97337 (Зовнішньополітичні доктрини США і країни пострадянського простору: ретроспективний аналіз), страница 3

Щоправда, росіяни не заперечували того, що Європа і США є країнами високого достатку і прогресивного економічного і науково-технічного розвитку, в яких є багато повчального для них. Разом з тим типовими стали висловлювання росіян щодо зовнішньої політик США як «агресивної», «експансіоністської», що вони «скрізь лізуть», «Америка пхає свого носа у всі справи».

Новий президент США Б.Клінтон, використовуючи ізоляціоністські настрої, які поширилися в американському суспільстві після завершення холодної війни, зосередив свою увагу переважно на внутрішніх проблемах. Цікаво, що він як кандидат у президенти присвятив зовнішній політиці лише один виступ. Він не мав ні своєї зовнішньополітичної стратегії, ні власних оцінок глобальних перемін у світі. Новий президент підходив до питань зовнішньої політики обережно, проявляючи стриманість, і робив наголос на традиційних пріоритетах.

У своєму виступі перед дипломатичним корпусом у січні 1993 року Клінтон змалював у загальних рисах зовнішньополітичну стратегію нової адміністрації. «Зовнішня політика моєї адміністрації буде опиратися на три головних принципи, - заявив президент. - Перший - ми будемо розглядати економічну безпеку нашої країни як найважливішу мету нашої зовнішньої політики; другий - ми будемо проводити реконструкцію наших збройних сил з тим, щоб протидіяти старим і новим загрозам нашої безпеки і міжнародному миру; третій - зовнішня політика моєї адміністрації буде опиратися на демократичні принципи та інститути, які об'єднають нашу країну і до яких прагнуть чимало народів...Де це можливо, ми будемо підтримувати тих, хто поділяють наші цінності, оскільки це відповідає інтересам світу і Америки».

Хоча Клінтон не мав чітко окресленої концепції, від розглядав відносини з Росією одним з найважливіших пріоритетів американської зовнішньої політики. За його ініціативою у складі держдепартаменту було створено спеціальне бюро у справах нових держав-членів СНД. Його очолив у ранзі замісника держсекретаря Строуб Телбот, динамічний і здібний, близький друг президента ще з років їхнього спільного навчання в Оксфордському університеті. У свій час Телбот очолював московське бюро журналу «Тайм» і вважався одним з найкращих експертів у радянських справах. Він також був відомий своїми статтями про СРСР і тим, що переклав мемуари Хрущова.

Чимало людей в Америці вважали, що Клінтон буде найбільш проросійським президентом за всю історію США. Він визначив стратегію відносин з Росією: «Сполучені Штати переслідують три цілі у співпраці з Росією: перша - зробити світ безпечним, зменшити загрозу розповсюдження ядерної зброї і ядерної війни; друга - підтримати розвиток свободи і демократії у великій країні - Росії; третя - підтримати створення в ній ринкової економіки. З цього часу і доступного для огляду майбутнього Сполучені Штати будуть керуватися цими цілями, незалежно від того, чи буде при владі Єльцин чи ні».

Б. Клінтон надавав особливого значення зустрічі з Єльциним, яка була призначена на 3-4 квітня 1993 року у Ванкувері. Запланований саміт розглядався обома сторонами як значний крок у розвитку стратегічного партнерства. Ця зустріч одночасно повинна була продемонструвати беззастережну підтримку Єльцину, якого очікувало важке випробування на референдумі 25 квітня. По суті референдум повинен був стати всенародним голосуванням щодо довіри російському президенту і курсу його реформ.

Під час квітневого візиту 1993 року Б.Єльцина до американської столиці була підписана Хартія американо-російського партнерства (Вашингтонська хартія), у якій вже не згадувалось про «новий союз партнерства». Зате у Хартії проголошувалася «неподільність безпеки

Північної Америки і Європи: «Безпека неподільна від Ванкувера до Владивостока». Звідси виходить, що Росія вперше офіційно пов'язала свою національну безпеку з національною безпекою країн НАТО. Щоправда, це не означало, що Моква зробила заяву щодо приєднання до НАТО. Але засвідчувало те, що свою безпеку Росія розглядала в контексті співпраці з НАТО.

