27299 (569150), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Коронував Наполеона Папа Римський Пій VII, якого спеціально викликали з Італії. Створюється імператорський двір, найближчому оточенню імператора даруються титули князів, графів і т.д. Вищі сановники входили у Високу раду імператора, з них формується і Таємна рада. У Франції остаточно завершується процес відновлення централізованого і бюрократично організованого державного апарату.
До складу уряду входило дванадцять міністерств. Насаджується сувора централізація, самоврядування скасовується. В департаментах уряд призначав префектів, в округах і общинах — супрефектів і мерів. Виборним місцевим радам залишаються лише дорадчі функції.
У 1801 році Наполеон підписав конкордат з Папою Римським. Католицизм було проголошено релігією «переважної більшості французького народу», а Католицьку Церкву було включено в систему державного апарату. Держава взяла священиків на своє утримання, Наполеон дістав право призначати їх на вищі церковні посади.
Подальший розвиток в імперії Наполеона І отримала військова організація. Змінився характер французької армії: вона стала кастовою, професійною. З'явилися привілейовані підрозділи (гренадери, драгуни), відокремилась імператорська гвардія.
Особливу увагу Наполеон приділяв зміцненню поліції. На чолі міністерства поліції був поставлений Ж. Фуше, який намагався добитися найсуворішої централізації поліцейської системи. Генеральні комісари і комісари поліції в округах і містах призначалися міністром поліції і працювали під його керівництвом. У Парижі була створена особлива префектура поліції. Важлива роль відводилася воєнізованому поліцейському з'єднанню — корпусу жандармів, який був підпорядкований військовому міністру. У разі потреби загони жандармів передавалися у розпорядження міністра внутрішніх справ.
Наполеон добре розумів, що потрібно буржуазії. Він намагався знищити якобінство. Була введена сувора цензура, закриті незалежні газети. Піклувався він про розвиток промисловості: давав державні замовлення підприємцям, виділяв їм субсидії, захищав від конкуренції. Була забезпечена свобода експлуатації. Зберігав дію закон Ле-Шапельє, були введені робочі книжки. Наполеон також наполягав, щоб усі робітники були забезпечені роботою.
Була здійснена велика за обсягом кодифікація. З'явилися Цивільний кодекс 1804 року, Торговий кодекс 1807 року, Кримінально-процесуальний кодекс 1808 року, Кримінальний кодекс 1810 року.6
Така форма правління у вигляді бонапартизму, який зобов'язувався захищати приватну власність, певний час мала підтримку як великої буржуазії, так і заможного селянства. Але з 1811 року імперія Наполеона вступає в смугу кризи. Поразка в Росії, вступ 1814 року англійських, прусських, російських військ до Парижу примусили Наполеона зректися престолу і вирушити на острів Ельбу, який був наданий йому в довічне володіння.
У Францію повертається брат страченого в період революції короля Людовика XVI і займає королівський престол під іменем Людовика XVIII.
Повернення Людовика XVIII викликало загальне незадоволення. Одне ім'я Бурбонів нагадувало про страшне минуле. Буржуазія і селянство, які придбали землю за часів революції, побоюються втратити її.
Разом з Бурбонами повертаються емігранти, які вимагають свої володіння, майно, землю. Але відновити минуле після якобінців було вже неможливо.
Умови повернення Бурбонів були сформульовані в Хартії 1814 року, підписаній Людовиком XVIII після вступу на престол. Хартія визнавала встановлену революцією громадянську рівність (ст. 1), скасування станових привілеїв дворянства і духовенства, дію Цивільного кодексу Франції 1804 року, збереження нової судово-адміністративної системи. Вона гарантувала законно набуту земельну власність. Як було сказано в статті 9, «усі види власності недоторканні, не виключаючи так званої національної». Державна організація прийняла форму легітимної (законної) монархії. Король, особа якого вважалася недоторканною і священною, проголошувався верховним главою держави і командувачем усіма збройними силами. Він мав право оголошувати війну, укладати міжнародні договори, видавати розпорядження і укази. Відповідно до Хартії виконавча влада належала винятково королю, а законодавча влада здійснювалася спільно королем, палатою перів і палатою депутатів.
Законодавчий орган був двопалатним. Палата перів призначалася королем. Палата депутатів обиралася на п'ять років. Виборчі права мали французи старші тридцяти років, що сплачували прямий податок у розмірі трьохсот франків. Депутат повинен був досягти сорокалітнього віку і сплачувати прямий податок у розмірі тисячі франків. Король мав право призначати на всі посади у сфері державного управління, формувати Раду міністрів. Відповідальність уряду перед законодавчим органом не була передбачена Хартією.
