181264 (Національна економіка), страница 5

24. Інструменти регулювання центральним банком діяльності комерційних банків

Банківське регулювання передбачає визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам. Якщо банк або працівник, до якого пред'явлено вимогу звільнити його з посади, не згодні з цим, вони можуть оскаржити таку вимогу в суді.

Наглядові та регулятивні функції Національний банк може здійснювати безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду реалізацією таких повноважень, як: 1) здійснення всіх видів перевірок банків на місцях (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірки достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами під час реєстрації банків та ліцензування банківських операцій; 2) здійснення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів банків і визначення питань, які мають бути розглянуті; 3) участь у роботі зборів акціонерів, засідань спостережних рад, правлінь і ревізійних комісій банків з правом дорадчого голосу.НБУ має також право вимагати обов'язкових аудиторських перевірок банків та отримувати висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків.

У разі порушення банком банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, проведення надто ризикованих операцій, що загрожують їхній платоспроможності, інтересам вкладників і кредиторів. Національний банк застосовує адекватні порушенню заходи впливу з метою захисту кредиторів та вкладників.

Якщо банки в установлений строк не виконали вимог щодо усунення порушень, НБУ має право: накладати штраф на керівників банків усувати керівництво і призначати тимчасову адміністрацію; припинити дію ліцензії на здійснення окремих банківських операцій

25. Види комерційних банків які функціонують в Україні та їх характеристика

Сучасний комерційний банк — це автономне, економічно самостійне, незалежне комерційне підприємство, яке функціонує за умов повної економічної самостійності, партнерських взаємовідносин з клієнтами в межах державного контролю за його діяльністю з боку органів банківського нагляду. Специфіка діяльності комерційного банку визначається його функціями та операціями. Згідно з Законом України «Про банки та банківську діяльність» банк — це «юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб». За формою власності комерційні банки можуть бути: унітарними, тобто заснованими на принципах єдиновладдя. Такі банки мають єдиного власника в особі держави чи приватної особи;з колективною формою власності. Банки, в яких переважають певні операції і які обслуговують окремі галузі економіки, є спеціалізованими, наприклад - Ощадний банк України, Укрексімбанк (експортно-імпортний банк) та ін.

Ощадний банк України та Укрексімбанк - це державні банки, усі інші банки України найчастіше акціонерні товариства. Створення нового державного банку можливе за наявності відповідного рішення Кабінету Міністрів України та позитивного висновку НБУ щодо заснування такого банку. При цьому в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік мають бути передбачені витрати на формування статутного капіталу новостворюваного банку.За організаційно-правовою формою діяльності комерційні банки можуть створюватись як: акціонерні товариства відкритого і закритого типів (акціонерні банки); товариства з обмеженою відповідальністю (пайові банки); кооперативи (кооперативні банки).

Акціонерні банки формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників шляхом випуску і розміщення акцій банку. Причому всі емітовані акції мають бути іменними, оскільки банки за чинним законодавством не мають права на випуск акцій на пред'явника. Власником капіталу є акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Саме тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. Пайові банки формують свій капітал за рахунок грошових внесків (паїв) у статутний капітал. При цьому за кожним із учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником цього капіталу. Пайові банки в Україні створюються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю, в яких відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску в статутний капітал банку. Кооперативні банки в Україні можуть створюватись за територіальним принципом: місцеві та центральний кооперативні банки.

За секторами ринку, на яких функціонують банківські установи, усі банки можна поділити на:міжнародні, які здійснюють свою діяльність як в Україні, так і за її межами;міжрегіональні, які здійснюють свою діяльність на території всієї України;регіональні, що обслуговують, як правило, клієнтів одного регіону (міста, району, області).

Міжнародні банки — це насамперед банки, які створюються за участі іноземного капіталу і можуть мати свої філії за кордоном.

Залежно від діапазону операцій, що їх виконують комерційні банки, у сучасних банківських системах розрізняють:універсальні банки, які виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам,спеціалізовані банки, які у своїй діяльності орієнтуються на:а) обслуговування певної категорії клієнтів — банки з клієнтською спеціалізацією;б) обслуговування переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі — банки з галузевою спеціалізацією;в) надання невеликого кола послуг для більшості своїх клієнтів — банки із функціональною спеціалізацією. В Україні згідно з чинним законодавством можуть функціонувати як універсальні, так і спеціалізовані банки. Причому банк вважається спеціалізованим, якщо понад 50% його активів є активами одного типу. Це можуть бути інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові) банки. Якщо ж понад 50% пасивів банку є вкладами фізичних осіб, такий банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку.

26. Роль і місце парабанківської системи у кредитній системі країни

Парабанківська система (ПС) складається з спеціалізованих фінансово-кредитних установ (СФКУ) і поштово-ощадної системи (ПОС). СФКУ характеризується тим, що їх діяльність спеціалізується на обслуговування певних типів клієнтів або певних сфер, що є надмірно ризикованим для банків. До СФКУ входять:

1) лізингові та факторингові компанії;

2) брокерські і дилерські фірми;

3) фондові біржі;

4)страхові компанії;

5) пенсійні фонди;

6) інвестиційні компанії та фонди;

7) кредитні спілки і товариства;

8) ломбарди.

