35775 (Класичні та геополітичні уявлення про державу)

Класичні та геополітичні уявлення про державу

Зміст

Вступ

1. Поняття органіцизму та його значення в науці

2. Класичне геополітичне уявлення про державу

3. Рацтель про геополітику

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. В основі соціологічної теорії була ідея уподібнення форм організації суспільства біологічним формам, яка згодом була усвідомлена дослідниками історії соціології як органіцистський напрямок. В межах органіцизму (який припускав пояснення соціальної взаємодії расовими, географічними, антропологічними чинниками) історики соціології виділяють особливий його різновид – організмізм, сутність якого полягає у використанні метафори організму для створення соціологічних концепцій. За сучасних умов соціологічного пізнання організмічна метафора, її місце та роль у розвитку соціології отримує нове історико-теоретичне переосмислення. Проте, оскільки у вітчизняній соціологічній думці систематично ще невідрефлексовано як історію побудови міждисциплінарних концепцій суспільства, так і специфіку й теоретичне значення соціологічної концептуалізації на ґрунті організмічної метафори, то науковою проблемою є протиріччя між потребою в таких знаннях та їх сучасним станом.

Актуальним є теоретичне осмислення змісту самих геополітичних інтересів, що лежать в основі сучасного політичного процесу, прояснення їх ролі, змісту й характеристики. Змінюється характер геополітичних інтересів з перетворенням геополітичної картини світу: відбувається укрупнення суб'єктів політичного процесу, що виражається в створенні союзів, альянсів, блоків, що охоплюють цілі групи країн у рамках різних регіонів планети. Геополітичні відносини проявляються на різних рівнях: міжнародному, регіональному, державному. Однак головним залишається глобальний рівень.

Мета роботи – розглянути поняття органіцизму, його роль в науці, а також сутність класичних геополітичних уявлень ро державу.

1. Поняття органіцизму та його значення в науці

Органіцизм – методологія цілості світового розвитку в концепції політичної географії Ф.Ратцеля. Початок формування системного підходу в політичній науці

Загальновідоме твердження Ратцеля, що "держава є живим, закоріненим у ґрунт організмом", до сьогоднішнього дня викликає найпалкіші дискусії – від суджень з прокурорським металом у голосі до розсудливих, схильних більше до неупередженого наукового аналізу.

Безсумнівно, поняття "держава як організм" має центральне, або, як влучно висловився один дослідник, "осьове значення" у системі класичної геополітики; наявні в ньому дві складові – наукова та ідеологічна. Варто зазначити, що до цього визначення держави він прийшов в уже зрілому віці, після тривалих та інтенсивних досліджень у галузі теоретичної та практичної географії і супутних з цим дисциплін.

Склалася в нього і струнка методологічна система, основою якої стала філософія органіцизму.

У сучасній історії науки, історії філософії вирізняються два подібні поняття: "органіцизм" і "організмічні теорії". Відмінність між ними полягає, в основному, у хронологічній площині, що для нас несуттєво, тому ми їх не розрізнятимемо.

Заглянувши у філософський словник, щоб зрозуміти значення поняття "організмічні теорії", дізнаємось, що це "група концепцій в ділянці філософії природознавства і методології наукового пізнання, що використовують поняття організму та організації (і пов'язаний з ними поняттєвий апарат) для вирішення проблем структурних рівнів та виникнення нових якостей".¹

У філософії органіцизму прийнято розглядати Всесвіт як цілісність, що саморозвивається. Із погляду структури, він поєднаний багатьма переходами зростаючих рівнів, тобто йому властива ієрархія рівнів.

Всесвіт повторює себе у людському організмі – людина створена за його подобою, – вважають деякі з науковців, що послуговуються цим методом досліджень.

Англійський математик і логік Альфред Норт Уайтхед (1861 – 1941 рр.) згодом цілком слушно звернув увагу на загальноприйняте у фізиці положення про те, що живе тіло повинно розглядатися так само, як і інші частки фізичного світу. Це аксіома, – наголошує він, але в ній присутні дві сторони, бо вона передбачає і зворотний висновок, а саме, що й інші сторони Всесвіту ми можемо розглядати відповідно до того, що нам відомо про людське тіло. Адже кожне дійсне існування можна описати тільки як органічний процес, стверджує він.

Можна погодитися із думкою доктора філософських наук М. Кисселя, що поняття "організму" замінює у цих концепціях (або деяких з них – Уайтхеда) таку важливу для класичної філософії категорію, як "матерія".

Наочним прикладом ефективності органіцизму як методу природо-наукових досліджень може послужити дискусія між А. Уайтхедом та А. Ейнштейном стосовно проблеми незворотності часу в термодинаміці. Сьогодні вже можна однозначно сказати, що рацію мав Уайтхед із своєю концепцією органічного процесу. "Незворотність існує на макроскопічному рівні" і, очевидно, "має бути на мікроскопічному", вона є фундаментальною основою розуміння природи, – стверджує сьогодні лауреат Нобелівської премії в галузі термодинаміки І.Пригожий.

