59874 (573058), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Так, внаслідок дискримінаційної інвестиційної політики центру в другій половині 80‑х рр. зношеність основних фондів підприємств України досягла 55–60%. Зношувався, морально застарівав верстатний парк – справжній фундамент індустрії. Курс ХХVІІ з’їзду КПРС на прискорений розвиток машинобудівного комплексу у дванадцятій п’ятирічці провалився. Кризові явища в промисловості наростали.
Багаторічна тенденція до переважаючого розвитку виробництва засобів виробництва, тобто групи «А», що так і не була зупинена, призвела до того, що понад 20% потужностей промисловості (а за даними деяких дослідників до 30%) працювало на споживчий ринок, тобто випускало товари народного споживання.
Промислова група «А» з неймовірною швидкістю поглинала капітальні вкладення і працювала, так би мовити, «сама на себе». Уряд УРСР зробив спробу примусити підприємства важкої промисловості випускати, поряд із основною продукцією, якомога більше товарів повсякденного попиту. Але, підпорядковані центральним відомствам, ці підприємства відверто ігнорували розпорядження республіканських властей. Авторитет того чи іншого директора у верхах залежав, передусім, від виконання плану по основній продукції.
Становище ускладнювало ще й те, що близько 80% загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу. Як і раніше, в Україні вироблялися головним чином напівфабрикати, а готова продукція – за її межами. Це був наслідок цілеспрямованої політики центру, яка ним же і характеризувалася як прогресивна, як об’єктивний процес інтеграції економіки різних союзних республік в рамках «єдиного народногосподарського комплексу».
Як тільки вплив КПРС став слабнути, почали рватися й штучні економічні зв’язки, нав’язані «зверху». Те, що раніше вважалося величезною перевагою економіки СРСР, стало й ахіллесовою п’ятою. Зриви планових поставок, які й за відносно стабільних часів були звичайним явищем, тепер стали набувати епідемічного, грізного характеру. Тисячі так званих «проштовхувачів» «мандрували» від підприємства до підприємства, прагнучи за допомогою умовлянь і щедрих «гостинців» забезпечити відправку на свої заводи того, що вони мали б беззаперечно і безперешкодно одержувати за планом. Існування «проштовхувачів» і зростання їхньої кількості було вірною ознакою кризи так званого єдиного народногосподарського комплексу, початку його розпаду. Ринкова економіка обходиться без «проштовхувачів». Одержавлена радянська без цієї фігури не могла ніяк обійтися.
Процеси перебудови в цей час обмежувалися чисто зовнішніми реорганізаціями. Як і в попередні десятиліття, реорганізації для керівництва КПРС, держави залишалися своєрідною панацеєю від усіх суспільно-економічних хвороб. За х допомогою, не проводячи істотних змін, вони сподівалися досягти запланованих результатів.
Таким чином, у 1986–1987 рр. ніяких істотних заходів щодо реформування економіки та забезпечення й дійсного прискорення зроблено не було. За оцінкою одного з російських істориків, курс на прискорення був спробою «на старезний віз радянської економіки встановити реактивний двигун, який не знали де взяти і як запустити на швидкісну магістраль прогресу».
У результаті з початку одинадцятої п’ятирічки почалося відставання від запланованих темпів. У 1986 р. приріст національного доходу по СРСР становив 2,3%, а у 1987 р. – лише 1,6%. В Україні становище було дещо кращим, і спад ще не охопив головні галузі її економіки. Працелюбність, дисциплінованість і висока кваліфікація робітників, інженерно-технічних працівників і колгоспників дали можливість на деякий час нейтралізувати негативні тенденції, які наростали в народному господарстві СРСР. Однак за умов централізованого розподілу, важелі якого тримали союзні відомства, народ не бачив позитивних результатів своєї праці. Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося. до того ж за умов тісних економічних зв'язків, які контролював і спрямовував центр і які задовольняли насамперед його інтереси, спад виробництва в Україні був також неминучий і незворотний.
Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все очевиднішою.
Спроби радикальної економічної реформи
У 1987–1989 рр. в економічній політиці керівництва стали з’являтися нові тенденції. Одним з найголовніших завдань перебудови її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикально-економічної реформи. Вважалося, що без цього прискорення неможливе. Це справді так. Експлуатуючи одержавлене народне господарство, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства зберігали свою могутність і мали неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки – досить-таки незначними.
