96332 (Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США), страница 2

Серйозним кроком на шляху обмеження ядерних озброєнь стало підписання 5 серпня 1963 року Договору про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою (Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах). Цей Договір був запропонований трьома державами - СРСР, США й Великобританією. Договором передбачена заборона випробувань ядерної зброї в атмосфері, за її межами, включаючи космічний простір, під водою, включаючи територіальні води й відкрите море. Договір забороняє ядерні вибухи також у будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух викликає випадання радіоактивних опадів за межі територіальних кордонів держави, під юрисдикцією або контролем якої він проводиться. Учасники Договору не повинні також спонукувати, заохочувати будь-кого у проведенні зазначених вибухів або приймати в них будь-яку участь.

Договір набув чинності 10 жовтня 1963 року й був відкритий для підписання іншими країнами з 8 серпня 1963 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні. Депозитаріями Договору є СРСР (Російська Федерація), США й Великобританія. Учасниками Договору є 131 держава.

Серед держав-членів Договору відсутні дві офіційні ядерні держави: Франція й КНР. Індія, Пакистан й Ізраїль є учасниками Договору. Договір є безстроковим та відкритим для підписання всіма державами[31,C.89].

У 60-ті роки цілком реальною стала загроза перенесення гонки ракетно-ядерних озброєнь у космічний простір, що становило небезпеку для всього людства.

Ще одним успішним кроком у справі обмеження озброєнь стало підписання 27 січня 1967 року Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Договір передбачає використання та дослідження космічного простору на користь та в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного та наукового розвитку. Він забороняє розміщення на навколоземних орбітах та встановлення на небесних тілах чи в будь-якому місці космічного простору об’єктів, що містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищення, розташування військових баз та проведення випробувань будь-якої зброї на небесних тілах, привласнення небесних тіл або космічного простору. Договір закріпив принцип міжнародної відповідальності держав-учасниць за національну діяльність у космічному просторі, а також принцип відповідальності за шкоду, заподіяну космічним об’єктами іншій державі-учасниці, її фізичним або юридичним особам. Договір зафіксував зобов’язання космонавтів надавати колегам з інших держав допомогу, а також відкритість усіх об’єктів на небесних тілах для відвідання представниками будь-якої держави на основі взаємності. Договір передбачає контроль за його виконання шляхом взаємних інспекцій запуску космічних кораблів та встановлення обладнання представниками інших країн-учасниць. Учасники Договору зобов’язалися інформувати міжнародні організації та громадськість про діяльність у космосі та явища, які могли б створювати загрозу життю або здоров’ю космонавтів. Договір безстроковий, набрав чинності 10 жовтня 1967 року і був ратифікований Українською РСР 22 травня 1967 року.

Значення підписання цих договорів виходить за рамки власне проблеми обмеження ядерних озброєнь. Вони довели можливість досягнення домовленостей у галузі обмеження озброєнь та роззброєння навіть в умовах „холодної війни ” . Договори зробили великий внесок у захист довкілля, зменшення його радіоактивного забруднення. Підписання цих Договорів надало конструктивнішого характеру подальшим переговорам щодо роззброєння і сприяло досягненню цілої низки угод в галузі обмеження гонки озброєнь.

§2. Нерозповсюдження ядерної зброї. У 60-ті роки особливої гостроти набула проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 1964 році кількість ядерних держав збільшилася до п’яти. Економічний та науково-технічний рівень ще понад десяти країн давав змогу створити ядерну зброю протягом кількох років. Швидке зростання кількості ядерних держав вкрай загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик виникнення ядерної війни, гальмувало вирішення проблем роззброєння[2].

Переговори щодо підготовки угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, в яких провідну роль відігравали СРСР, США та Великобританія, ускладнилися внаслідок погіршення міжнародного становища, насамперед в’єтнамської війни. До того ж у самих Штатах досить впливовою була ідея „багатосторонніх ядерних сил НАТО”, неприйнятна для Радянського Союзу, бо одну з найактивніших ролей у новому утворенні відігравала б ФРН.

Паралельно до зусиль щодо нерозповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні робилися й спроби убезпечити від неї цілі регіони. Серйозним успіхом у цьому слід вважати підписання Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателоко). Договір містить зобов'язання держав - його учасників - використовувати ядерні матеріали винятково в мирних цілях, запобігати на їхніх територіях випробування, виробництво, придбання ядерної зброї.

Держави-учасники взяли на себе зобов'язання забороняти й запобігати на своїй території:

випробування, використання, виготовлення, виробництво або придбання будь-яким шляхом будь-якої ядерної зброї, прямо або побічно, від імені будь-кого іншого або в будь-якій іншій формі;

одержання, зберігання, установку, розміщення або будь-яку форму володіння будь-якою ядерною зброєю, прямо або побічно.

