96332 (Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США), страница 3

Договір дозволяє здійснювати мирні ядерні вибухи, але забороняє:

будь-які вибухи потужністю більше 150 кт;

будь-які групові вибухи потужністю більше 150 кт, якщо неможливо ідентифікувати потужність кожного індивідуального вибуху в групі;

будь-які групові вибухи із сумарною потужністю більше 1,5 Мт.

Термін дії Договору - 5 років з можливістю продовження на 5 років.

Договір набув чинності одночасно з Договором про обмеження підземних випробувань ядерної зброї.

Договір про без'ядерну зону в Південній частині Тихого океану (Договір Раратонга).

Основні зобов'язання держав-учасників Договори зводяться до наступного:

не робити й не здобувати будь-яким шляхом ядерні вибухові пристрої, не мати такі пристрої й не мати контролю над ними;

не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві або придбанні ядерних вибухових пристроїв;

не допомагати й не заохочувати держави до виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою;

не надавати матеріалів, що розщеплюються, і устаткування, призначених для використання або виробництва таких матеріалів, будь-якій державі для мирних цілей, якщо вона не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї або не має угоди про контроль із МАГАТЕ;

не розміщувати на своїй території ядерних вибухових пристроїв;

не проводити випробувань на своїй території ядерних вибухових пристроїв, не допомагати й не заохочувати жодної із держав проводити такі випробування;

утримуватися від поховання радіоактивних відходів й інших радіоактивних речовин у територіальних водах і відкритому морі.

Договір відкритий до підписання 6 серпня 1985 року. Набув чинності 11 грудня 1986 року. У цей час до складу учасників Договору входять 13 держав. Протокол до Договору Раратонга підписаний всіма п'ятьма офіційними ядерними державами[23].

В загальному можна сказати, що період кінця 60-х – середини 80-х років був позначений надзвичайно бурхливими подіями в галузі обмеження та заборони ядерних озброєнь та початком політики роззброєння. Не зважаючи на продовження ідеологічного протистояння між СРСР та США, було досягнуто своєрідного компромісу у перегляді державами ядерної політики. Перші кроки знайшли продовження у подальшому розвитку подій у 70-х роках ХХ століття.

Розділ ІІ. Оформлення договірно-правової бази контролю над ядерним озброєнням

І все ж найважливішою проблемою для США та СРСР на рубежі 60-70-х років була проблема зупинення безконтрольної гонки ракетно-ядерних озброєнь. Вона ускладнювалася розробкою так званих „касетних ” боєголовок, коли на одну ракету-носій встановлювалось кілька боєголовок, і систем протиракетної оборони (ПРО), що загрожували подальшою дестабілізацією стратегічною ситуацією в світі.

Окрім загрози взаємного знищення, до якого призвело б широкомасштабне застосування ядерних арсеналів, сторони підштовхувала до переговорів об’єктивна ситуація приблизної рівності (паритету), яка склалася наприкінці 60-х років.

Перші консультації щодо можливості початку переговорів про обмеження озброєнь були розпочаті в 1967 р., а конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута в липні 1968 р. Після затримки, викликаної введенням радянських військ у Чехословаччину й президентськими виборами в США, переговори були розпочалися лише в листопаді 1969 р.[12,C.115]. Спочатку передбачалося, що предметом переговорів стане всеосяжна угода, що стосуватиметься як наступальних, так й оборонних озброєнь. Однак, у процесі обговорення наступальних озброєнь Радянський Союз послідовно наполягав на обов'язковому обліку засобів передового базування США, розташованих у Європі. У підсумку було вирішено, що угода про наступальні озброєння не буде мати всеосяжного характеру й не буде включати обмежень на бомбардувальники. У той же час, сторони погодилися укласти повномасштабну угоду про обмеження оборонних засобів.

Прогрес в області обмеження оборонних протиракетних систем став можливий насамперед завдяки тому, що до моменту початку переговорів як у СРСР, так і в США була продемонстрована неможливість створення ефективної системи протиракетної оборони (далі – ПРО), здатної забезпечити захист обмеженого району або території країни. У зв'язку із цим на одному з етапів переговорів сторони були готові піти на повну заборону протиракетних систем, однак у підсумку було вирішено зберегти можливість розгортання систем, що перебували в процесі розробки й будівництва.

В основу угоди про обмеження наступальних озброєнь був покладений принцип, відповідно до якого обмеженню підлягала кількість пускових установок балістичних ракет як наземного, так і морського базування. Кількість бомбардувальників, а також кількість боєзарядів угодою ніяк не обмежувалося. На ранніх стадіях переговорів СРСР і США обговорювали можливість заборони на оснащення балістичних ракет боєголовками індивідуального наведення, однак сторонам не вдалося знайти взаємоприйнятого рішення цієї проблеми.