Вперше за час перебудови питання про радикальну економічну реформу було поставлене на липневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Розглянувши питання «Про завдання щодо корінної перебудови управління економікою», Пленум відзначив, що головне в радикальній реформі управління – перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахуванні економічних інтересів виробників, широкому використанні економічних методів і демократичних засад управління. Передбачалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів народного господарства, для чого сприяти перетворенню частини державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління слід було замінити економічним механізмом ринкового типу.
Це була стратегічна мета. Втілення її в реальне життя могло знищити вплив державної бюрократії на економіку. Тільки у цьому випадку центральні відомства могли втратити свій всеохоплюючий контроль над народним господарством. Але саме на цьому напрямку реформ управлінський апарат чинив особливо витончений і сильний опір. Не маючи змоги відкинути реформу «з порога», консервативні сили в центральному апараті і на місцях опрацьовували компромісні варіанти, які б дещо розв’язали ініціативу підприємств і заспокоїли народ, але разом з тим зберегли командні позиції центральних відомств.
Саме така непослідовність і половинчастість була закладена у модель №1 госпрозрахунку, що пропонувалася підприємствам для впровадження. З початку 1989 р. підприємства стали переходити на госпрозрахунок по так званій моделі №2. Серед економістів почалися розмови про створення нової, третьої, моделі. При цьому в промисловості ніяких позитивних змін не відбулося. Навпаки, половинчасті реформи лише вносили дезорганізацію у командно-централізовану і по-своєму логічну систему управління економікою.
Реалізуючи курс на реформування економіки, Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. затвердила Генеральну схему управління народним господарством. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, більше 80 управлінських організацій середньої ланки, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. Одночасно, хоча і без належного економічного та правового підґрунтя, розпочалось створення цілого ряду концернів, асоціацій тощо.
Становище в сільському господарстві
Схоже розвивалися процеси і в аграрному секторі економіки. Після ХХVІІ з’їзду КПРС була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Ніяких позитивних змін у сільському господарстві ця постанова не передбачала. Все звелося до створення додатково управлінської структури – Держагропрому – своєрідної бюрократичної надбудови над колгоспами, радгоспами і переробними підприємствами сільськогосподарської продукції. Деякі колгоспи, міжколгоспні та промислові підприємства, прагнучи вийти з-під жорсткої опіки районних агропромів, стали створювати більш прогресивні форми управління. До кінця 1988 р. у 46 районах України замість райагропромів організуються об’єднання, усі справи в яких вирішували ради, утворені партнерами, а управлінський апарат перетворювався з керівного на виконаний. Цей процес викликав опір старих управлінських структур, бо його розвиток неминуче вів до руйнування старої системи управління.
Утворення Держагропрому не послабило гостроти продовольчої проблеми у країні, хоча центральні відомства з притаманним їм казенним оптимізмом звітували про помітне нарощування обсягів продукції агропромислового комплексу України: протягом 1986–1988 рр. на 3,6%. Насправді це нарощування було фіктивним, бо обчислювалися не реальні обсяги товарної продукції, а вартість, яка в умовах підвищення цін на сільгосппродукцію не відображала приросту товарної маси.
Гострота продовольчого питання була додатковим фактором росту соціальної напруженості в суспільстві і змушувала керівництво шукати виходу з кризи. Важливе значення у розробці нової аграрної політики мав відіграти пленум ЦК КПРС, який зібрався у березні 1989 р. Пленум схвалив постанову про розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Верховною Радою СРСР були прийняті відповідні закони. Однак реальних результатів це не дало. Колгоспно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових форм господарювання на селі. Блокуючись із консервативними елементами в партійних верхах, воно відкинуло пропозицію визнати приватну власність на землю.
Життєвий рівень в Україні
Політика перебудови створила можливості для розв’язання деяких соціальних проблем. Зросли обсяги державних капіталовкладень в соціальну сферу, що дозволило направити додаткові кошти на спорудження житла, шкіл, лікарень. З’явилась можливість приватизації населенням житла.
У результаті перших господарських перетворень підприємства одержали деяку свободу у вирішенні одного з найважливіших питань – формування фонду заробітної плати. Вони могли її збільшувати за рахунок тієї частини прибутку, яка залишалася після формування інших фондів і відрахувань у бюджет. У 1989 р. середня зарплата робітників і службовців України зросла на 9,4% і досягла 218 крб. У цілому по СРСР такий ріст становив 9,5%, а рівень зарплати – 240 крб. За даними на 1988 р., за оплатою праці робітників і службовців Україна перебувала на восьмому місці серед 15-ти союзних республік.