Додаткові протоколи І й ІІ до Договору покликані гарантувати підтримку статусу Латинської Америки як без'ядерної зони рядом держав, розташованих поза цим районом.

Протокол І накладав зобов'язання по дотриманню положень Договору на країни, що володіють де-юре або де-факто територіями в Латинській Америці - Великобританію, Нідерланди, США й Францію.

Протокол ІІ передбачав прийняття ядерними державами зобов'язання дотримувати статусу без'ядерної зони відносно держав - учасників Договору. СРСР, США, Великобританія, Франція й Китай підписали й ратифікували цей протокол, давши своє тлумачення окремих положень Договору й зробивши ряд застережень. У відповідності з Договором створено Агентство із заборони ядерної зброї у Латинській Америці (ОПАНАЛ) зі штаб-квартирою у Мехіко.

Договір був відкритий до підписання 14 лютого 1967 року у Мехіко. Договір набув чинності для кожної держави в індивідуальний термін. Державою-депозитарієм є Мексика. В наш час учасниками Договору є 33 держави.

Інтенсивні переговори протягом 1967 та на початку 1968 років в Комітеті 18 держав з роззброєння дали змогу дійти компромісу та узгодити текст договору, який мав стати головним інструментом боротьби проти подальшого розповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні.

Проект Договору нерозповсюдження ядерної зброї був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 року. Договір був відкритий до підписання 1 липня 1968 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні й набув чинності 5 березня 1970 року[20].

Стаття І Договору містить зобов'язання ядерних держав (такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1967 року): не передавати жодній державі ядерну зброю або контроль над нею ні прямо, ні побічно; не допомагати неядерним державам у виробництві або придбанні ядерної зброї, не заохочувати й не спонукувати їх до цього, а також до контролю над зброєю.

У відповідності зі статтею ІІ Договору держави, що не володіють ядерною зброєю, зобов'язуються: не приймати від будь-якого постачальника ядерної зброї або контролю над нею, а також не робити й не здобувати її будь-яким іншим способом; не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві ядерної зброї. Ці положення поширюються й на ядерні вибухові пристрої, призначені для мирних вибухів, оскільки будь-який такий пристрій може бути використаний як ядерна зброя.

Договором встановлюється міжнародний контроль за виконанням зобов'язань, прийнятих державами-учасниками даної угоди. Для цих цілей передбачається використання вже наявного контрольного механізму - Міжнародного агентства по атомній енергії (МАГАТЕ). Договір поставив за обов'язок неядерним державам прийняти гарантії МАГАТЕ, які являють собою сукупність засобів спостереження за тим, щоб матеріали, що розщеплюються, і спеціальне устаткування використовувалися винятково в мирних цілях.

Кожна з держав, що беруть участь у Договорі і не володіють ядерною зброєю, повинна укласти з агентством відповідно до Статуту МАГАТЕ угоду щодо перевірки виконання даною державою своїх договірних зобов'язань.

У Договорі закріплюється право будь-якої держави - його учасника розвивати дослідження, виробництво й використання ядерної енергії в мирних цілях, брати участь у широкому міжнародному обміні устаткуванням, матеріалами й науково-технічною інформацією про мирне використання ядерної енергії. Передбачається, що держави, що досягли високого рівня розвитку в галузі мирного застосування ядерної енергії, будуть співпрацювати з неядерними державами в справі сприяння подальшому розвитку застосування ядерної енергії в мирних цілях з належним обліком потреб районів світу, що розвиваються. Відповідно до статті V Договору, неядерним державам - його учасникам передбачається надання допомоги з боку ядерних держав у проведенні мирних ядерних вибухів.

Стаття VІ Договору зобов'язує його учасників "у дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи по припиненню перегонів ядерних озброєнь у найближчому майбутньому і ядерному роззброюванні, а також про Договір про загальне й повне роззброювання під жорстким та ефективним міжнародним контролем".

Країнами-депозитаріями є СРСР (Росія), США й Великобританія. На даний момент до складу учасників Договору входить 187 держав.

На конференції по нерозповсюдженню, що проходило 17 квітня - 12 травня 1995 року в штаб-квартирі ООН, Договору про нерозповсюдження був наданий безстроковий характер.

Відзначимо, що три неофіційних ядерних держави (Індія, Пакистан й Ізраїль) не є членами Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Суттєвим успіхом у справі роззброєння стало підписання 11 лютого 1971 року Договору про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. Договір забороняє розміщення на дні морів й океанів й у його надрах будь-яких об'єктів з ядерною зброєю або з якими-небудь іншими видами зброї масового знищення, а також споруджень, пускових установок і будь-яких інших пристроїв, спеціально призначених для зберігання, випробування або застосування такої зброї. Дія Договору поширюється на всю площу дна морів й океанів за зовнішньою межею зони морського дна, що збігається з 12-мильною зовнішньою межею зони, передбаченою Женевською конвенцією про територіальне море та прилягаючу зону 1958 року. У Договорі передбачений порядок здійснення контролю за виконанням його положень.