Вперше в російській історії в Хартії обумовлювалися принципи, яких зобов'язувалося дотримуватися російське керівництво у внутрішньому житті, - демократія, свобода, захист прав людини, повага до прав меншин, в тому числі національних. З цього приводу у російській літературі з'явився вислів, що Росія отримала своєрідне «домашнє завдання» від Сполучених Штатів.

Президент Б.Клінтон здійснив певні кроки щодо створення механізму американо-російського співробітництва. У квітні 1993 року, одразу після візиту Б. Єльцина, була створена двостороння комісія для розвитку техніко-економічного розвитку між США і Росією. Це відома комісія Гор-Чорномирдін, оскільки її очолили віце-президент США і голова уряду Росії.

На зустрічі у Ванкувері Клінтон оголосив про надання Росії нового кредиту у розмірі 1,6 млрд. дол. Напередодні зустрічі Паризький клуб кредиторів, не без сприяння США, погодився відтермінувати строки виплати російських боргів. На пропозицію адміністрації Клінтона конгресу затвердив допомогу для СНД на 1994 рік у розмірі 2,5 млрд. дол., з яких майже дві третини призначалися Росії. Всього за всіма видами допомоги адміністрація Клінтона у перші місяці перебування при владі надала Росії допомогу у розмірі 4,5 млрд. дол. Це була найбільша допомога, надана Росії з останній десятирічний період.

Загалом 1991-1993 роки ввійшли в історію відносин США і Росії як «медовий місяць». Це були роки романтичних завищених очікувань з обох боків.

Незважаючи на візуально партнерські і навіть дружні відносини двох лідерів, ідеї і дух партнерства у США були фактично вже розвіяні у 1993 році.

Сильно вплинули на громадську думку США події жовтня 1993 року і грудневі вибори до Державної думи Росії. Відносний успіх ультранаціоналістів на виборах до Державної думи отримав дещо перебільшену оцінку у США і в Європі. Вже пізніше розібралися в тому, що Жириновський і його гнівні декларації є ніщо інше, як політична клоунада, але пересічний житель Заходу був серйозно наляканий.

Західні політологи та експерти підняли на щит тему неоімперської політики Росії. Приводом для реанімації цієї теми стала надмірна увага Росії до становища 25 млн. росіян і близькому зарубіжжі і проголошення інтеграції СНД одним з найважливіших пріоритетів зовнішньої політики Росії.

Наприкінці 1993 року чітко окреслилися нові підходи адміністрації Клінтона стосовно Росії: прискорення процесів консолідації Європи, розширення і зміцнення НАТО, тобто розширення зони демократії і стабільності без участі Росії; зміцнення незалежності країн СНД, прагнення створити певну противагу Росії з низки колишніх радянських республік, таких як Україна, Узбекистан, Азербайджан; прагнення не допустити інтеграції СНД у будь-якій формі, тим більше відновлення колишнього СРСР як єдиної країни; прагнення посіяти у керівних елітах колишніх радянських республік страх і недовіру до Росії; певне дистанціювання від Росії, відкрите прагнення показати, що Росія не є ні головним пріоритетом політики США, ні стратегічним партнером; прагнення слідувати тезі, яка декларувала, що Росія і США завжди будуть суперниками, незалежно від форми правління в Росії; прагнення підтримувати у певних межах реформаторський курс уряду Росії з тим, щоб не допустити сповзання країни до хаосу.

Таким чином, Росія, поставлена у жорсткі геополітичні рамки, за дозованої підтримки Заходу, надовго буде зайнята проблемами виживання і самозбереження, щоб виключатиме її активну участь у світових справах.