Оплата праці колгоспників у республіці зросла за 1989 р. на 6% і становила 177 крб., у той час як по СРСР – на 7,7% (196 крб.). За рівнем оплати праці колгоспників Україна стояла на десятому місці в СРСР.
Однак результатом підвищення зарплати стало знецінення грошей, котрі не забезпечувалися товаром. дефіцит виник і на ті види товарів, яких було завжди у достатку. В містах виникли черги за макаронними виробами, різними крупами, милом і т.ін. Наприкінці 1988 р. розрив між грошовою і товарною масою в Україні збільшився до І0 млрд. крб. і мав тенденцію до невпинного зростання.
Це викликало розбалансованість споживчого ринку. Поряд з ним активно зростало вивезення товарів за межі республіки, процвітав «чорний ринок».
Центр відреагував на ці процеси надзвичайно своєрідно: 1 жовтня 1989 р. ЦК КПРС ухвалив рішення підвищити платню працівникам партійного апарату на 50–100%. Крім того, за ними залишалися всі пільги.
За умов гласності про це рішення швидко стало відомо широкому загалу, що призвело до подальшого падіння авторитету партії.
Боротьба навколо економічної реформи 1990 року
У 1990 р. боротьба навколо економічної реформи вкрай загострилася. Головним її змістом було вирішення питання щодо можливості співіснування ринку і соціалізму, господарської свободи і державного контролю. У травні 1990 р. опубліковано урядову програму, що передбачала перехід до ринку при жорсткому контролі держави. Програма була підготовлена під керівництвом академіка Л. Абалкіна, відомого радянського економіста. Але ця програма не була прийнята Верховною Радою СРСР. Депутатів не влаштовувало те, що перехід пов’язувався з підвищенням цін, рішення про яке уряд приймав без урахування інтересів і настроїв Народу. Майбутнє підвищення цін породило ажіотажний попит майже на всі товари. Було вирішено переробити програму і передати її на розгляд Верховної Ради СРСР восени 1990 р.
Паралельно група економістів під керівництвом академіка С. Шаталіна підготувала значно радикальнішу програму переходу до ринку, що одержала назву «500 днів». Верховна Рада СРСР два тижні обговорювала різні варіанти переходу до ринку, але остаточного вибору не зробила. Консервативна більшість парламенту ніяк не бажала погодитися на швидкий перехід до ринку, адже це означало відмову від адміністративних методів управління економікою. Врешті-решт було затверджено «Основні напрями стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки». Це був нежиттєздатний симбіоз на основі обох варіантів програми з помітним переважанням старих директивних методів. Радикальна економічна реформа не змогла подолати шалений опір системи.
Погіршення економічного становища у 1990 році
Поглиблення кризи в економіці виявилося у наростанні темпів інфляції, збільшенні дефіциту державного бюджету. Карбованець перестав виконувати свою функцію. В 1989–1990 рр. надзвичайного поширення набувають натуральні, або, як їх стали називати, бартерні обміни. Підприємства бажали одержати за свою продукцію реальні цінності, а не радянські карбованці, які інакше як «дерев’яними» вже й не називали. За цих умов продукцію направляли насамперед туди, звідки поступали матеріали чи сировина, а не туди, де вона була вкрай необхідна для продовження чи завершення технологічного процесу. Спочатку області, а потім уже й регіони і республіки стали вимагати від підприємств, що знаходилися на їхній території, виконувати перш за все замовлення свого району, а вже потім, якщо щось залишиться, – іншим замовникам. Внаслідок цього одне за одним стали зупинятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті імперії з’явилися численні тріщини.
Центр робив усе, щоб призупинити цей процес. У вересні 1990 р. М. Горбачов видав президентський указ, який зобов’язував зберегти заплановані на четвертий квартал 1990 р. і на весь 1991 р. господарські зв’язки. До «неслухняних» передбачалося застосовувати надзвичайно серйозні санкції – штрафи, втручання прокуратури. Але цей указ не виконувався, і 14 грудня 1990 р. Президент змушений був підписати новий указ, у якому говорилося про необхідність виконання… попереднього.
Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за багато років в СРСР скоротилися обсяги виробництва. Вперше за повоєнні роки національний дохід України зменшився на 1,5%. А в цілому по СРСР зниження становило 4,0%, в Російській Федерації – аж 5,5%. Економіку серйозно лихоманило.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