Бурбони провадили реакційну внутрішню політику: роздавали пенсії, посади, ордени колишнім емігрантам, повертали землі, які не були ще продані, колишнім власникам звільняли офіцерів із армії. Тому поширилися чутки, що будуть відбирати землю, отриману за часів революції. Скориставшись такою ситуацією, Наполеон 1 березня 1815 року з загоном, що налічував тисячу чоловік, висадився на півдні Франції, а через три тижні вступив до Парижу. «Сто днів Наполеона», однак, закінчилися поразкою під Ватерлоо, його зреченням і відправкою на острів Святої Олени.7
Бурбони знову повертаються у Францію, де починається розправа
з діячами революції і імперії. У 1824 році вмирає Людовик XVIII. Престол посідає його брат — Карл X (граф д'Артуа). У 1825 році були видані закони, що передбачали смертну кару за святотатство та інші злочини проти церкви, про виплату емігрантам величезної грошової компенсації за втрачені землі. Було відновлено орден єзуїтів, розпущено національну гвардію. Все це викликало протести, демонстрації, маніфестації.
Однак Карл X переходить у наступ. Двадцять шостого липня 1830 року він видає серію указів (ордонансів), які відверто порушували Хартію 1814 року. Розпускалася щойно обрана палата депутатів, вдвічі була зменшена кількість її членів, ще більше звужувалося виборче право, ліквідувалася «свобода друку і зборів».
Ордонанси Карла X викликали страшенне обурення. Робітники, ремісники, дрібні службовці, студенти, колишні офіцери і солдати будують барикади, беруться до зброї. Вісімдесят тисяч чоловік взяло участь у цих подіях під гаслом «Геть Бурбонів! Хай живе Хартія!» Липнева 1830 року революція перемагає. Карл X зрікається престолу і тікає в Англію. Влада опинилася в руках великої буржуазії. Намісником королівства, а потім королем було проголошено герцога Орлеанського Луї Філіпа. Так з`явилася липнева монархія, де владу захопили банкіри, біржовики, тобто фінансова аристократія.
Король присягає новій конституції, основу якої склала Хартія 1814 року, до якої були внесені певні зміни, як, наприклад: скасоване спадкове перство, розширені права палати депутатів, очищений від реакційного дворянства державний апарат, відновлено національну гвардію, обмежено духівництво і т.д. Були також переглянуті цензи на виборах у палату депутатів. Тепер віковий ценз становив: для виборців двадцять п'ять років, для депутатів — тридцять. Нижчим став і майновий ценз: відповідно двісті і п'ятсот франків прямого податку. Було також збережено систему централізованого бюрократичного управління. Все це знайшло своє відображення в Хартії 1830 року.
Але липнева монархія мала і прогресивне значення. Вона остаточно покінчила зі спробами реакційного дворянства і духівництва відновити колишні феодально-абсолютистські порядки.
1.3 Революція 1848 року і проголошення Другої республіки. Паризька Комуна
Засилля фінансової аристократії у сфері економіки й політики викликало невдоволення не лише середніх та малоімущих верств населення, а й великих промисловців і торговців. У країні почався масовий рух за виборчу реформу і насамперед за зниження виборчого цензу. Політично активнішим став пролетаріат. Багато робітників вважали, що парламентська реформа допоможе їм добитись прийняття життєво важливих декретів. Вони сподівались на встановлення республіки нового типу, яка гарантувала б їм на тільки широкі політичні свободи, а й поліпшення економічного становища. В цьому полягала особливість нової революційної ситуації, для якої популярним було гасло: «За соціальну республіку”. Революція була підготовлена усім попереднім розвитком Франції. Липнева революція не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Ситуацію ускладнювали фінансова криза 1847 року, неврожай, голод. За таких умов рух, який розпочався вимогами виборчої реформи, переріс у боротьбу за республіку.
Двадцять другого лютого 1848 року в Парижі відбулася демонстрація на підтримку виборчої реформи, яка перетворилася на зіткнення з поліцією, під час яких загинуло декілька демонстрантів. Другий день розпочався збройним виступом народу, який побудував у Парижі 1513 барикад, захопив казарми, стратегічні пункти столиці.
Революція перемогла. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і чотирьох секретарів. Серед секретарів вперше двоє були представниками робітників — Луї Блан і Альбер.
Під тиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 року проголошує Францію республікою. Це була буржуазна республіка, що дуже скоро виявилося у взаєминах між урядом і робітничим класом. Робітники вимагають від уряду видання декрету про право на працю. Такий декрет був виданий 25 лютого 1848 року. В ньому було сказано: «Уряд Французької республіки зобов'язується гарантувати робітникові його існування працею, він зобов'язується забезпечити роботу для всіх громадян». Але цей декрет не мав реальних наслідків, обіцянка залишилася тільки на папері. Тому нові демонстрації вимагають створити міністерство праці. Тимчасовий уряд заснував Урядову комісію по праці, яку повинні були очолити Луї Блан і Альбер. Комісії було виділене окреме приміщення, таким чином Луї Блан і Альбер були відокремлені від уряду.
