138861 (Православ’я на Галичині ХХ ст.: проблеми і перспективи), страница 2

Із листопада 2000 р. юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів підлягає вся Україна.

У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського eкзархату.

28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату.

Верховне архиєпископство в україні поділено на такі єпархії та екзархії:

1. Львівська архиєпархія , яку очолює Верховний Архиєпископ Любомир Кардинал Гузар;

2. Івано-Франківська єпархія - Єпарх Владика Софрон Мудрий;

3. Коломийсько-Чернівецька єпархія - Єпарх Владика Павло Василик;

4. Самбірсько-Дрогобицька єпархія - Єпарх Владика Юліан Вороновський;

5. Тернопільсько-Зборівська єпархія - Єпарх Владика Михаїл Сабрига;

6. Бучацька єпархія - Єпарх Владика Іриней Білик;

7. Стрийська єпархія - Єпарх Владика Юліан Ґбур;

8. Сокальська єпархія - Єпарх Владика Михаїл Колтун;

9. Києво-Вишгородський екзарахат - Екзарх Владика Василь Медвіт;

10. Донецько-Харківський екзарахат - Екзарх Владика Степан Меньок;

11. Одесько-Кримський екзархат - Екзарх Владика Василь Івасюк.

Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівською єпархією з осідком в Ужгороді керує Владика Мілан Шашік.

Поза межами України до верховного архиєпископства входять:

• у Польщі Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, яка нараховує понад 100 парафій. Число вірних перевищує 300 тисяч. До її складу входять Перемишльсько-Варшавська архиєпархія та Вроцлавсько-Ґданська єпархія;

• у Західній Європі три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії;

• у Північній Америці дві греко-католицькі митрополії:

• США - Філадельфійська митрополія, яка складається з чотирьох єпархій: у Філадельфії, Пармі, Чикаґо і Стемфорді;

• Канада - Вінніпеґська митрополія, яка складається з п’яти єпархій: у Вінніпегу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто.

Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига і Даугавпілс), Естонії (Таллінн), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.

У діаспорі діють Апостольські Екзархати Німеччини, Франції, Великобританії, Чехії, 5 єпархій у Канаді (Вінніпезька Архієпархія, Едмонтонська, єпархії Торонто, Сакстауна і Нью-Вестмінстера), 4 єпархії у США (святого о.Миколая в Чикаго, Стемфорді, св. Йосафата у Пармі і Філадельфійська Митрополича Архієпархія), єпархія українців католиків в Австралії, Новій Зеландії і Океанії, св. Покрови Буенос-Айреса в Аргентині, Куритибська св.Івана Хрестителя в Бразилії, Гайдудорська в Угорщині, Пряшівська в Словаччині, Криживецький єпископат у Хорватії, вікаріат єпархії Бая Маре в Румунії, прокураторія в Італії, Перемисько-Варшавська митрополія в Польщі і підпорядкована їй Вроцлавсько-Гданська єпархія.

Отже, проблема українського православ`я постає як опосередковане, однак цілком адекватне відбиття загальноукраїнської та соціокультурної ситуації, стану національної самосвідомості, глибини регіональних відмінностей тощо. Для православного середовища на заході України самочинне проголошення автокефалії стало єдиною реальною відповіддю на вимогу чіткої ідентифікації з боку національно-політичного руху, а також- на виклик бурхливої розбудови УГКЦ. ля центру ця ідея могла б виявитися привабливою за умов послідовної, гнучкої і розумної праці, однак виявилася девальвованою внаслідок спроб форсувати події, що супроводжувалися міжцерковними зіткненнями. Зрештою, для південно- і східноукраїнської свідомості, де ще далеко не завжди диференціюється “російське” і “українське” – ця ідея виявляється, значною мірою, неприйнятною. До цього слід додати консерватизм церковної свідомості. заполітизованість релігійного життя і граничну незацікавленість Московського Патріархату в автокефалії православних в Україні.

ІІ. Автокефалізаційні процеси православ’я в незалежній Україні

2.1 Поява Київського патріархату

У Києві 22 травня 1992 року відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ`я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року вже почалися переговори про об`єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.

25 – 26 червня 1992 року в Києві у резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський православний Собор, що об`єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної церкви ( Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву – Українську Православну Церкву Київського патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Так було створено Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Патріархату став став Статут УАПЦ з відповідними доповненнями.