Все ж після підписання Вашингтонської хартії та Договору СНО-2 Росія продовжувала дії у дусі співпраці з США: визнала незалежність держав СНД і розпочала виведення своїх військ з Прибалтики і Кавказу, підтримувала на першопочатках американську політику в Іраку та Югославії. Щоправда, у 1992 році і частково у 1993 році Москва діяла і автономно, незважаючи на загалом прозахідну політику: лобіювала підвищення ролі ОБСЄ як альтернативи розширенню НАТО; уклала колективну угоду з країнами СНД; здійснила заходи щодо нормалізації відносин з Китаєм, Індією. 1994 року Росія вивела свої війська з Німеччини, через рік підписала з НАТО угоду «Партнерство заради миру». Натомість Захід відповів просуванням на Схід. У 1995 році США офіційно оголосили про своє рішення відчинити двері для нових членів НАТО - колишніх учасників радянського блоку.

Відставка А.Козирєва у січні 1996 року і призначення С.Примакова міністром закордонних справ започаткувала новий період у зовнішній політиці Росії, спрямованої, на думку російських експертів, на забезпечення російських національних інтересів. Її головні напрямки зводилися до наступного: главенство Росії на просторі СНД у питаннях безпеки; підвищення ролі ОБСЄ і РБ ООН у розв'язанні конфліктів; відміна економічних санкцій ООН проти Іраку і Югославії; Росія висловилася на початку Косовської кризи за право Югославії застосовувати для свого захисту і територіальної цілісності будь-які заходи. Коли у липні 1997 року у Мадриді було прийнято рішення про розширення НАТО (Чехія, Польща і Угорщина), Москва організувала широкомасштабну кампанію і погрожувала розпочати нову «холодну війну».

Проте врешті-решт Росія погодилася на прийом до НАТО Вишеградської групи, а 27 травня 1997 року підписала угоду з Альянсом про створення Ради «Росія-НАТО». Сполучені Штати все ж не звернулися до цієї Ради, коли було прийняте рішення вперше за історію НАТО про силову акцію за межами зони традиційної відповідальності НАТО - бомбардування Югославії, яке тривало з 24 березня по 10 червня 1999 року.

На початку операції проти Югославії держсекретар М.Олбрайт оголосила, що белградський уряд капітулює на четвертий день. Але цього не сталося. На 78-й день бомбардувань Югославії Кремль допоміг Заходу, який перед тим не погодив свої дії з Росією. Прем'єр-міністр Росії В.Чорномирдін, відряджений до Белграда, буквально заставив президента Милошевича підписати капітуляцію. НАТО окупувало Косово і практично повністю ізолювали невеликий російський військовий контингент (3 тис. осіб). Захід також повністю проігнорував єдине прохання Росії і утворити спеціальні анклави довкола історичних православних монастирів і Косового поля, щоб 100-200 тис. місцевих косовських сербів змогли знайти притулок і уникнути насильства з боку Армії визволення Косова.

Таким чином, американо-російські відносини 1993-1999 років названі «роками краху ілюзій». Вони досягли найнижчої точки свого розвитку і знову у світі заговорили про можливість відновлення «холодної війни», але тепер вже між США та Російською Федерацією.

2000 рік приніс зміни у вищому керівництві як Росії, так і Сполучених Штатів. В. Путін виконував з 1 січня 2000 року функції президента Росії, а весною цього ж року переміг на російських президентських виборах. На президентських виборах США перемогу отримав представник республіканської партії Дж. Буш-молодший, який під час виборчої кампанії зробив чимало жорстких заяв щодо Росії. Він та його команда критикували Клінтона за помилки і упущення в російській політиці і одверто говорили про наміри змінити курс щодо Росії.

