24301 (Рекреаційний туризм та ресурси)

Рекреаційний туризм та ресурси

Більшість видів рекреації має сезонний характер як за природними, так і за соціально-економічними чинниками. Сезонність створює чимало соціальних та економічних проблем. Сезонність зменшує рентабельність експлуатації рекреаційної інфраструктури, створює «піки» і «провалля» у зайнятості трудових ресурсів, навантаженні на транспорт та ін. Так, зайнятість населення в приморських рекреаційних районах у зимові місяці зменшується в 3–4 рази у порівнянні з липнем-серпнем. Об'єктивно це пояснюється намаганням більшої частини людей відпочивати влітку, у сонячний період. Сонце, таким чином, виступає самим суттєвим фактором сезонності. Але при зростанні тривалості відпусток з'явилася тенденція до поділу відпустки на дві частини. Крім «традиційного» літнього відпочинку все частіше використовується зимовий відпочинок на гірськолижних курортах та інші види рекреаційної діяльності у формальний «не сезон».

Сезонність в рекреації пояснюється почасти і ритмом роботи певних установ і підприємств, який передбачає надання відпусток більшості працівників саме в літні місяці. Такий ритм зокрема має система освіти.

Низка видів рекреації, особливо лікувально-курортного типу, має цілорічний характер, хоча і тут спостерігається нерівномірність рекреаційного потоку.

За характером використання транспортних послуг туризм поділяється на автомобільний (індивідуальний), автобусний, авіаційний (рейсовий і чартерний), залізничний, пароплавний (морський, озерний, річковий, круїзний).

На долю автотранспорту загалом припадає 3/4 пасажирських перевезень у світі. У Західній Європі 70% туристів подорожує власним автомобілем, у США цей показник становить 90%. Україна поки що суттєво відстає від названих показників. В обслуговуванні туристських потоків на короткі відстані вирішальну роль відіграє автобусний транспорт.

При великих відстанях зростає роль залізничного та авіаційного транспорту. Наприклад, на атлантичних лініях розвиток авіаційних перевезень призвів до катастрофічного падіння ролі морського пасажирського транспорту. Значного поширення набули чартерні авіаційні перевезення туристів (чартерний літак – це літак, який орендований на разове переміщення групи людей за певним маршрутом). Залізничні туристичні перевезення менш поширені, особливо у невеликих за площею країнах. Але залізничний транспорт намагається витримати конкуренцію з боку інших видів транспорту шляхом підвищення комфорту і збільшення швидкостей. Для великих за площею країн з невисоким рівнем розвитку туристської інфраструктури актуальною є така форма організації рекреації, як туристські поїзди. Слід відзначити також, що певну роль у збільшенні обсягів перевезення туристів можуть відіграти порівняно низькі тарифи залізничних перевезень.

Роль морського транспорту в туризмі зростає лише по лінії здійснення паромних перевезень, зокрема автомобілів туристів. Певний ренесанс переживає круїзний туризм. Круїз – це морська подорож, зазвичай по замкненому колу, на одному судні по певному маршруту із зупинками у місцях, що являють собою екскурсійний інтерес. Круїзні плавання стають поступово провідною формою експлуатації сучасного пасажирського флоту. Основні маршрути круїзів спрямовані до теплих морів. Найбільш розвинуті круїзні подорожі по Середземномор'ю, особливо в Егейському морі. За Середземномор'ям йде Карибський регіон, де першість по числу прийнятих туристів утримують Багамські острови. Швидкими темпами зростає число круїзних рейсів у Тихому океані (Гавайські острови, Французька Полінезія та ін.). В Україні та СРСР початок круїзному судноплавству був покладений в Чорноморсько-Азовському басейні у 1960 році рейсом пароплаву «Адмірал Нахімов». За кількістю відправлень круїзних суден перше місце в світі займає порт Нью-Йорк.

Практикуються також специфічні форми туристських подорожей, наприклад, пересування на оленях або собачих упряжках у деяких північних країнах. Зароджуються і такі нові форми, як обліт вулканів на гелікоптерах.

За правовим статусом туризм поділяється на внутрішній (національний), тобто в межах власної країни, та міжнародний (або іноземний) туризм. Ці два види туризму розвиваються сумісно, інакше можуть складатися диспропорції в обслуговуванні внутрішніх та іноземних туристів, що буде порушувати атмосферу гостинності, створювати соціально-психологічну напругу.

Міжнародний туризм поділяють на активний і пасивний в залежності від його впливу на платіжний баланс країни. Для кожної країни подорож її громадян в інші держави є пасивним туризмом, а прибуття іноземців – активним туризмом.

