182820 (584496), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Ці політичні діячі співробітничали якийсь час у рамках Тимчасового уряду Французької республіки, що прийняв ряд фундаментальних рішень про націоналізацію, про створення системи соціального забезпечення й про впровадження планових початків в економіку. Однак незабаром дуже швидко і перший, і другий опинилися в рядах політичної опозиції уряду. Отже, прискорене зростання французької економіки з 1947 по 1958 роки і структурні зміни, здійснені в цей період, проходили в обстановці відносної політичної нестабільності, що в значній мірі пояснює виникнення при цьому труднощів фінансового й грошово-кредитного характеру.
На цей період довелися й перші кроки економічного планування у Франції, що отримали офіційну назву "дирижизм". Застосування методів планової економіки виявилося досить успішним, незважаючи на наявність серйозних політичних і фінансових проблем.
Відповідно до Декрету від 3 січня 1946р. був створений "Комісаріат із планування модернізації й продуктивності". На першому етапі перед цим органом ставилися обмежені цілі:
- розвиток виробництва засобів виробництва для модернізації
національної економіки;
- підвищення продуктивності праці в промисловості й сільському господарстві. Із цією метою встановлювалися планові завдання для шости ключових галузей промисловості: виробництво вугілля, електроенергії, сталі, цементу, а також для транспорту й сільськогосподарського машинобудування.
Спочатку передбачений для 1947-1950 рр. і продовжений до 1953р. перший план був спрямований на пріоритетний розвиток вищевказаних ключових галузей промисловості. Для його здійснення застосовувалися різні методи: націоналізація енергетики, надання субсидій і пільгових кредитів, пріоритет при розподілі американської допомоги в рамках "Плану Маршалла".
Другий план, передбачений на період з 1954 по 1957 рр., був виконаний і навіть перевиконаний у встановлений термін. За чотири роки валовий національний продукт виріс на 30%, а промислове виробництво збільшилося на 46%, у порівнянні з контрольними цифрами, що становлять відповідно 25 та 30%. Крім того, планом передбачалося будівництво шкіл, лікарень, муніципального житла. Однак цей відносний успіх був досягнутий ціною серйозного порушення фінансової рівноваги. Мета, передбачена третім планом розвитку (1958-1961 рр.), не була досягнута через режим економії державних фінансів, уведеного після встановлення П'ятої республіки. Навесні 1960 р. був прийнятий новий, "тимчасовий" план, здійснення якого збіглося з початком європейського будівництва та з періодом труднощів, викликаних адаптацією французької економіки до вимог "Загального ринку" і суперництвом з Німеччиною.
Досягнувши максимуму в роки Другої світової війни, темпи економічного зростання Сполучених Штатів Америки істотно сповільнилися протягом післявоєнного періоду (у середньому менше 3% у рік за 15 років після закінчення війни). Це зумовлюється цілим рядом факторів:
- штучний характер економічного росту під час війни, забезпечений виробництвом озброєння й боєприпасів;
- дефіцит товарів народного споживання в 40-х рр.;
- виникнення плануючих і розподільних органів, що забезпечували першочергове постачання військової галузі сировиною й енергоносіями;
- відхід від принципів лібералізму в 1945 р.;
- скасування контролю над цінами на деякі стратегічні товари;
- жорстке регулювання бюджетної й грошово-кредитної політики для придушення інфляції;
- міри економії, викликані тим, що й воєнні дії, і військова допомога фінансувалися в значній мірі за рахунок кредитів;
- кредит, що зіграв роль стимулятора економічного росту, перетворився в гальмо промислового розвитку країни.
Вигравши війну, Сполучені Штати Америки в якомусь ступені забезпечили собі пануюче положення в перше п’ятиріччя післявоєнного періоду. Це не означало, що всі їхні ініціативи були приречені на успіх, як приклад, можна відзначити різке розширення зони впливу Радянського Союзу в Європі й перемогу військ Мао Цзе-дуна над армією Чан Кайши в Китаї. Проте, нові міжнародні інститути стали міцною основою економічного росту блоку розвинених капіталістичних держав, очолюваного Сполученими Штатами, у рамках якого інші країни змогли істотно поліпшити свої показники. Це дає підставу стверджувати, що із закінченням війни американська економіка починає поступово втрачати своє пануюче положення у світі.