Травнева зустріч 1972 року в Москві та серія важливих домовленостей між СРСР та США визначили сферу спільних інтересів. Серед принципів радянсько-американських відносин, зафіксованих у підписаному під час московського саміту1972 року документі „Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і сполученими Штатами Америки, виділяється обопільне визнання принципу мирного співіснування як єдино можливої основи відносин двох великих держав у ядерну добу. „Основи” передбачали пряме зобов’язання сторін „докладати особливих зусиль до обмеження стратегічних озброєнь”[24,C.91].

§1. Договір ОСО-1 та ПРО. Результатом переговорів стало підписання документів - Договору про обмеження систем протиракетної оборони (Договір по ПРО) і Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір ОСО-1) – Документи були підписані 26 травня 1972 р. і набули чинності 3 жовтня 1972 р. Термін дії Договору ОСО-1 становив 5 років, Договір по ПРО мав необмежений строк дії.

Основним положенням Договору ОСО-1 стало зобов'язання СРСР і США не починати з 1 липня 1972 р. будівництва нових стаціонарних пускових установок балістичних ракет наземного базування, а також не збільшувати кількість підводних човнів і пускових установок балістичних ракет морського базування. Крім цього, угода забороняла створення нових шахтних пускових установок важких ракет, а також переустаткування існуючих ШПУ в пускові установки важких ракет. У результаті встановлення цих обмежень була фактично заморожена структура угруповань балістичних ракет наземного базування. На момент підписання угоди в СРСР були побудовані або перебували в процесі будівництва 1416 шахтних пускових установок, 308 з яких призначалися для розміщення важких ракет Р-36 (SS-9) і Р-36М (SS-18 Mod 1). Крім цього, до числа важких ракет належали 18 орбітальних ракет Р-36, розгорнутих на полігоні Байконур.

Встановлені ОСО-1 обмеження на кількість підводних ракетоносців торкалися лише підводних човнів побудованих після 1964 р. й, таким чином, не стосувалися радянських підводних човнів проектів 629 (Golf), 658 (Hotel) і 701 (Hotel ІІІ). Оскільки Договір дозволяв завершення будівництва підводних човнів і шахтних пускових установок, початого до моменту його висновку, визначення споруджуваного підводного човна було сформульовано таким чином, щоб дати СРСР можливість побудувати 62 "сучасних" підводних ракетоносця, на яких могло бути розгорнуте не більше 740 ракет. На додаток до цьому СРСР міг додатково розгорнути 210 балістичних ракет морського базування за рахунок знищення такої ж кількості наземних пускових установок ракет Р-16У и Р-9А. Це положення давало СРСР можливість мати до 950 ракет морського базування, тому що пускові установки типу "груповий старт", у яких розміщалися ракети Р-16У и Р-9А, не могли бути використані для розміщення нових ракет наземного базування й будь-якому випадку повинні були виводитися з бойового складу. У цілому, Договір ОСО-1 ніяк не обмежував радянську програму створення стратегічних ракетоносців.

Основне положення Договору про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) полягало в забороні створення протиракетної оборони території країни або району й забороні на створення бази для такого розгортання. Як виключення, Договір по ПРО дозволяв розгортання двох протиракетних систем, одна з яких призначена для оборони столиці, а друга –для оборони позиційного району балістичних ракет.

Основним обмеженням, що накладають на ці системи, стало обмеження кількості перехоплювачів. У складі кожної із двох систем ПРО дозволялося мати не більше 100 протиракет й їхніх пускових установок. Крім цього, певні обмеження накладалися на кількість і місця розміщення радіолокаційних станцій системи ПРО, а також на місця розміщення РЛС системи попередження про ракетний напад.

В 1974 р., СРСР і США підписали протокол до Договору по ПРО, що скоротив кількість дозволених до розгортання систем із двох до однієї:

район розташування системи ПРО радіусом 150 км (центр - Москва, СРСР), де дозволялося розгортати не більше 100 протиракет та шість комплексів РЛС ПРО;

район розташування системи ПРО радіусом 150 км (Гранд Фокс, Скелясті гори, США), де дозволялося розгортати не більше 100 протиракет на стартових позиціях та дві велику РЛС ПРО з фазовими гатками [13,C.35].

Щодо контролю за виконанням угод, то сторони погодилися, що він здійснюватиметься з допомогою національних технічних засобів. При цьому було домовлено не чинити перешкод та не застосовувати заходів маскування, які могли б ускладнити виконання національними технічними засобами їх контрольних функцій. Для сприяння реалізації Договору щодо ПРО сторони створили Постійну консультативну комісію[22,C.67].