За тривалістю перебування міжнародний туризм поділяється на короткочасний і тривалий. Якщо тривалість подорожі або перебування не перевищує трьох діб, то їх відносять до короткочасного туризму, а якщо більше трьох діб – до тривалого. У міжнародному туризмі подорожуючих заради відпочинку менше доби включають до категорії «екскурсант». Під екскурсією (лат. ехсиrsіо – вилазка) розуміється колективне відвідування музею, визначного місця, виставки та ін.; поїздка, прогулянка з освітньою, науковою, спортивною або розважальною метою.

У вирішенні проблем виділення території для тривалого заміського відпочинку в сучасному світі спостерігається дві провідні тенденції: розвиток «урбанізованих» рекреаційних територій на базі курортних населених пунктів або цілих курортних агломерацій; розвиток рекреації на міжпоселенних територіях шляхом створення рекреаційних парків. До проміжних рекреаційних територій можна віднести ареали відпочинку у сільській місцевості.

Серед територій першого типу масового поширення у всьому світі набули приморські райони відпочинку, лікувально-санаторні окремі курорти або курортні райони, гірськолижні туристичні комплекси.

Приморські рекреаційні райони розвиваються найшвидшими темпами. За чисельністю прийнятих рекреантів вони займають друге місце після столиць країн світу. Бурхливе освоєння морського узбережжя – це результат туристичного буму, що розпочався у 50-ті роки минулого століття. Цей бум триває по сьогоднішній день.

Поява масового попиту на відпочинок у моря співпала із інтенсивним впровадженням індустріальних методів будівництва. В курортних районах використовувалися звичайні (стандартні) методи будівництва, до того ж і територіальне планування курортних комплексів часто не відрізнялося від звичайних населених пунктів. Так виникали урбанізовані рекреаційні комплекси Іспанії, Болгарії та деяких інших країн. Характерними рисами територіальної структури цих районів є лінійне простягання вздовж берегової смуги та незначне ешелонування вглиб території суходолу. В результаті створювалися величезні лінійні рекреаційні агломерації, що привело до багатьох негативних явищ: зниження ефективності відпочинку у зв'язку із звичними атрибутами міського життя, перевантаження природних комплексів, ускладнення соціальних проблем місцевого населення та ін. Проекти глибинного ешелонування території курортів частково намагалися реалізувати в Криму через будівництво канатних доріг для використання рекреаційного потенціалу прилеглих гірських районів (водоспади, печери, оригінальні форми вивітрювання та ін.).

Більш радикальні кроки у цьому напрямку були зроблені у Франції при будівництві приморської рекреаційної зони Лангедок-Руссільон. За проектом деякі туристичні споруди розташовані на відстані 10-15 км від морського узбережжя. Зручні транспортні зв'язки з морським берегом забезпечують можливість щоденного прийняття сонячних і морських ванн. А з метою більш раціонального функціонального зонування та економії території пляжів забудова ведеться не вздовж, а перпендикулярно до лінії берегу, тобто основна пішохідна артерія йде перпендикулярно до морського берегу, а головне шосе, яке простягається вздовж моря, є суттєво віддаленим від нього. Перпендикулярно до берегу чітко розташовані 3 функціональні зони:

1. безпосередньо біля берегу – зона водних видів спорту і розваг;

2. далі – зона наземних видів спорту і розваг;

3. зона проживання туристів (засоби розміщення, підприємства харчування, автостоянки та ін.).

В зоні водного спорту центральне місце займає порт для туристських плавальних засобів. Загалом суворо зафіксованих розмірів для кожної зони не існує. Вони визначаються конкретними умовами території. Такий принцип планування дозволяє, по-перше, економити пляжні площі, по-друге, більш чітко розмежовувати функціональні зони.

Одне з принципових питань територіальної організації приморських рекреаційних районів – вибір місця для розташування рекреаційної забудови, при чому вибір для забудови найкращої місцевості викликає сумнів.

Як показало дослідження деяких прибалтійських місць відпочинку, власне рекреаційне поселення у день із гарною погодою майже безлюдне (в литовській Паланзі, наприклад, на ділянках пансіонатів та будинків відпочинку залишається не більше 6–7% людей). Відпочивальники намагаються вийти за межі поселення навіть тоді, коли зона забудови розташована у дуже красивому місці. Не поселення, а його довкілля є головним центром притягання відпочиваючих. Ось чому рекреаційні поселення не слід розміщувати у найкрасивіших та найсприятливіших для відпочинку місцях узбережжя – навпаки, ці місця слід зберігати у природному стані.