Період президентства Д. Ейзенхауера (1953-1960 рр.) був відзначений найбільш різким уповільненням темпів росту американської економіки. Дійсно, під час перебування у влади президента Гаррі Трумена (після смерті Рузвельта в 1945 і до кінця 1952 рр.), адміністрація демократів дозволяла собі використовувати типово кейнсіанські міри стимулювання економіки, зокрема, розвиток споживчого кредиту наприкінці 1948р. і надання одноразової допомоги особам, звільненим зі збройних сил, у розмірі 3 млрд. дол. Економічний підйом, що почався в результаті цих мір, був закріплений зростанням попиту, викликаним війною в Кореї. Після закінчення корейської війни нова республіканська адміністрація спробувала стабілізувати кон’юнктуру шляхом установлення контролю над грошовою масою, що перебувала в обігу, і вживання термінових заходів для зниження бюджетного дефіциту. На фазі розігріву економіки державний бюджет мав позитивне сальдо, однак зниження ділової активності викликало істотне перевищення витрат над доходами держави. Регулярне застосування цієї методики повинно було скоротити періоди економічного підйому й подовжити фазу економічного спаду. Отже, за фінансову й грошово-кредитну стабільність довелося розплачуватися зниженням темпів росту економіки.
За двадцять років Південна Корея блискуче завершила своє включення в міжнародний поділ праці. Хоча в 1953р., у момент закінчення корейської війни, всі природні ресурси виявилися на територии іншої держави (КНДР), країна побила всі рекорди по темпах росту національної економіки: більше 15% щорічно. Однак Південна Корея аж ніяк не є зразком економічного лібералізму. Як і Японія, що перетворила Корею у свою колонію на початку XX ст., вона проводила дуже тонку політику дирижизма. Уже в 1953р. була почата аграрна реформа, що завершилася розподілом земель. Як і в Японії переслідувалася мета збільшити виробництво сільськогосподарської продукції на обмежених площах завдяки посиленню зацікавленості селян, що стали власниками своїх наділів. Ще більш істотні перетворення відбулися в промисловості, де гігантські трести контролювали цілі галузі. Але Південна Корея не пішла по шляху створення підприємств, продукція яких повинна була заміщати імпорт. Перевага була віддана одночасно важкій та переробній промисловості, орієнтованій на експорт. Якщо до цього додати протекціоністську політику відносно імпорту, глибоку інтеграцію між банками, державним апаратом і великими промисловими трестами, то немає підстави сумніватися, що в цій країні дійсно існує необмежена воля підприємництва.
5 Характеристика створеного в 1957 році економічного угрупування (Європейського економічного співтовариства ЄЕС) основних країн Західної Європи
Європейський платіжний союз у значній мірі сприяв розвитку обміну між західноєвропейськими країнами з моменту свого створення в 1958р. Із цією датою пов’язані перші кроки "Загального ринку", успіхи якого незаперечні. Однак європейське будівництво не завжди йшло гладко.
Після невдалої спроби створити західноєвропейську транспортну організацію, на перший план вийшов проект "Загального ринку", тобто регіонального економічного союзу, де поступово усуваються митні тарифи між країнами-учасницями при збереженні мит для третіх країн. У цьому складається відмінність загального ринку від зони вільної торгівлі, що не проводить дискримінації між її учасниками й іншими країнами. Прикладом подібного об’єднання може служити Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), створена в 1959р. під егідою Великобританії. На першому етапі в її склад входили Швеція, Швейцарія, Данія, Австрія, Норвегії й Португалія. Пізніше до ішх приєдналися Ліхтенштейн, Фінляндія й Ісландія.
25 березня 1957р. був підписаний Римський договір про утворення "Загального ринку". Краіни-учасниці вирішили поглибити регіональну інтеграцію, початок якої було покладено Європейським об'єднанням вугілля й сталі (ЄОВС). Після висновку Паризького договору від 18 квітня 1951р. ЄОВС стало координатором торгівлі вугіллям і сталлю між Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Італією, ФРН і Францією. Наділене наднаціональними органами керування, ЕОВС активно сприяло зростанню виробництва й модернізації чорної металургії й вугільної промисловості країн-учасниць. Однак дуже швидке поняття "модернізація" стало синонімом масових звільнень і недовантаження виробничих потужностей. У цей час Європейське об'єднання вугілля й сталі, є складовою частиною ЄЕС.
Вільне переміщення товарів й усунення митних бар’єрів усередині Європейського економічного співтовариства є найважливішим досягненням регіонального об’єднання, початок якому було покладено 1 січня 1958р. шляхом зниження на 10% митних тарифів у взаємній торгівлі шости країн, що підписали Римський договір. Остаточне скасування тарифів відбулося 1 липня 1968р., на два роки раніше, ніж передбачалося спочатку. Торгівля між країнами "Загального ринку" розвивалася дуже динамічно, аж до першої нафтової кризи.