Поштово-кредитні установи акумулюють грошові кошти широких верств населення за допомогою своєї розгалуженої системи. Гроші надаються іншим фінансово-кредитним установам, центральним і місцевим органам виконавчої влади, фондам, спілкам. Такі установи – малоризикові, а % ставки за депозитними вкладами – низькі.

Парабанківські установи нагромаджують грошові кошти підприємств, установ, організацій та населення, зобов’язання яких не є платіжними засобами, а типові пасивні операції не містять депозитів до запитання юридичних і фізичних осіб, не є об’єктом кредитного регулювання і не впливають на пропозицію грошей. Вони не проводять розрахункових операцій від імені своїх клієнтів. Депозити будь-якої парабанківської установи в чистому вигляді не входять до складу грошової маси, зокрема, не створюючи мультиплікаційного ефекту.

Зростанню впливу парабанк. установ сприяють такі чинники, як зростання доходів населення, розвиток ринку цінних паперів, надання фізичним та юридичним особам специфічних послуг, які не можуть надавати банки, або є для них недостатньо привабливими.

Специфіка небанківських кредитно-фін. установ полягає в тому, що вони здійснюють діяльність на фін ринку та не випускають власних боргових зобов’язань. Усі зміни у вартості активів і пасивів розподіляються серед акціонерів, а єдиними емітованими парабанками цінними паперами — є інструменти власності. На відміну від них, усі банк. установи випускають власні боргові зобов’язання для додаткового залучення коштів. Оскільки мета парабанків полягає у збиранні грошей і забезпеченні потреб клієнтів, вони не мають можливості покривати свої боргові зобов’язання інакше, ніж через додаткове залучення коштів акціонерів або отримання зовнішніх кредитів. Проте останнє є малоприйнятним, оскільки такий спосіб погіршує фінансовий стан і авторитет установи.

27. Принципи та особливості діяльності небанківських фінансово-кредитних установ

Інвестиційні компанії здійснюють кредитування малих та середніх фірм. Їх інвестиційні програми розраховані, як правило, на недовготривалий період і здійснюються в невеликих масштабах на відміну від інвестиційних банків. Інвестиційні компанії бувають двох видів: відкритого та закритого типу. В першому випадку інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції у акціонерів, у другому — ні.

Фінансові компанії здійснюють кредитування клієнтів шляхом купівлі їх боргових зобов'язань. Серед фінансових компаній важливе місце посідають холдинг-компанії. Купівля зобов'язань дозволяє їм тримати великі пакети акцій компаній і здійснювати контроль за їх діяльністю. До фінансових компаній відносяться і кредитні установи, що обслуговують гуртову та роздрібну торгівлю, зокрема, діючі у сфері споживчого кредиту.

Пенсійні фонди створюються фірмами для виплати пенсій працівникам і службовцям. Створення таких фондів дозволяє зменшити податкові платежі фірми та використовувати їх для купівлі акцій інших компаній, що забезпечує зміцнення фінансової потужності даної компанії.

Кредитні спілки є різновидом кооперативів, створюваних окремими групами населення з метою об'єднання коштів для вирішення практичних проблем. Кредитні спілки створюються на паях для короткострокового кредитування їх учасників (для будівництва або ремонту будинку, купівлі автомобіля тощо). Страхові компанії здійснюють страхування життя або майна. В нашій країні існує майнове і особисте страхування. Ломбарди — це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. В нашій країні вони виникли на початку 20-х років. Ломбарди є державними госпрозрахунковими підприємствами. Вони перебувають у розпорядженні місцевих Рад у системі установ побутового обслуговування.

28. Необхідність принципи та ефективність роботи страхових компаній

Договірні фінансові посередники — це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб’єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім’ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожежі; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою за страхові внески.

З розвитком і ускладненням техніки, технології, погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання таких подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з розвинутими ринковими економіками успішно розвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи — облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо.

Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.

Структура управління компанією може будуватись за такими принципами:

1) Принцип лінійного підпорядкування - вищі керівники наділяються правом давати розпорядження підлеглим співробітникам з усіх питань, що випливають з їхньої діяльності. Наприклад, указівки керівника страхової компанії є обов'язковими для всього персоналу. В разі додержання лише функції лінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво, перевантажується розглядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управління втрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються від опрацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії.

2) Принцип функціонального підпорядкування - раво давати розпорядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії. Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не поширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права.

3) Принцип лінійно-штабного підпорядкування - це, здебільшого, «мозкові» центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консультанти не наділяються правом давати розпорядження працівникам компанії.

29. Необхідність, принципи та ефективність роботи недержавних пенсійних фондів