31664 (587300), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Що стосується безпосередньо банків, то Закон “Про банки і банківську діяльність” досить чітко відмежовує поняття створення та державної реєстрації. Розділ ІІ Закону, як уже зазначалось, має назву: „Створення, державна реєстрація, ліцензування діяльності та реорганізація банків”, а в структуру цього розділу входять дві окремі глави, одна з яких називається „Створення банків”, а інша – „Державна реєстрація та ліцензування банків”. Тому, судячи зі змісту статей, які входять у кожний з цих розділів, можна зробити висновок, що у стадію створення банку входить прийняття рішення про його заснування, підписання установчого (засновницького) договору, підготовка проекту статуту. Стадія державної реєстрації банку розпочинається, коли всі зазначені документи підготовлені, підготовлені інші документи, про які йшлося вище, та весь сформований пакет передається для його державної реєстрації у відповідних органах згідно із законодавством.

Можна також вказати і на ще одну ознаку, що свідчить про наявність підстав для розмежування понять “створення” та “державна реєстрація” юридичних осіб, “створення” та “державна реєстрація” фінансових установ.

Всі юридично значущі дії, що здійснюються суб’єктами процесу створення будь-якої юридичної особи (і, насамперед це стосується фінансових установ) до входження у стадію державної реєстрації фінансової установи (прийняття рішення про заснування фінансової установи, вжиття заходів до формування статутного капіталу фінансової установи, формування установчих документів фінансової установи, тощо) регулюється комбіновано цивільним та господарським правом із застосуванням методів диспозитивного характеру, притаманним саме цим галузям права. З початком стадії державної реєстрації фінансової установи відносини, що виникають під час цього процесу підпадають під регулюючий вплив норм адміністративного та фінансового права (детально це буде розглянуто нижче) із широким застосуванням методу владних приписів: процедура державної реєстрації будь-якої фінансової установи відбувається суворо відповідно до порядку встановленого спеціальним законом, однак у спосіб, що не обмежує прав суб’єктів, які мають намір зареєструвати фінансову установу на території України.

Правильність такого теоретичного підходу підтверджує думка О. Рябченко, яка вважає що саме держава є гарантом можливості кожного реалізувати конституційне право на підприємництво (яким, безперечно, також виступає діяльність з надання фінансових послуг) шляхом здійснення окремих процедур: реєстраційних процедур, ліцензування, видачу патентів.⁹

Наука адміністративного права розглядає юридичних осіб (в тому числі і недержавні організації, серед яких виділяються комерційні структури)¹⁰ в якості суб’єктів адміністративного права. Вчені-адміністративисти також аналізують порядок утворення підприємств та організацій, і цей аналіз побудовано на положеннях норм цивільного та господарського законодавства¹¹. Проте, якщо розпочинається процедура державної реєстрації юридичної особи, поряд з нормами цивільного та господарського права в процесі регулювання застосовуються також і механізми, властиві адміністративному праву. Так, здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій фахівці у сфері адміністративного права вважають одним з видів форм державного управління¹². В.К.Колпаков розглядає здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій в межах способу реалізації методів управління як класифікаційного критерію.¹³ Ю.І.Крегул відносить реєстраційні дії до юридично значущих дій як основних правових форм управління¹⁴. Як приклади реєстраційних дій обидва автора називають реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності.

Проте державна реєстрація є хоч і необхідною, але недостатньою умовою для початку діяльності фінансових установ в Україні (ст. 7 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”). Надання фінансових послуг фінансовими установами потребує ліцензування відповідно до законодавства України. Іншими словами, створення фінансової установи немає сенсу без наміру здійснювати надання певних фінансових послуг. Так, наприклад, Національний банк України відповідно до ст. 19 Закону України “Про банки і банківську діяльність” скасовує державну реєстрацію банку у разі, якщо останній не виконав вимог вказаної статті закону, необхідних для надання банківської ліцензії. Стаття 19 зазначеного Закону свідчить про тісний взаємозв’язок процедури держаної реєстрації банку з процесом ліцензування банківських операцій.

Існує також і думка, що державна реєстрація і ліцензування є інтегрованим процесом, що являють собою єдиний акт, особливо це стосується порядку створення банків¹⁵.