10 липня 1992 р. Статут УПЦ Київського Патріархату був зареєстрований органами державної влади України [437]

1 – 6 липня 1992 року делегація Української православної Церкви Київського Патріархату, очолювана блаженнійшим митрополитом Філаретом (Денисенком), на запрошення Вселенського Патріарха Варфоломія відвідала Константинополь [437]

Переговори між Патріархом Варфоломієм і митрополитом Філаретом ішли з приводу автокефалії Української Православної Церкви. Делегація представила патріархату лист Президента України Леоніда Кравчука, в якому він заявляв про необхідність для Української держави мати автокефальну Церкву, яка не залежала б від Московського Патріархату. Митрополит Філарет навів аргументи на користь автокефалії церкви в Україні. патріарх Варфоломій, вислухавши його й ознайомившись з листом Президента України, сказав: 1) Україна, оскільки вона стала незалежною державою, згідно з церковними канонами, має право на свою автокефальну Церкву; 2) для того, щоб визнати автокефалію Української Православної Церкви, треба, щоб вона, на жаль, роз`єднана на дві частини; 3) він хотів би зберегти добрі відносини з Московським Патріархатом. Отже, справа автокефалії Української Православної Церкви повністю залежить від її об`єднання. Таким був підсумок переговорів митрополита Філарета з Патріархом Варфоломієм.

У 1993 році від УПЦ Київського Патріархату відокремився Петро (Петрусь), архиєпископ Львівський, який брав участь у Всеукраїнському Помісному Соборі 25 – 26 червня 1992 року; він був обраний членом Священного Синоду, від якого згодом і отримав сан архиєпископа. Серед духовенства, що відійшло від Київського Патріархату, був також Володимир (Ярема). [438]Після смерті Патріарха Мстислава вони вирішили обрати Патріарха для свого церковного угруповання. Але у них не було кандидата. Тоді протоієрей Володимир ( Ярема) розлучився зі своєю дружиною. Обоє вони прийняли чернечий постриг. Отець Володимир прийняв ім’я Димитрія і через короткий час був висвячений на єпископа. В його хіротонії брали участь архиєпископ Львівський Петро (Петрусь) і єпископ Мисаїл (Дудкевич) , які самі були висвячені не за приписами церковних канонів. 6 вересня 1993 року вони скликали Собор у Київському будинку вчителя й обрали своїм Патріархом Димитрія (Ярему). Так від УПЦ Київського Патріархату відокремилася її частина і створила нову УАПЦ

20 – 21 жовтня 1995 року у Володимирському соборі відбувся Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату, який обрав патріаршого місцеблюстителя митрополита Філарета (Денисенка) Патріархом Київським і всієї Руси-України.

На цей Собор зібралися 173 делегати з усіх єпархій та понад 150 гостей, у тому числі близько 50 – з діаспори. За нього проголосувало 160 делегатів, 4 – проти, 9 – утрималося.

Після того Собору УПЦ Київського Патріархату зменшилася на чотирьох архієреїв, з якими відійшло більш як чотириста парафій на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Через два роки майже всі ці парафії повернулися до Київського Патріархату, а разом з ними – митрополит Василій (Бондарчук) та єпископ Іоан Бойчук.

У березні 1998 року Патріарх Димитрій і Патріарх Філарет підписали ”Меморандум про наміри об’єднання“ , але цей меморандум не мав свого продовження. Патріарх Димитрій змушений був публічно від нього відмовитися.

На 1травня 2003 р. Українська Православна Церква Київського Патріархату мала 29 єпархій в Україні та 3 єпархії в Росії, всього – 32 єпархії, якими керують 35 архиєреїв, з них п’ятеро – вікарні.

Українська Православна Церква Київського Патріархату має дві духовні академії ( Київську і Львівську), богословський факультет при Чернівецькому університеті та 6 духовних семінарій, в яких навчається понад 1500 студентів.

Українська Православна Церква Київського Патріархату має 42 чоловічих та жіночих монастирі.

Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, крім періодичних видань, видає українською мовою всі богослужбові книги, які потрібні для звернення православного богослужіння українською мовою.

Минуло понад десять років, однак українське православ’я залишається роз’єднаним . Це шкодить як Українській Православній Церкві, так і світовому православ’ю взагалі.

Державний комітет у справах релігій виношує ідею врегулювання розділеного українського православ’я шляхом утворення автономної Церкви. Президент України Леонід Кучма навіть написав листа Патріарху Московському Алексію з цього питання.

У зв’язку з цим виникає питання : у складі якої ( Московської чи Константинопольської) автокефальної православної Церкви буде автономна Українська Православна Церква.