Успішне завершення першого етапу переговорів щодо ОСО засвідчило здатність двох великих держав досягти компромісних рішень із найскладніших військово-технічних питань, що стосуються основ їхньої національної безпеки та ядерної політики, продемонструвало на практиці можливості лімітувати нарощування стратегічних озброєнь, загальмувати цей небезпечний процес.

§2. Підписання Договору ОСО-2. Оскільки перші радянсько-американські домовленості про стримування стратегічних наступальних озброєнь мали тимчасовий характер, охоплюючи період з 1972 по 1977 р., та стосувалися лише частини проблеми, сторони домовилися про розробку нової угоди в цій галузі.

У зв’язку із закінченням терміну Тимчасової угоди в жовтні 1977 року кожна із сторін оголосила про свої наміри, доки не будуть завершені переговори та підписана нова угода, не вдаватися до будь-яких дій, несумісних із Тимчасовою угодою, за умови, що інша сторона демонструватиме таку ж стриманість.

Однак досягнення домовленості про зміст наступного етапу контролю над озброєннями виявилося набагато більше складним завданням. Оскільки нова угода, на відміну від ОСО-1, повинна була носити всеосяжний характер, Радянський Союз наполягав на обов'язковому обліку американських засобів передового базування в балансі стратегічних сил. Зусилля США в основному були спрямовані на встановлення обмежень на кількість і можливості радянських ракетних комплексів наземного базування, зокрема важких ракет. Проблема важких ракет стала ще більш гострою після того, як в 1973 р. СРСР провів перші випробування головних частин, що розділяються, з боєголовками індивідуального наведення.

Значна перевага ракет в сукупній вазі, що закидається, яким володів Радянський Союз, у сполученні із установленим в ОСО-1 забороною на розгортання нових ракет означало, що СРСР міг значно перевершити США в кількості розгорнутих боєзарядів.

Внаслідок непростих переговорів СРСР погодився не зважати на американські ядерні засоби передового базування, а США зняли свою вимогу щодо обмежень ваги, що закидається. Цей компроміс відкрив шлях новій домовленості.

Першою домовленістю досягнутою після 1972 р. стала так звана Владивостоцька угода, основні положення якого були погоджені під час зустрічі у верхах у Владивостоці в листопаді 1974 р. Відповідно до цієї угоди СРСР і США зобов'язалися обмежити кількість стратегічних носіїв 2400 одиницями, з яких тільки 1320 могли бути оснащені головними частинами з боєголовками індивідуального наведення.

При підписанні Владивостоцької угоди Радянський Союз пішов на значні поступки. Основною поступкою стало зняття вимоги про включення в майбутній договір засобів передового базування США. Крім цього, СРСР погодився на встановлення однакових обмежень для обох сторін, відмовившись від вимоги про рівність можливостей стратегічних сил. Сполучені Штати, у свою чергу, пішли на включення в договір важких бомбардувальників і відмовилися від спроб скоротити кількість радянських важких ракет або переглянути визначення важкої ракети так, щоб воно включало створювану в СРСР ракету УР-100Н.

Нову угоду передбачалося підписати не пізніше кінця 1975 року. Вона мала б діяти з 1977 по 1985 рр. і замінити Тимчасову угоду (ОСО-1). Крім того, було домовлено продовжити в 1980-1981 рр. переговори щодо подальшого обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Незважаючи на те, що основні положення майбутнього договору про обмеження озброєння були погоджені, практично відразу після закінчення Владивостоцької зустрічі виявилися істотні розходження в розумінні досягнутих домовленостей. Основними проблемами стали питання про залік радянського бомбардувальника Ту-22М як стратегічного засобу доставки й питання про спосіб заліку бомбардувальників, оснащених крилатими ракетами великої дальності (КРВД). Сполучені Штати наполягали на тому, що бомбардувальники Ту-22М повинні враховуватися при підрахунку загальної кількості стратегічних носіїв. Радянський Союз, у свою чергу, наполягав на тому, що крилаті ракети на бомбардувальниках повинні вважатися окремими носіями[15,C.102].

В січні 1976 р., під час візиту до Москви держсекретаря США Г.Кіссінджера у ході зусиль, спрямованих на те, щоб знайти взаємоприйняте рішення проблем стратегічних можливостей Ту-22М й способу заліку крилатих ракет, була досягнута попередня домовленість про те, що кожен бомбардувальник, оснащений крилатими ракетами, буде вважатися носієм із важкою ракетою і прирівнюватися до балістичних ракет з головними частинами індивідуального наведення (далі - РГЧ ІН). Одночасно передбачалося заборонити розгортання крилатих ракет дальністю понад 600 км як морського, так і наземного базування. Крім цього, США запропонували встановити окремі обмеження на кількість розгорнутих бомбардувальників Ту-22М.