, як не перевіряє вона — чи засіває своє поле власник, чи віддає у найм дім домовласник. Але те ж саме різножиття, оформлене актом, установлене з відома влади, є юридична дія, що установлює певний юридичний стан — до чого право байдужне відноситися не може і по доводу якого йому необхідно сказати — так чи ні: так, це припустимо; або-або, ні, це не припустимо.
Інші законодавства, які визнають, як і руське, спільне життя подружжя істотним обов’язком їх, дещо м’якше відносяться до нього. Так, Пруське Земське Уложення, по-перше, дозволяє чоловіку перед шлюбним договором звільнити дружину від обов’язку слідувати за ним при зміні місця проживання (§ 681); по-друге, один з подружжя не може поставити за провину іншому роздільне життя, якщо воно примушене було виконанням публічних обов’язків, настійними особистими справами чи станом здоров’я (§ 177).
Пруська судова практика не визнає недійсними договори про роздільне життя подружжя, але для того, щоб кожен з подружжя вільний був повсякчас змінити свою волю (Прусск. Улож. с комментар. Коха, 6 изд., прим. 17 і § 175).
В австрійському кодексі існує цілий ряд причин, які звільняють дружину від обов’язку слідувати за чоловіком, а якщо він незаконно залишає батьківщину, якщо він виселяється за межі держави, якщо його присуджено до позбавлення волі, якщо він поступить на військову службу і якщо він, нарешті, без ґрунтовних причин залишає те місце, що було обумовлене як загальне місце проживання в передшлюбному договорі (§ 92 і коментарі до нього по изд. Штубенрауха, 3 изд. 1876 р.)873.
Але особливо докладні правила з іншого приводу дає Саксонське Уложення, відповідно до якого дружина звільняється від обов’язку слідувати за чоловіком, якщо загрожує серйозна небезпека для її блага, особливо для її життя і здоров’я, чи якщо її відмова від слідування виправдується ґрунтовною турботою про її утримання у майбутньому (§ 1636).
По суворості і рішучості розпоряджень ближче усього підходить до нашого закону французький, відповідно до якого дружина зобов'язана слідувати за чоловіком всюди, де він захоче оселитися (ст. 214).
Цей рішучий припис закону змушує думати деяких вчених і юристів-практиків, що чоловік має право удатися за сприянням суспільної влади для оселення дружини. Інші знаходять, з висуванням підстави, що фізичний примус для відновлення спільного життя рішуче не сумісно із суттю шлюбу і не досягає мети, тому що, оселивши дружину в дім чоловіка, влада виконала свою справу, дружина ж має повну можливість залишити після цього квартиру чоловіка, тому що тримати дружину замкненою чоловік не має права і ніяка влада йому в цьому сприяння не зробить, тому що це значило б сприяти в протизаконному позбавленні волі874. І нашому законодавству відомі деякі відхилення від визнаного ним суворого обов’язку для дружини слідувати неухильно за своїм чоловіком. Відхилення ці встановлені, головним чином, із розуміння інтересу публічного, а саме:
1. При засланні одного з подружжя по суду, з позбавленням усіх прав стану, інший з подружжя може, якщо він не бажає розлучення, залишитися на місці й у такий спосіб вести окреме життя (Уложение о наказаниях, ст. 27, т. X, ч. 1, стр. 52).
2. За засудженими до заслання з позбавленням всіх особливих, особисто і за станом привласнених прав і переваг, на життя в сибірські чи інші віддалені губернії, чи з призначенням у робітники, що оселяються, подружжя, що не брали участь у злочині, можуть слідувати або не слідувати на заслання, за власним на те їхнім бажанням (Уст. ссыльн., ст. 40, прилож. п. 1).
3. Дружини осіб, що переселяються за вироками суспільства, не зобов’язані слідувати за своїми чоловіками: а) коли чоловік, що переселяється, виявить згоду, щоб дружина його залишалася на колишньому місці проживання; б) у випадку тяжкої невиліковної хвороби дружини і в) внаслідок жорстокого з нею поводження чоловіка, чи за явно розпусною його поведінкою. У першому випадку згода чоловіка засвідчується взятою від нього перед підлеглим поліцейським начальством підпискою; у другому — прохання про залишення на місці проживання, через хворобу, остаточно розглядають у губернських правліннях; нарешті, у третьому, прохання, принесеного через жорстоке поводження чи розпусну поведінку, передаються в суди першої інстанції, або коли вони принесені особами сільського стану — у суди волосні. Ті та інші керуються в їхньому розгляді правилами суду совісного, призначаючи з тим разом розмір утримання дружині з чоловікового маєтку і розпоряджаючись про встановлення опіки над дітьми їхніми понад чотирнадцятилітній вік. Ухвалені на цій підставі судові визначення подаються на остаточне затвердження губернаторів. У губерніях, у яких введені в дію судові статути у повному їхньому обсязі, чи ж одні тільки мирові Судові Установлення, прохання дружин осіб, що переселяються за вироками суспільства, про залишення їх у місці проживання через жорстоке з ними поводження чоловіка чи розпусну його поведінку (за винятком прохань осіб сільського стану підлягають розгляду з'їздів мирових суддів, яким разом з тим надається право також призначати розмір утримання дружині з чоловікового маєтку і вживати заходів до установи опіки над дітьми їх понад чотирнадцятилітній вік (Уст. ссыльн., ст. 40, прил. п. 2).
Правила щодо слідування дружин за чоловіками поширюються також і на випадки висилання з місць проживання в адміністративному порядку. Чоловіки, які не брали участі у злочині, при всіх родах висилання і пересилання їхніх дружин, слідують за ними єдино за власним на це бажанням, якщо самі вони не знаходяться під слідством чи судом і взагалі не належать до справ, за яких не можуть негайно залишити місце проживання (Уст. ссыл., ст. 40, прил. п. 3).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