Становлення, після цілості, є другою за важливістю проблемою геополітики, що активно досліджувалася філософією органіцизму; вона витлумачує ієрархізовану структуру Всесвіту як невпинний ріст, розвиток. Це становлення слід розуміти як розгортання, що почалося з певного моменту відліку, – одні автори кладуть в основу теологічну першопричину, інші – надпотужний вибух згущеної речовини. Всесвіт росте. Цей рух, як по сходинках, здіймається вгору – від нижчих рівнів до вищих.

Найцікавішою, знову ж таки, могла бути концепція "процесу Уайтхеда", але її складність (і, відповідно, розлогість), а також пізніший час виникнення від періоду творчості Ф. Ратцеля, змушує відмовитись від її розгляду.

Піонером цього напряму досліджень можна назвати Герберта Спенсера. Він звернув увагу на три рівні градації, що однаково характерні як для живого організму, так і суспільства. Спенсер пише, що суспільство, як і біологічний організм, має властивість зростати, і в процесі росту структура суспільства ускладнюється так само, як і структура організму в процесі біологічної еволюції, виникає та сама ієрархія рівнів.

Г. Спенсер конкретизує це припущення вже у розгорнутій концепції, де найперший рівень – система живлення (підтримуюча система) – організація частин, що забезпечує в живому організмі живлення, а в суспільстві виробництво необхідних продуктів; другий рівень – розподільча система, що відповідає за зв'язок між різними частинами соціального організму на основі поділу праці, а у фізіологічних організмах – це судинна система; і третій рівень – регулятивна система, яка в особі держави забезпечує підлеглість складових частин цілому в одному випадку і нервово-рухальна система у біологічних організмів.

Зазначимо, що історія науки зараховує до організмічних теорій гештальтпсихологію, холізм, організмічний індетермінізм, теорію емерджементальної еволюції. Сьогодні організмічні ідеї мають значний вплив на перебіг наукових дискусій з проблем кібернетики, соціобіології та синергетики.

Скористався цим, безсумнівно, продуктивним методом наукових досліджень і Фрідріх Ратцель, створивши теорію політичної географії. Можна стверджувати, що застосування органіцизму як методології політичної географії стало початком формування системного підходу в політичній науці.

Щоб збагнути виникнення і розвиток життя на Землі, Ратцель пропонує подивитися на нього ніби зверху, з космосу. В такому разі зникають дрібні, незначущі його моменти, нашу увагу привертають лише фундаментальні речі, сутнісні зв'язки, які і формують його.

"Земля як ціле" виступає головним об'єктом географії Ф.Ратцеля. Правильна інтерпретація цього цілого (або його частин) можлива лише тоді, коли ми не тільки сьогоднішнє становище Землі будемо розглядати як окремий розділ історії Всесвіту, уточнює він, але і взагалі всякий стан Землі, що видається нам спокоєм, необхідно розуміти тільки у зв'язку і взаємодії із усім Всесвітом.²

Таке описання Землі як цілого устійнилося в сучасній науці під поняттям географічної оболонки Землі, у структуру якої входять чотири своєрідних сфери. У ході викладання величезного емпіричного матеріалу Ратцель ніби відтворює процес зародження і становлення Землі, яскраво і дохідливе показує поетапність, взаємозумовленість і взаємозалежність формування її частин. Його логіка, власне, і відтворює історію.

Першою виникла літосфера – тверда оболонка Землі – як наслідок тривалого космічного процесу; згодом – газоподібна атмосфера і, нарешті, гідросфера – водяна оболонка. У цих трьох сферах розміщується пронизана ними четверта – біосфера, тобто, рослинний, тваринний та людський світи. Усі ці оболонки не мають чітких меж, не існують поодинці, а перебувають одна в одній; водяна пара присутня в повітрі, повітря – у воді та ґрунті, не кажучи вже про живі організми.

Земля як ціле формується під впливом внутрішніх міжсферних зв'язків та зовнішніх – сонячної енергії, сил тяжіння, внутрішньоземних сил. Ф. Ратцель, порівнюючи сфероподібність Землі і сфероподібний рух Місяця, Сонячної системи вказує, що це – дія одного космічного закону гравітації. Сама структура живого організму сформована під впливом безпосередньої дії цього закону, зокрема як і іншого космічного джерела життя на Землі – сонячної енергії.

Таким чином Земля є напрямом і предметом дії космічної еволюції, її структурі властивий ряд якісних рівнів, а кінцевою метою є людина; усе це є процес становлення єдиного організму. Тому предметом географії як науки може бути лише "Земля як ціле", – підсумовує Ф.Ратцель, що, власне, не суперечить і сучасній науковій установці. Проте існують і суттєві відмінності.

Так, торкаючись завдання біогеографії, Ф.Ратцель говорив про три живих світи – рослинний, тваринний і людський, наголошуючи на їх взаємозалежності та цілісності. Звісно, розмежовуючи їх як окремі предмети досліджень – фітогеографію, зоогеографію та антропогеографію. Сучасна вітчизняна біогеографія предмет своїх досліджень сфокусувала лише на рослинному та тваринному світі, фактично вивівши людину як біологічний організм, і поля своїх досліджень, залишивши її об'єктом зацікавлень соціально-економічної географії.

