59874 (573058), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

Незважаючи на велику кількість політичних партій, які виникли в 1990 ‑ на початку 1991 рр., реального політичного плюралізму в республіці на той час не було. Багатопартійна система мала значною мірою декларативний характер. Жодна політична партія не мала такого впливу і можливостей, як правляча КП України. під контролем якої залишалися правоохоронні органи, КДБ, армія, господарський і державний апарат, механізм економіки.

Вибори до Верховної Ради УРСР 1990 року

Формування нової партійно-політичної структури в Україні припало на час підготовки виборів до Верховної Ради УРСР і початок й діяльності.

У серпні 1989 р. в пресі опубліковано проекти Закону Української РСР про зміни і доповнення до Конституції Української РСР про вибори народних депутатів Української РСР і Закону Української РСР про вибори народних депутатів до місцевих рад народних депутатів Української РСР. Ці проекти були розкритиковані новими партіями і організаціями, які цілком слушно вважали, що вони зорієнтовані на захист інтересів компартії України. У середині вересня було опубліковано альтернативний проект групи народних депутатів СРСР від України. Врешті-решт, сесія Верховної Ради в жовтні 1989 р. прийняла закони УРСР про вибори народних депутатів УРСР і депутатів місцевих рад народних депутатів УРСР, які містили деякі важливі положення альтернативних проектів. Враховуючи досвід роботи союзних структур, Закон не передбачав скликання з’їзду народних депутатів України. Вищим законодавчим органом УРСР оголошувалася Верховна Рада, яка обиралася в кількості 450 депутатів строком на 5 років.

У березні 1990 р. після напруженої передвиборної кампанії відбулися два тури виборів до Верховної і місцевих рад народних депутатів УРСР. Опозиційні консервативним колам апарату сили – Рух, УГС, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, асоціація «Зелений світ» і багато інших організацій для координації дій на виборах утворили Демократичний блок. Декларація блоку містила такі вимоги: реальний політичний і економічний суверенітет України; політичний плюралізм, багатопартійна система, скасування ст. б Конституції УРСР, що забезпечувала привілейоване становище КПУ як складової КПРС; створення економічної системи України на засадах різноманітності і рівноправності усіх форм власності; прийняття нової Конституції України; національне відродження українського народу, вільний розвиток культури і мов національних меншин України; реальна свобода віросповідання, легалізація Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви.

Розстановка політичних сил у Верховній Раді. Переважну більшість депутатських місць у Верховній Раді УРСР здобули представники компартії України. Головою Верховної Ради Української РСР після напруженої боротьби було обрано першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка, який через деякий час залишив найвищий партійний пост. Новим керівником комуністів республіки став С. Гуренко. Він був першим в історій Комуністичної партії України лідером, якого було обрано на цю посаду безпосередньо на з’їзді, Станіслав Гуренко народився 1936 р. в Донецькій області. По закінченні Київського політехнічного інституту 1958 р. розпочав трудову діяльність на Донецькому машинобудівному заводі, де пройшов шлях від інженера-технолога до директора заводу. В 1980–1987 рр. – заступник Голови Ради Міністрів УРСР. 3 1987 р. – на партійній роботі: секретар ЦК КП України.

Преса, радіо, телебачення перебували фактично під повним контролем КПУ, та все ж представникам Демблоку вдалося завоювати майже третину місць у Верховній Раді УРСР. б червня, через три тижні після початку роботи першої сесії Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання. Демократичний блок народних депутатів виступив з декларацією про перехід до конструктивної опозиції, політично оформленої як Народна Рада. Опозиційні сили в парламенті очолив академік І. Юхковський. Його заступниками стали Л. Лук’яненко, Д. Павличко, О. Смецъ, В. Філенко. Найбільшою серед опозиційних політичних партій, представлених у Верховній Раді УР СР, стала Партія демократичного Відродження України, яка разом із співчуваючими налічувала майже 40 депутатів. Заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов був співголовою ПДВУ. Другий із шести співголів (О.Ємець) очолив одну з постійних комісій Верховної Ради. Фракція Демократичної партії України об’єднувала 25 депутатів. Лідером було обрано Дмитра Павличка. Фракція Українсько-республіканської партії у Верховній Раді УРСР нараховувала 12 депутатів.

