59874 (573058), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті «Ясинуватська-Глибока». Через кілька днів страйкувало вже 193 шахти. У деяких місцях поряд з економічними (підвищення зарплати і поліпшення умов праці) висувалися й політичні вимоги. 22 липня було підписано угоду між шахтарями та урядом СРСР, який пообіцяв виконати вимоги страйкуючих. Шахтарі вимагали гарантій. Вони організували делегацію з членів страйкому та воїнів – ветеранів афганської війни і відправили і до Москви. На зустрічі представників страйкомів з Донецька, Тореза, Сніжного, Львівсько-Волинського басейну з М. Рижковим такі гарантії було отримано. Документ підписав також і М. Горбачов. У Москві делегація шахтарів зустрілася з Б. Єльциним, авторитет якого вже тоді був високим. Незважаючи на підтримку М. Горбачова, який заявив, що виступ шахтарів є продовженням реформ, серйозного обговорення на Верховній Раді це питання не мало. З часом страйкова боротьба ще більше посилилась. Відмінною рисою страйків цього періоду стала політизація вимог. Шахтарі, колективи інших галузей господарства, які їх підтримали, вимагали ліквідації парткомів на підприємствах, націоналізація майна КПРС, відставки уряду, деполітизації правоохоронних органів. Справляючи помітний вплив на динаміку політичних процесів, страйки шахтарів разом з тим призвели до значних економічних втрат. Прямі збитки від страйків лише у 1989 р. склали 17 млн. тонн вугілля.
Масові виступи шахтарів розхитували основи тоталітарної системи. Вперше за роки радянської влади робітники відкрито продемонстрували, що їхні інтереси розходяться з інтересами комуністичної партії, тоталітарної держави.
4. Початок формування багатопартійності в Україні
Швидкий перебіг політичних процесів неминуче ставив питання про партійної посади В. Щербицького, котрий масовою свідомістю сприймався як символ антиперебудівних сил, як «стовп застою» в Україні.
28 вересня 1989 р. в Києві відбулася давно очікувана подія: на Пленумі ЦК КПУ, який проходив за участю М. Горбачова, «У зв’язку з виходом на пенсію» було звільнено від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК КП України В. Щербицького. Таємним голосуванням першим секретарем ЦК республіки обрано В. Івашка.
Новий лідер комуністів України не зміг стати авторитетним, сміливим, масштабним керівником. За темпами перетворень Україна продовжувала відставати від інших союзних республік.
Усунення В. Щербицького відбулося в ситуації, коли в керівництві зміцнювалося переконання, що без поступового демонтажу тоталітарної системи, яка була «запрограмована» на збереження старих виробничих відносин і політичних структур, перебудова приречена на провал. В КПРС, і особливо поза нею, посилювалось переконання, що лише в умовах політичного плюралізму і багатопартійності можна створити реальну противагу закостенілим державним і компартійним структурам.
Класифікація новостворених партій
Після вересневого Пленуму ЦК КП України (1989 р.) і увільнення від обов’язків першого секретаря ЦК В. Щербицького прискорилося формування в республіці багатопартійної системи. За короткий час з’явилися різні, а почасти і протилежні за своїми ідеологічними засадами і програмними цілями партії, організації і рухи: від таких, що мали на меті докорінне, радикальне перетворення економічних відносин, суспільного життя та вихід України зі складу Радянського Союзу, до орієнтованих на часткове оновлення або на повну консервацію існуючого стану суспільства. Залежно від ставлення до суспільно-економічної системи наявні партії та організації поділялися на праві, центристські і ліві. Що ж стосується їхнього ставлення до іншого важливого питання життя – державного статусу України, то за цим критерієм партії слід поділити на самостійницькі (обстоювали ідею повно самостійності України), конфедералістичні (виступали за державний суверенітет України і укладення воєнно-політичного союзу з державами, які виникнуть після розпаду СРСР), федералістичні (декларували прагнення бачити Україну у складі «оновленої» радянської федерації). Ця класифікація досить умовна, бо процес еволюції партій проходив досить швидкими темпами. Деякі з них навіть припинили існування, так і не розпочавши своєї діяльності. Окремі ж стали насправді впливовим чинником суспільного життя.
Праві партії
Першими, не чекаючи офіційного дозволу властей України, начали формуватися праві, націонал-радикальні партії. У жовтні 1989 р. у Львові відбувся установчий з’їзд Української національної партії (УНП). На другому надзвичайному зборі УНП, що проходив у квітні 1990 р. і мав затвердити стратегію і тактику та обрати керівництво, організація партії завершилася. Своєю метою УНП оголосила «відновлення УНР, проголошено Центральною радою в січні 1918 р., у її етнографічних кордонах». Уряд УРСР партія не визнавала і вважала «УРСР не республікою, а колоніальною адміністрацією в Україні».