Тим часом президент Росії В. Путін здійснив низку кроків з метою усунення суперечностей з Заходом: вивів російський ВМФ з бази у Камрані (В'єтнам), припинив діяльність російської станції стеження у Лурдесі (Куба). З російського благословення американські збройні сили змогли використати військові бази в Узбекистані, Таджикистані і Киргизії, побудовані, до речі, радянськими вояками під час війни з моджахедами в Афганістані.

Новий, третій, період у американо-російських відносинах розпочався, на думку експертів, після подій 11 вересня 2001 року у США. Росія без коливань, негайно підтримала США, які зазнали нападу з боку міжнародного тероризму. Тим самим була закладена основа для пожвавлення відносин між обома країнами і їх переходу на більш вищий рівень.

Восени 2001 року відбулася у Техасі перша зустріч лідерів двох країн. В. Путін та Дж. Буш-молодший пішли один одному на поступки: Росія погодилася на розширення НАТО на схід аж до країн Балтії та навіть на перегляд Договору про від 1972 року. Росія активно включилася у створювану США антитерористичну коаліцію, підтримала дії США проти режиму талібів, зокрема, американським спецслужбам була передана значна частина інформації по Афганістану. Натомість США змінили тональність своїх заяв щодо дій російської армії у Чеченській республіці. Вони частково погодилися на наявність зв'язку між чеченськими сепаратистами і міжнародними терористами. Вашингтон також пообіцяв своє сприяння при вступі Росії до Світової організації торгівлі.

Російські експерти писали у ці дні, що вперше у своїй історії після монголо-татарського ira Росія опинилася в ролі молодшого партнера в коаліції, у даному випадку у антитерористичному союзі, керованому Штатами.

У США тоді наголошували принаймні на чотири обставинами, які підвищують значущість відносин з Росією у порівнянні з найближчими західноєвропейськими союзниками: Росія володіє значним впливом на азійські держави; вона має боєздатні війська та транспортну авіацію; Москва реально зацікавлена у боротьбі проти ісламського фундаменталізму.

Весною 2002 року відбулася нова зустріч керівників Росії та держав-членів НАТО у Римі. Головний результат цієї зустрічі полягав у підписанні нового формату співпраці - Рада «Росія-НАТО».

У подальшому Вашингтон декларував намір скасувати поправку Джексона-Веніка щодо Росії, надання їй статусу країни з ринковою економікою і, нарешті, намір реалізувати ідею-план британського прем'єра Т. Блера щодо трансформації взаємин Росії і НАТО із системи «19+1» у систему «20». За блерівським планом Росія мала б долучитися до Вашингтонського договору ( можливо, без параграфу 5). Таким чином, Росія входила б до НАТО не як величина, яку тільки консультують, а як інтегральна частина нової безпеки в Європі з глобальними функціями. Проте 7 грудня 2001 року союзники по НАТО відхилили ідею «20», через декілька днів цього ж року США заявили про свій вихід із Договору про ПРО від 1972 року, у листопаді 2002 року Альянс оголосив про своє розширення у східному напрямку. До того ж віце-президент Р. Чейні, міністр оборони Д. Рамсфельд і радник президента з національної безпеки К. Райз були одвертими скептиками новоз'явленого союзу з Росією. Натомість держдепартамент на чолі з К. Пауеллом і міністр торгівлі Д. Еванс були прихильниками тісного союзу з Москвою.

Так само США скористалися війною з міжнародним тероризмом для розширення свого впливу у серці Євразії - в Афганістані, Узбекистані, Таджикистані, Киргизії. Так, Вашингтон отримав в оренду авіабази Ханабад (на 25 років) і Какайду в Узбекистані. У березні 2002 року Штати оголосили про збільшення втричі допомоги Ташкенту. Також був підписана угода про надання кредиту у 55 млн. дол. для розвитку малого узбецького бізнесу. США відкрили декілька училищ для підготовки сержантського складу узбецької армії. Проводилися спільні військові навчання американських та узбецьких підрозділів.