Щоб заспокоїти народні маси, Тимчасовий уряд йде на незначні поступки: звільнення політичних в'язнів, зниження цін на хліб, скорочення робочого дня на одну годину, скасування рабства в колоніях, проголошення свободи слова, зборів.
Уряд видає декрет про Національні майстерні. Тут було зайнято близько ста тисяч робітників, які виконували некорисну, нікому не потрібну роботу і одержували за це заробітну плату. В умовах, коли уряд заявляв, що всі податки «стягуються на попередніх підставах», і вводив нові податки, така нікому не потрібна праця в Національних майстернях викликала незадоволення такою політикою селянства та дрібної буржуазії. Намагаючись посилити свою владу, буржуазні політичні діячі поспішають провести вибори до Установчих зборів, покликаних розробити конституцію республіки.
Установчі збори проголошують Францію буржуазною республікою. Замість Тимчасового уряду створена Виконавча комісія з п'яти правих буржуа, яка розпочала відразу наступ проти робітників. У червні 1848 року був виданий наказ про розпуск Національних майстерень. Молоді за віком робітники повинні йти до армії, інші — на земляні роботи в провінцію. Такі дії уряду викликали червневе повстання паризьких робітників, що було жорстоко придушене військовим міністром Кавеньяком, який отримав від Установчих зборів диктаторські повноваження.
Після розгрому червневого повстання Установчі збори відновлюють обговорення нової конституції. Четвертого листопада 1848 року Конституція Другої республіки була прийнята.
Конституція 1848 року була документом, який відбивав суперечності свого часу. Основний Закон містив численні «соціальні» декларації. Франція проголошувалася Республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а основами — сім'я, праця, власність, громадський порядок. Конституція обіцяла недоторканність особи, житла. «Ніхто не може бути арештованим або затриманим інакше, — було сказано в статті 2, — як у силу закону». Йшлося про свободу совісті, свободу друку, свободу навчання. Однак гарантії здійснення цих прав і свобод Конституція не надавала.
«Всяка власність недоторканна», — заявляла Конституція в статті 11. Вона гарантувала громадянам «свободу праці і промисловості», встановлювала «рівність у відносинах хазяїна і робітника», обіцяла організувати громадські роботи для безробітних (ст. 13).
Система державних органів, за Конституцією, базувалася на принципі розподілу влади. Законодавча влада доручалася Національним зборам, до складу яких входило сімсот п'ятдесят депутатів. Виборче право було прямим і загальним з таємним голосуванням. Виборцями могли бути всі чоловіки старші двадцяти одного року. Майновий ценз було скасовано. Національні збори обиралися на три роки. Реальної сили і авторитету вони не мали.
Центральне місце в державі Конституція відводила незалежному від парламенту президенту. Відповідно до статті 43 «французький народ передає виконавчу владу одній особі — президенту», який обирався загальним голосуванням на чотири роки. Президент отримав дуже широкі повноваження: право внесення законопроектів, право вето, право помилування і т.д. Він призначав і звільняв міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів, роздавав офіцерські посади. Йому фактично були підпорядковані збройні сили. Однак президент не міг бути переобраним відразу на другий строк, не мав права розпускати Національні збори. Проте він безконтрольно розпоряджався сильним поліцейсько-бюрократичним апаратом, йому підкорялася армія. У країні була утворена також Державна рада, члени якої призначалися Національними зборами на шість років. До її компетенції належав попередній розгляд законопроектів. У той же час Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суд, муніципалітети. У грудні 1848 року на перших президентських виборах був обраний з шести претендентів Луї Бонапарт. Йому віддали свої голоси і буржуазна аристократія, і дрібна буржуазія і селянство.
Гаслом бонапартистів став перегляд Конституції 1848 року. Чекати довелося недовго. Другого грудня 1851 року під виглядом захисту республіки Луї Бонапарт здійснив державний переворот: війська зайняли всі стратегічні пункти, в Парижі оголосили військовий стан; Національні збори розігнали, ряд депутатів заарештували. Так було встановлено відкриту військову диктатуру. Показово, що плебісцит схвалив цей переворот: селянство довіряло Луї Бонапарту.
Чотирнадцятого січня 1852 року була затверджена нова Конституція. Вся повнота влади надається президенту, який тепер обирається на десять років. Він є главою збройних сил, призначає міністрів, від його імені здійснюється правосуддя, парламентарії та посадові особи приносять йому присягу на вірність. Величезну роль відігравав президент у законодавчому процесі, в якому брали участь Державна рада, Законодавчий корпус і Сенат. Президент проголошував стан облоги, видавав декрети і затверджував закони.
У листопаді 1852 року сенатус-консульт визнає Луї Бонапарта імператором Франції Наполеоном III. Плебісцит схвалює це рішення. Офіційне проголошення 2 грудня 1852 року Другої імперії означало встановлення бонапартизму — монархічного режиму, який характеризувався широким використанням у державно-політичному житті армії, поліції, бюрократичного чиновництва, церковного апарату з метою придушення революційного руху народних мас.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