Цим зумовлюється той факт, що в 1973р. до "Загального ринку" приєдналася Великобританія, Ірландія й Данія. Однак функції ЄЕС не обмежувалися тільки регулюванням відносин усередині "Загального ринку". ЄЕС виступив як загальний представник країн-учасниць на багатобічних торговельних переговорах у рамках ГУТТ (Генеральна угода щодо тарифів та торгівлі).
Сільськогосподарський загальний ринок являє собою найбільш досконалу конструкцію ЄЕС, але саме він викликає значні дорікання ззовні. Це пов’язане з тим, що якщо в сфері промисловості західноєвропейські країни значно скоротили ввізні мита й навіть уклали угоди про скасування мит з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ), то в області торгівлі сільськогосподарськими продуктами зберігається досить високий загальний зовнішній тариф і система преференцій ЄЕС.
Загальна сільськогосподарська політика грунтується на основних принципах, що прямо випливають із положень Римського договору:
- вільне переміщення товарів;
- преференції ЄЕС;
- єдність ринку;
- єдність цін;
- фінансова солідарність.
Її ціль полягає в тому, щоб забезпечити виробникам сільськогосподарської продукції досить високі ціни для стимулювання виробництва й зберігання конкуренції, що сприяє збільшенню продуктивності праці. Для цього ціни ЄЕС були встановлені на рівні, що відрізняється від рівня світових цін (звичайно більш високому). Спеціальний орган, який називається Європейський фонд орієнтації й гарантування сільського господарства (ЄФОГСГ), підтримує мінімальні ціни на кожен вид продукції, що є предметом угоди в рамках ЄЕС.
Як указує його назва, ЄФОГСГ виконує функцію механізму орієнтації. Ще в 1968р. був підготовлений меморандум, у якому визнано необхідним: стимулювати скорочення окремих видів продукції сільського господарства, надавши в той же час фінансову допомогу власникам ферм.
Уругвайський раунд переговорів, що почався в рамках ГУТТ в 1986р., продовжив традицію багатобічних торговельних переговорів. Мова йшла про лібералізацію обмінів сільськогосподарськими товарами й послугами. Переговори виявилися безрезультатними через непримиренні розбіжності між США й 12 європейськими державами з питань про торгівлю сільськогосподарською продукцією. В 1992р. західноєвропейські країни відкинули "диктат" американців, і довгочікувана угода не була підписана.
Союзниками США на переговорах в Уругваї виступили найбільші експортери сільськогосподарської продукції, такі, як Австралія, Нова Зеландія, Аргентина, Бразилія й т.д. Вони протестували проти протекціоністських бар’єрів, установлених на зовнішніх кордонах ЄЕС, що вели до дискримінації третіх країн і змушували західноєвропейського споживача купувати більш дорогі сільськогосподарські продукти й у менш оптимальному наборі. Із цієї причини країни Західної Європи, що імпортують велику кількість продовольства, зокрема Великобританія, висловилися за скасування єдиної сільськогосподарської політики ЄЕС або за її пом'якшення в напрямку зниження цін, що гарантуються виробникам сільськогосподарської продукції.
В свою чергу, країни-експортери продовольства, у тому числі Франція, заявили, що логіка лібералізму призведе до того, що сільське населення інших регіонів буде позбавлено засобів до існування й виявиться змушеним переселятися в міста. Отже, збереження необхідного рівня зайнятості в країні виправдовує в якомусь ступені протекціонізм у відношенні національного сільського господарства.
ВИСНОВКИ
У процесі виконання даної контрольної роботи ми розглянули події, що відбувалися в різних країнах у післявоєнні роки. Вивчення економічної історії як нашої, так і інших країн, дає нам змогу та розуміння процесів, що відбуваються зараз у економіках різних країн (у тому числі і нашої) та можливі наслідки від подій.
Також нами були розглянуті різні моделі змішаної економіки, що вже діють у світі. Ми змогли проаналізувати сильні та слабкі сторони кожної з цих моделей.
З огляду на викладений матеріал ми можемо стверджувати, що у всіх випадках для відновлення економіки необхідно та доцільно було активне втручання держави в економічні процеси.
Проте кожна країна, розуміючи, чого вона прагне досягти, використовували свою модель змішаної економіки – з більш чи менш жорстким впливом держави на економіку.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Владимиров К. М. Економічна історія.
2. Економічна історія: Лекції / Н.О. Тимочко, О.А. Пучко, Л. М. Рудомьоткіна та ін. — К.: КНЕУ, 2000. — 268 с.
3. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія: Україна і світ. – К., 1999.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