21–22 квітня 1990 р. у Львові на з’їзді Українського християнсько-демократичного фронту була утворена Українська християнсько-демократична партія (УХДП). Метою своєї діяльності партія проголосила побудову вільної, самостійної, християнської України». У статуті УХДП говорилося, що методи діяльності УХДП є ненасильницькими, узгоджуються з християнськими принципами і базуються на засадах взаємодії парламентської демократії та громадської ініціативи. Свою соціальну базу УХДП шукала серед прокатолицько налаштованого населення Західної України. Чисельність партії на момент організації становила близько двох тисяч чоловік. Лідер партії, Василь Січко, народився у Магадані в сім’ї репресованих українців, відбув б років ув’язнення за участь у правозахисному русі в Західній Україні.
Подібні позиції займало також об’єднання «державна самостійність України» (ДСУ), утворене у квітні 1990 р. Очолив його відомий правозахисник багаторічний політв’язень, юрист зі Львова Іван Кандиба. Членів ОУН-УПА об’єднання оголосило героями визвольної боротьби за волю і долю України, а компартію України – злочинною організацією.
До цієї групи партій примикала також і Українська народно-демократична партія (УНДП), утворена на установчому з’їзді в Києві 16–17 червня 1990 р. Вона виникла на основі Української народно-демократичної ліги, що діяла в Україні з середини 1989 р. На відміну від УНП, УХДП, ДСУ, діяльність яких обмежувалася західноукраїнськими землями, УНДП прагнула перетворитися у всеукраїнську партію. У програмних установках передбачалося досягнення незалежності України.
УНП, УНДП, деякі інші партії та організації, в тому числі Спілка незалежно української молоді (націоналістична фракція), Комітет захисту УГКЦ, незалежна профспілка «Єдність» – всього майже 20 політичних формувань національно-радикального напрямку – 1 липня 1990 р. утворили Українську міжпартійну асамблею (УМА). Об’єднання проголосило своїм завданням створення альтернативних державним структур: комітетів громадян на місцях і Національного конгресу як верховного органу влади. Скликанню Національного конгресу мала передувати кампанія реєстрації громадян УНР на основі закону про громадянство УНР, прийнятого в 1918 р. УМА оголосила, що визнає повноваження тільки тих рад, що «заявляють про свою готовність визнати над собою зверхність Національного конгресу». У політичній заяві першої сесії Міжпартійної асамблеї наголошувалося на необхідності утворення «Національних Збройних сил, Нацюнальної Служби Безпеки та Національної Поліції». На другій сесії УМА, що відбулася в жовтні 1990 р., асамблея оголосила себе найрадикальнішою національною опозицією радянській владі.
Національно-центристські партії
Національно-радикальні партії в перші місяці своєї діяльності не мали помітного впливу на населення і були нечисленними. Значно більше прихильників було у центристської партії, на правому фланзі яких перебувала Українська республіканська партія (УРП), утворена на базі УГС на з’їзді спілки у квітні 199О р. На час з’їзду партія нараховувала 2300 членів – більше, ніж будь-яка з новоутворених. Очолив її Левко Лук’яненко, юрист, котрий відбув 26 років ув’язнення. Свої осередки УРП утворила в усіх областях України. За мету вона ставила завдання побудови «Укранської незалежної Соборної держави». Союзний договір, згідно з яким Українська РСР 1922 р. увійшла до СРСР, УРП оголосила недійсним, оскільки, як вона вважала, він був підписаний незаконним урядом. Комуністичну ідеологію і практику партія засудила як антигуманну.
У середині травня відбулося нове засідання оргкомітету зі створення ДемПУ, яке прийняло Маніфест партії. У Маніфесті говорилося, що партія «закономірно прилягає до світового соціал-демократичного руху, продовжує традиції української соціал-демократії». Однак у наступних документах ДемІІУ мова про соціал-демократію вже не йде. Партія, прагнучи закріпитися серед центристських об’єднань, орієнтується більшою мірою на ліберальні, ніж на соціал-демократичні цінності. Як і інші центристські партії, ДемПУ виступила за державну незалежність України. Установчий з’їзд ДемПУ відбувся в середині грудня 1990 р., головою партії було обрано Ю. Бадзъо.
У червні 1990 р. на установчому з’їзді в Києві утворюється Українська селянська демократична партія (УСДП), яка в Декларації основних принципів оголосила себе передусім «партією фермерською». УСДІІ виступала за «незалежну самостійну Українську народну державу», економіка якої має будуватися на ринкових принципах і різноманітності форм власності. При цьому партія заявляла, що «з усіх видів власності – приватна найважливіша, бо була, є і буде рушійною силою будь-якого суспільства». УСДП – єдина з центристських партій, що взяла участь у роботі Укранської міжпартійної асамблеї (УМА). Лідером парті став письменник С. Плачинда.