За набором рекреаційних занять у приморських районах створюються переважно поліфункціональні центри. У той же час в останні роки стала спостерігатися і тенденція будівництва спеціалізованих центрів, наприклад, для аматорської рибної ловлі, розважальних центрів та ін.

До «урбанізованих» форм організації рекреаційної діяльності відносять також санаторно-лікувальні курорти, які використовують фактори географічного середовища з профілактичною та лікувально-відновлювальною метою. Давно відомі можливості таких природних факторів, як клімат, мінеральні і термальні води та лікувальні грязі, давати лікувальний ефект при багатьох захворюваннях або запобігати їх початку. Сучасна курортологія накопичила значний обсяг знань про механізми впливу вказаних факторів географічного середовища на людину.

Досить поширені та надзвичайно різноманітні за складом, властивостями, лікувальним використанням і впливом на організм мінеральні води та лікувальні грязі, а також комфортні кліматичні умови слугують основою створення чисельних курортних центрів і районів. В Україні такими є Саки, Євпаторія і Керч у Криму, Трускавець і Моршин у Передкарпатті, Миргород на Полтавщині, Хмільник у Вінницькій області та інші.

У даний час суто лікувальний туризм розвивається порівняно невисокими темпами. Але санаторно-лікувальна рекреація залишається значним фактором як внутрішнього, так і міжнародного туризму. Деякі з лікувальних курортів заради приваблення туристів йдуть на досить радикальну перебудову функцій. Найчастіше така перебудова здійснюється шляхом розширення розважальних та спортивно-оздоровчих функцій. Загалом слід відзначити, що санаторно-лікувальна рекреація – це європейський вид туризму. В інших частинах світу він розвинутий недостатньо.

Останніми роками стрімко зростає число міжнародних гірськолижних курортів, необхідними умовами для яких є такі природні фактори як наявність снігового покриву не менше трьох місяців на рік, висотою не менше 50-60 см, комфортні кліматичні умови, слабо або помірно розчленований рельєф із крутизною схилів у середньому 17°, сніголавинна безпека.

Розвиток рекреації на міжпоселенних територіях (тобто територіях другого типу) за своїм розмахом із врахуванням як приміського, так і тривалого заміського відпочинку виходить в останні роки на провідні позиції. Пов'язано це із структурними зрушеннями у рекреаційній діяльності, що знайшли відбиття у зростанні активності проведення відпочинку, його кочового характеру тощо. Одна з форм організації значних територій для відпочинку і туризму – створення природних рекреаційних парків.

Природний рекреаційний парк – це таке утворення, що поєднує інтереси охорони природи та інтереси організації рекреації. Це райони мало перетвореної природи або райони унікальних природних і культурних цінностей.

У світі накопичено значний досвід використання національних природних парків (найстаріший з них – Єлоустонський створено 1 березня 1872 р. у США), регіональних природних парків, лісопарків та інших природоохоронних територій з вищеназваною метою. Загалом більше 100 країн світу має мережу національних та регіональних природних парків (в Австрії та Великобританії під таку екомережу відведено майже п'яту частину площі країн). Національні парки виконують наступні завдання: 1) охорона найбільш цінних природних ландшафтів, найменш перетворених людиною; 2) організація бази для наукових досліджень; 3) створення умов для пізнавального туризму; 4) природоохоронна виховна робота.

Рекреаційна діяльність в національних парках хоч і важлива, але не головна функція. Тому на міжпоселенних територіях слід створювати й інші типи рекреаційних природних парків, в яких завдання відпочинку і туризму вважалися б провідними. Скажімо, лісопарки – лісові масиви, облаштовані для вільного короткочасного відпочинку. Територію лісопарків організують з використанням прийомів ландшафтної архітектури. Лісопарки становлять собою цілісні комплекси, що виконують рекреаційні, архітектурно-художні, санаторно-гігієнічні, пізнавальні та лісогосподарські функції. У лісопарках допускається вільний відпочинок – туризм вихідного дня, екскурсії і прогулянки, тихий відпочинок, купання на обладнаних водоймах, рибна ловля, лижний спорт, збирання грибів і ягід та інші види рекреаційних занять в залежності від місцевих особливостей. Вирощування товарної деревини в лісопарковому господарстві є вторинним завданням, хоча при розумній організації воно теж дає значний економічний ефект. Регіональні природні парки по організаційній структурі схожі із національними, але по масштабам рекреаційних функцій ближчі до лісопарків.