У деяких державних колах України виникла нова ідея, навіяна Москвою : перевисвята всього українського єпископату, який не знаходиться під юрисдикцією Московського Патріарха.

Навіть якби і погодився (всупереч православному віровченню) єпископат УПЦ Київського Патріархату на перевисвяту, то як бути з тисячами священників УПЦ Київського Патріархату Їх також пере висвячувати? А як бути з сотнями тисяч православних, які прийняли таїнство хрещення і миропомазання в УПЦ Київського Патріархату? Чи погодяться вони на перехрещення? І як бути з Символом віри: “ визнаю одне хрещення на відпущення гріхів”?

Творці цієї ідеї вважають, що в умовах свободи і незалежності Української держави можна вчинити те, що сталося в умовах тоталітарної радянської системи у 1944-1946 рр., коли Московська Патріархія пере висвятила тисячі українських священників, які належали до Української Автокефальної Православної Церкви, що вийшла з Православної Церкви у Польщі. Водночас Московська Патріархія прийняла до складу священнослужителів греко-католицької Церкви у сущому сані, хоча над ними тяжіла анафема Брестського Собору. Все це робиться в умовах тоталітарного режиму, коли радянська влада відстоювала політичні інтереси Радянського Союзу. Невже носії цієї ідеї сподіваються на допомогу спецслужб, як це було колись?

У зв’язку з цим виникає питання: чиї інтереси – України чи Москви – переслідуються в даному випадку?

Українське церковне питання може бути вирішене тільки за збереження інтересів Української Церкви і Української держави. Від цього виграє і світове православ’я.

2.2. Протистояння Київського патріархату з Греко-католицькою

Церквою. Конфлікти Київського патріархату з УАПЦ

Утворення УПЦ-КП було використане державною владою для позбавлення юридичних прав УАПЦ. Хоча головна мета “об`єднав чого собору 25 червня” не була досягнута й УПЦ Московського Патріархату збереглася як правно незалежне релігійне об`єднання, втративши лише кілька десятків парафій, за поданням Кабінету Міністрів України Рада в справах релігій ухвалою від 7 липня 1992 р. передала юридичні права УАПЦ новоутвореній УПЦ-КП. Тим самим УАПЦ в Україні повернулася до правого статусу перед своєю легалізацією 20 жовтня 1990 р.

В усіх єпархіях УАПЦ протягом липня-листопада 1992 р. пройшли єпархіальні збори, що схвалили входження до складу УПЦ-КП. Жодне з цих зібрань не мало патріаршого благословення. Вірність патріархові зберегли за цих умов Львівське й Харківське крайові братва, Свято-Михайлівська парафія м. Києва (настоятель о. Юрій Бойко). Патріарх своїм указом замість виведеного поза клир митрополита Антонія Масендича призначив тимчасово керуючим справами Патріархії архієпископа Петра Петруся, уповноваживши його представляти в державних установах інтереси УАПЦ під час відсутності патріарха в Україні. Керуючому справами було доручено скликати 22 січня 1993 р. у Львові розширену архієрейську нараду по підготовці до Всеукраїнського православного собору.

22 січня 1993 р. у Львові з патріаршого благословення було скликано розширену архієрейську нараду, на яку архієпископ Петро Петрусь запросив усіх єпископів, які й надалі перебували в клирі УАПЦ. Прибув лише єпископ Михайло Дуткевич. Відтоді, почався процес повернення до УАПЦ тих, хто перейшов до УПЦ-КП через непорозуміння або слабкодухість. Було скасовано зміни , внесені до єпархіального статуту Львівської єпархії, за якими єпархія переходила до юрисдикції УПЦ-КП. Частина семінаристів і викладачів лишились вірними УАПЦ, але вони мусили продовжувати заняття в приміщеннях єпархіального управління.

Центром управління УАПЦ в Україні став Львів. Архієпископ Петро Петрусь не бажав організовувати патріаршу канцелярію в Києві. Органом УАПЦ став журнал “Православна Галичина”. Локалізація УАПЦ в Галичині засвідчила вплив на церковне життя проекту “Галицької автономної митрополії”, нав`язуваного Московською Патріархією для захисту східноукраїнських єпархій УПЦ-МП від ідей Помісної Церкви. Первісна мета цього проекту – протистояння “Галицької автономної митрополії” УГКЦ – доповнювалася новими завданнями: використати УАПЦ для боротьби проти УПЦ-КП й допустити її самостійного впливу на релігійне життя України.