Підтримуючи справедливість вказаної думки, вважаємо за доцільне розглянути теоретичні основи ліцензування операцій фінансових установ, що, з нашого погляду, хоч і не є елементом процесу створення фінансової установи, однак нерозривно пов’язане з кінцевою метою вказаного процесу: входження фінансової установи на ринки фінансових послуг в якості повноцінного їх учасника.

Дослідженню окремих аспектів ліцензування як юридичної категорії присвячені праці О.М.Вінник, В.К.Мамутова, Г.В.Пронської, Н.О.Саніахметової, В.С. Щербини. Неабиякий практичний інтерес до ліцензування як специфічного процесу викликав необхідність більш ґрунтовного вивчення цього інституту та появу нових праць, що присвячені дослідженню ліцензування, зокрема Е.Е.Бекірової, П.М.Пальчука, А.О.Шеваріхіна, Л.В.Шестак.

Новітні наукові розробки дають змогу уявити ліцензування не тільки як господарсько-правовий, але і як адміністративно-правовий інститут, оскільки ліцензування підприємницької діяльності відіграє важливу роль у адміністративно-правовому регулюванні підприємництва,¹⁶ ліцензування виступає засобом державного регулювання господарської діяльності.¹⁷ Ліцензування є комплексним правовим інститутом, оскільки поєднує в собі норми адміністративного та цивільного права.¹⁸ Ліцензування, зокрема, визначається як особливий адміністративно-правовий режим – порядок регулювання, який виражений у комплексі правових засобів, що характеризують особливий зв’язок взаємодіючих між собою дозволів, заборон, позитивних зобов’язань, що створюють особливу спрямованість правового регулювання.¹⁹

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” ліцензування – це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Е.Е.Бекірова уявляє процедуру ліцензування певних видів господарської діяльності, яка полягає в посвідченні компетентним органом ліцензування права суб’єкта господарювання здійснювати конкретний вид господарської діяльності.²⁰

Проте наше дослідження має, зокрема, на меті вивчити процедуру ліцензування у сфері банківської діяльності та у діяльності надання інших фінансових послуг, а цей вид ліцензування має специфічні риси.

Вказані особливості дали підстави для класифікації ліцензування наступним чином²¹:

• ліцензування певних видів господарської діяльності відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”;

• ліцензування окремих видів господарської діяльності (зокрема, ліцензування банківської діяльності, ліцензування діяльності з надання фінансових послуг);

• ліцензування зовнішньоекономічної діяльності;

• ліцензування у сфері інтелектуальної власності.

Проведення класифікації ліцензування на ліцензування певних та ліцензування окремих видів господарської діяльності не можна вважати достатньо обґрунтованим, оскільки, з нашого погляду, немає суттєвої різниці у формулюванні вказаних видів ліцензування.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” ліцензування банківської діяльності та діяльності з надання фінансових послуг здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Порядок ліцензування операцій конкретних фінансових установ за законодавством України розглянуто у розділах ІІ та ІІІ даного дисертаційного дослідження, але окрему увагу, на нашу думку, слід приділити теоретичним аспектам ліцензування у сфері надання фінансових послуг. Зазначене питання є мало дослідженим фахівцями у галузі фінансового і банківського права, а тому немає єдності у формуванні понятійного апарату. Так, і в науковій літературі, і в законодавстві України зустрічається низка понять, що означають “ліцензування операцій фінансових установ”, а саме: “ліцензування банків”, “ліцензування банківської діяльності”, “ліцензування діяльності банків”, “ліцензування фінансових установ”, “ліцензування діяльності фінансових установ”, “ліцензування діяльності з надання фінансових послуг”. Однією з цілей даного дослідження є надання відповіді на питання чи всі вживані поняття є правильними і коректними з правової точки зору.

Отже, повертаючись до аналізу ст. 2 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, зазначимо, що спеціальними законами, які регулюють відносини ліцензування у сферах банківської діяльності та діяльності з надання фінансових послуг, є Закон України “Про банки і банківську діяльність” та Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Розділ ІІ Закону “Про банки і банківську діяльність” присвячений створенню, державній реєстрації, ліцензуванню діяльності та реорганізації банків, а глава 3 Закону має назву “Державна реєстрація та ліцензування банків”.