Українська соціал-демократія
В умовах формування політичного плюралізму до активного громадського життя пробудилися й ті прошарки українського суспільства, які орієнтувалися на соціально-демократичні цінності. Наприкінці травня 1990 р. у Києві пройшов установчий з’їзд представників 25 соціал-демократичних партій: Соціал-демократичної партії України (СДПУ) і Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ).
Термін «об’єднана» підкреслював, що партія прагне поєднати традиції як західноукраїнської, так і східноукраїнської соціал-демократії, що в основу її організаційної структури буде покладено федеративний принцип.
Члени Соціал-демократичної партії (СДПУ) заявили, що «не приймають традиційну соціалістичну ідею перестрою суспільства», рішуче відкидають термін «демократичний соціалізм». На їх погляд, «основоположною тенденцією сучасного соціал-демократичного руху є переосмислення традиційних гуманних цінностей у контексті нових тенденцій у світовій цивілізації, пов’язаних з переходом від «індустріального до комп’ютерно-інформаційного суспільства».
Екологічні об’єднання
Своєрідне місце у політичному житті України зайняла створена в кінці вересня 1990 р. Партія зелених України (ПЗУ). Оформлення партії не стало на заваді діяльності масової екологічної організації «Зелений світ», початок існування якої було покладено на з’їзді у Києві 28–29 жовтня 1989 р. Організаторами ПЗУ виступили відомі в республіці народні депутати СРСР Ю. Щербак і Л. Сандуляк. Зелені ставили за мету створення «екологічного солідарного суспільства», в якому інтереси людини, кожної соціальної та професійної групи громадян і кожної нації «гармонійно поєднувалися б з вищими біосферними законами природи». ПЗУ вважала, що «ні комуністична ідеологія, ні капіталізм не прийнятні для загалу». Необхідно шукати третій шлях, де замість протиставлення різних соціальних і національних угруповань пануватиме «принцип консолідації всього суспільства у справі захисту екологічних, політичних і духовних прав людини…». Зелені відкидають «насильство як метод досягнення поставлених цілей». В економічному житті ПЗУ вимагає законодавчого забезпечення рівноправності всіх форм власності, а в національно-державному – досягнення реальної державної незалежності України як повноправного члена ООН.
Посилення руху за закриття Чорнобильської АЕС в другій половині 90‑х років в Україні і країнах Європейського співтовариства активізувало в цьому напрямку і рух зелених.
Розклад компартії України. Демплатформа
Партійно-політична диференціація суспільства негативно позначилася на становищі компартії України. У 1990–1991 рр. її покинули сотні тисяч членів. Однак і після цього в складі залишалося понад З млн чол. Але тієї монолітної єдності, яка була властива КП України раніше і яка підтримувалася жорстким придушенням будь-якого інакомислення в партії і в суспільстві, у кінці 80‑х років уже не було. У січні 1990 р- в КПРС з’явилася група реформаторів, що оформилася в демократичну платформу. Головною своєю метою вона оголосила перетворення КПРС на партію парламентського типу. На загальносоюзній конференції Демократичної платформи в КПРС, що відбулася в середині червня 1990 р. більшістю голосів прийнято рішення: на ХХУІІІ з’їзді КПРС поставити ряд вимог, головними з яких були відмова від монополії однієї ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, право на створення фракцій. У руслі цих вимог відбувалося утворення Демплатформи в КП України. Реформаторам вдалося провести своїх делегатів на ХХУІІІ з’їзд компартії України, де вони сформулювали свої вимоги: дозволити організаційне об’єднання за платформами, здійснити деполітизацію органів КДБ, МВС, військових і управлінських державних установ. Крім того, демплатформа в КПУ виступила за реорганізацію КПРС, перетворення її в союз компартій республік. Оскільки ці вимоги були відкинуті, координаційна рада Демплатформи вирішила вийти з КПУ і утворити нову партію. Установчий з’їзд ціє партії – вона одержала назву Партія демократичного відродження України (ПДВУ) – відбувся в Києві 1–2 грудня 1990 р. У прийнятій на з’їзді Декларації ПДВУ характеризується як партія «ліводемократичної орієнтації». У питаннях національно-державного будівництва вона стояла на конфедеративних позиціях. Співголовами ПДВУ обрано В. Гриньова, О.Ємця, В. Філенка, М. Поповича, В. Хмелька, С. Лилика, О. Базилюка. Частина членів Демплатформи залишилася в КПРС, не наважуючись на повний розрив з нею або ж сподіваючись демократизувати її з середини.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