"Ми не поділяємо поглядів тих укладачів географії, – писав він, – які..., швиденько охарактеризувавши "Землю як ціле", зразу ж переходять до деталей; укладачі підручників виявляють невиробленість географічного світорозуміння, чого б нам дуже хотілося уникнути. Спочатку має йти визначення всього об'єкта дослідження в його сукупності, а згодом слід переходити до розгляду його частин, оскільки, не склавши уяви про ціле, важко розібратися в деталях...

Таке розуміння Землі, у якому тверда, рідка та газоподібна частини, одночасно як і життя, що розвивається в них, розглядаються як одне ціле, елементи якого пов'язані між собою історично і перебувають у безперервній взаємодії, називаємо органічним розумінням Землі; ми протиставляємо цей світогляд тому, який ділить частини нашої планети так, ніби вони прийшли до співпоєднання випадково і можуть бути зрозумілі та вивчені кожна окремо, незалежно від інших. Можливо, наше світорозуміння могло б точніше і конкретніше відповідати терміну гелогеїчне, одначе нам не хотілося б вводити чужих нам термінів."

2. Класичне геополітичне уявлення про державу

У наукових колах існує два підходи до розуміння геополітики - класичний, традиційний підхід і сучасний, розширений підхід.

Провідне місце в детермінації міжнародної політики тої чи іншої країни, за трактовкою засновників цієї науки, відводилося його географічному чиннику. Йдеться перш за все про відмінність між політичною географією та географічною політикою. Проаналізовано, що найбільш адекватне розмежування між їхніми предметами, на думку здобувача, дає класик геополітики Карл Хаусхофер, який встановлює, що політична географія розглядає державу з точки зору Простору, а географічна політика – Простір з точки зору держави. Тобто геополітика, на його думку, це вчення "про географічну обумовленість політики".

При такому підході (Дж. Паркер, Ф. Ратцель, К. Плешаков, С. Бабурін, П. Сорокін, В. Разуваєв та ін.) зміст геополітики бачився у висуванні на передній план просторового і територіального начала, який є, на думку здобувача, обмеженим, оскільки абсолютизує логічний фактор і нехтує історичним підходом, що і зумовлює труднощі в практичному формуванні і здійсненні сучасної української геополітики як "легалізації стратегічних, національних інтересів держави". Геополітику в традиційному контексті доречно розглядати як науку про вплив географічного середовища на політичне життя держав. При цьому географічний простір знаходиться у підлеглому становищі по відношенню до держави, яка активно використовує його для реалізації своїх цілей та інтересів. Прикладом такого підходу можуть служити новітні визначення українських авторів. На думку укладачів "Політологічного енциклопедичного словника", геополітика - "політологічна концепція, що вбачає у політиці (головним чином зовнішній) тієї чи іншої держави засадничу, визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність (обмеженість) природних ресурсів, клімат кількість і густоту населення і т.ін.". У "Політичній географії з основами геополітики" львівського професора С. Трохимчука геополітика визначається як "погранична між географією і політологією наука, яка виявляє, вивчає і прогнозує внутрішню і зовнішню політику держав, враховуючи їх географічне положення, природні умови і ресурси, поведінку сусідніх країн, історію та менталітет народу". Спільним для цих визначень є те, що головне завдання геополітики вони вбачають у виявленні та дослідженні двосторонніх відносин між політикою (як внутрішньою, так і зовнішньою) держави і тим географічним середовищем, в якому функціонує держава.³

Таке розуміння геополітики складалося поступово, починаючи з рубежу ХІХ-ХХ ст. Вперше вжив термін "геополітика" в 1916 р. швед Рудольф Челлен, який вважав її основним завданням вивчення держави, як географічного організму. Наріжним каменем геополітики було поняття експансії, тобто завоювання військового, політичного чи економічного контролю над відповідними територіями, що виступає матеріальним вираженням боротьби за виживання держави.

Значний внесок у розвиток геополітичних ідей наприкінці XIX - першій половині XX ст. зробили представники океанічного напряму геополітики в особі американського адмірала Альфреда Мехена (книга "Вплив морської сили на історію", 1890 p.), англійського вченого сера Хальфорда Маккіндера (праці "Географічна вісь історії", "Світове коло і завоювання світу") і професора Йєльського ун-ту Ніколаса Спайкмена (монографія "Американська стратегія у світовій політиці. Сполучені Штати і баланс сил"). В основу їх концепції був покладений принцип антагонізму міжнародних відносин, який виражається у постійній боротьбі морських держав проти сухопутних, причому світове панування належить саме морським державам. Морська могутність досягається ефективним поєднанням військового і торгового флотів і військово-морських баз. Передумови для цього створюються відповідним географічним положенням країни, природними ресурсами і кліматом, протяжністю території, чисельністю населення, національним характером і державним устроєм.