Порівняємо поняття “ліцензування банків”, “ліцензування діяльності банків” та “ліцензування банківської діяльності”. Незважаючи на застосування поняття “ліцензування банків” в науковій літературі,²² воно не визначається авторами. Проте вказане поняття, з нашого погляду, є недостатньо коректним з точки зору науки банківського права, оскільки неможливо піддати ліцензуванню власне банк як юридичну особу.

Розмежовуючи поняття “ліцензування банківської діяльності” та “ліцензування діяльності банків” слід, на нашу думку, акцентувати увагу на тому, що ліцензуванням банківської діяльності є процедура отримання банківської ліцензії, яка оформлює наступні банківські операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб. Таке розуміння повністю узгоджується з поняттям банківської діяльності, наведеним у ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Поняття “ліцензування діяльності банків” є більш широким, під ним необхідно розуміти крім ліцензування банківської діяльності, також оформлення письмовим дозволом інших банківських операцій (за винятком операцій, що здійснюються на підставі банківської ліцензії), ліцензування тих видів діяльності банку, які підлягають ліцензуванню не Національним банком України, а іншими державними органами (наприклад, Міністерством фінансів України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку). Однак і останнє поняття є недостатньо чітким. Так, банк може здійснювати такі види діяльності, які взагалі не підлягають ліцензуванню: купівля-продаж майна для власних потреб, здавання майна в оренду, реклама банку і банківських послуг, створення дочірніх банків, тощо.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що найбільш правильним у сфері банківської діяльності є застосування поняття “ліцензування банківських операцій”. Ліцензування банківських операцій означає процедуру, порядок, процес оформлення банківською ліцензією та письмовим дозволом широкого спектру (або всіх) банківських операцій²³. Зважаючи на це, та з урахуванням того, що національний банк України має ліцензійні повноваження лише стосовно банківських операцій, пропонуємо внести зміни в Закон України “Про банки і банківську діяльність”:

• назву розділу ІІ викласти в наступній редакції: “Створення, державна реєстрація банків. Ліцензування банківських операцій. Реорганізація банків”;

• назву глави 3 розділу ІІ викласти в наступній редакції: “Державна реєстрація банків та ліцензування банківських операцій”;

• у ст. 66 слова “реєстрація банків та ліцензування їх діяльності” замінити на “державна реєстрація банків та ліцензування банківських операцій”.

Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” навіть своєю назвою підтверджує, що ліцензування у сфері надання фінансових послуг може стосуватись саме фінансових послуг, а не фінансових установ чи діяльності фінансових установ, як і у випадку банків. Враховуючи, що згідно зі статтею 1 цього Закону фінансовою послугою є операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Однак вжиття поняття “ліцензування фінансових послуг” або “ліцензування діяльності з надання фінансових послуг” є не цілком коректним з юридичної точки зору, оскільки трактуючи з погляду науки поняття фінансової послуги, до нього, (за аналогією з банківськими послугами) можна включити послуги консультаційного, інформаційного характеру, що не підлягатимуть ліцензуванню. Тому, на нашу думку, спираючись на підсумований матеріал, що стосується банків, слід застосовувати поняття “ліцензування операцій фінансових установ” як таке, що найбільш чітко характеризуватиме процес ліцензування у цій сфері та відповідатиме наведеному вище поняттю фінансової послуги.

Враховуючи зазначене, пропонуються наступні зміни до Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”:

• пункт 1 частити 1 ст. 20 викласти у редакції: “державна реєстрація фінансових установ та ліцензування їх операцій”;

• назву розділу VI викласти як “Ліцензування операцій фінансових установ”;

• статтю 34 викласти у наступній редакції:

“ Стаття 34. Обов’язковість ліцензування

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг у межах своєї компетенції видає ліцензії на здійснення фінансовими установами:

1. операцій зі страхування;

2. операцій з фінансовими активами у сфері недержавного пенсійного забезпечення;

3. операцій з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;

4. будь-яких інших операцій фінансових установ, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Здійснення видів діяльності, зазначених у частині першій цієї статті, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. Особи, винні у здійсненні видів діяльності, зазначених у частині першій цієї статті, без ліцензії притягаються до відповідальності згідно із законами України.

Характеристики

Список файлов ВКР