Хоча у Верховній Раді депутатів-комуністів була більшість – 239 чол., вони виявились нездатними повною мірою володіти ситуацією.

Опозиційним силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад, а у трьох західних областях України – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській – націонал-демократи завоювали більшість. Місцеві організації компартії України опинилися в цих областях у незвичній для себе ролі опозиційних. Над багатьма містами і селами України замайоріли блакитно-жовті національні прапори.

Висновок

1985–1990 рр. були останнім існуванням СРСР.

Цей період відкрився приходом до влади в СРСР М. Горбачова, з ініціативи якого почалася перебудова, що офіційною партійною пропагандою зображувалося як оновлення, модернізація всіх сфер життя, «очищення» соціалізму від негативних нашарувань минулого, надання йому нового «дихання» і гуманного, демократичного характеру. За своєю суттю перебудова була спробою партійно-державної верхівки СРСР вивести країну з гострої кризи, що охопила всі сфери суспільства і набула всеохоплюючого, системного характеру.

Деякий час вище радянське керівництво в Москві, а особливо його представники в Україні не усвідомлювали ні глибини цієї кризи, ні її розмаху. Свідченням цього була цілком утопічна, нічим не обґрунтована політика «прискорення», яка передбачала без суттєвих змін у системі виробничих відносин. У керівництві країною зростало побоювання, що в СРСР назріває стихійний соціальний вибух з непередбаченими наслідками.

Але досить швидко стала цілком очевидною неспроможність політики «прискорення». Замість очікуваного наростання темпів економічного розвитку тривало неминуче їх зниження. Замість ослаблення продовольчої, житлової і товарної криз відбулося їх подальше загострення. Врешті-решт, у 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Таким чином, усі спроби перебудови системи управління економікою, введення різних моделей госпрозрахунку, як і зрештою прийняті Верховною Радою СРСР у 1990 р. заходи, виявились абсолютно безплідними.

Загострення економічної кризи пришвидшувало реформи в політичній системі. Існуючі державні інститути були вже неспроможні уберегти країну від занепаду. Ця істина оволоділа свідомістю ініціаторів перебудови й підштовхувала їх до пошуків виходу, який вбачався в демократизації суспільного життя, відмові так званої керівної ролі КПРС у суспільстві.

Використана література

1. Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. П89 Новітня історія України (1945–1998 рр.): Підручник для 11‑го кл. серед. Шк. – К.: Ґенеза, 2000. – 304 с.

2. Орес Субтельний Україна: історія, вид. третє, пер. і доп. – К.: Либідь, 1993. – 710 с.

3. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.: Україна, 1996. – 463 с.

4. Кульчицький С.В., Коваль М.В., Курносов Ю.О. Історія України. Част. 1–2. Для 10-го і 11-го кл. середньої школи. – К., 1994. Те ж рос. Мовою. ‑ К., 1995.

5. Крип’якевич. І. Огляд історії України. Посібник.-К., 1995.

6. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994.

7. Терещенко Ю.І., Курило В.М. Історія України. Навч. посібник.-Кн. 1.-К., 1995.

8. Дрібниця В.О. Історія Українни ХХ-ХХІ ст. Посібник для випускників шкіл, ліцеїв та гімназій, абітурієнтів вищих навчальних закладів. – К.: Дієз-продукт, 2006–128 с.

9. Мунчаев Ш.М., Устинов В.М. Политическая история России. – М: Норма – Инфра, 2002.

10. Перестройка и современный мир / Отв. ред. Тимофеев Т.Т. – М: Международные отношения, 1989.

11. Боффа Дж. История Советского Союза. – М: Международные отношения, 1994.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)