Даний Договір був відкритий для підписання 11 лютого 1971 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні й набув чинності 18 травня 1972 року після його ратифікації країнами-депозитаріями - СРСР, США й Великобританією. На сьогодні учасниками Договору є 95 держав. Членами Договору не є Франція, Ізраїль та Пакистан.

Ще одним важливим кроком на шляху заборони зброї масового знищення стало підписання США та СРСР 30 вересня 1971 р. у Вашингтоні Угоди про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни.

Відповідно до угоди його сторони зобов'язуються продовжувати здійснювати й удосконалювати організаційні й технічні заходи для запобігання випадкового або несанкціонованого застосування ядерної зброї, що перебуває під їхнім контролем. У числі цих мір - негайне повідомлення іншої сторони у випадку несанкціонованих, випадкових або інших інцидентів, пов'язаних з можливим вибухом зброї, і виявлення непізнаних об'єктів системами попередження про ракетний напад, якщо такі явища могли б становити небезпеку виникнення ядерної війни між двома країнами; завчасне повідомлення про заплановані пуски ракет, якщо такі пуски здійснюються за межі національної території однієї сторони угоди в напрямку іншої його сторони; дії в інших ситуаціях, пов'язаних з непоясненими ядерними інцидентами, спрямовані на зменшення можливості неправильного тлумачення з який-небудь зі сторін угоди, зокрема , шляхом взаємної інформації або відповідних запитів. Угода є безстроковою.

Наступним кроком у справі роззброєння стала Угода між СРСР і США про запобігання ядерної війни, підписана 22 червня 1973 року у Вашингтоні.

У цьому документі підтверджується, що метою політики сторін, що беруть участь в угоді, є усунення небезпеки ядерної війни й застосування ядерної зброї. Відповідно до цього сторони зобов'язуються діяти так, щоб запобігти виникненню ситуацій, здатних викликати небезпечне загострення їхніх відносин, уникнути військової конфронтації, виключити виникнення ядерної війни між СРСР і США й між кожною зі сторін й інших країн. У виконання зазначеної мети кожна сторона буде утримуватися від погрози силоміць або її застосування проти іншої сторони, її союзників й інших країн в обставинах, які можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці. У випадку, якщо відносини СРСР і США між собою або з іншими країнами, а також відносини між країнами, що не є учасницями угоди, будуть виглядати як манливий ризик ядерної війни між СРСР і США або між кожною зі сторін й інших країн, учасники угоди негайно приступляться до термінових консультацій один з одним і прикладатимуть всі зусилля для запобігання цього ризику. Угода є безстроковою[28,C.38].

У продовження обмеження та заборони ядерних випробувань в 70 – 80-х роках було підписано низку договорів та угод, що в загальному сприяли становленню політики роззброєння та обмеження ядерних озброєнь. Серед них:

Договір між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, підписаний у Москві 3 липня 1974 року, однак через сумніви США в ефективності можливостей його контролю довгий час не був ратифікований.

31 березня 1976 року держдепартамент США оголосив, що "на найближче майбутнє в нас немає планів проведення випробувань зброї великої потужності - вище межі 150 кілотонн". 2 квітня 1976 року було опубліковане повідомлення ТАСС про те, що "Радянський Союз не має наміру вживати яких-небудь дій, несумісних з положеннями Договору (від 3 липня 1974 року), в тому розумінні, що США, зі своєї сторони, будуть діятии аналогічним чином".

Відповідно до статті І Договору, СРСР і США взяли на себе зобов'язання, починаючи з 31 березня 1976 року, заборонити, запобігти й не проводити будь-які підземні випробування ядерної зброї потужністю понад 150 кілотонн у будь-якому місці, що перебуває під їхньою юрисдикцією й контролем. Крім того, сторони зобов'язалися обмежити свої підземні ядерні випробування мінімальною кількістю.

У протоколі до Договору регулюються питання про взаємний обмін інформацією про іспитові полігони ядерної зброї й про проведені випробування такої зброї. Це пов'язане з тим, що на ефективність і точність роботи телесейсмічних пристроїв, що виявляють підземні вибухи й визначають їхню потужність, впливає цілий ряд природних факторів і насамперед типи порід, у яких проводиться вибух. Тому, для того щоб забезпечити необхідну точність реєстрації сейсмічних сигналів, важливо знати основні геологічні й геофізичні характеристики полігонів. Обмін такими даними передбачається протоколом.

Тільки після проведення спільних експериментів в 1988 році на Невадському (США) і Семипалатинському (СРСР) полігонах технічні заперечення до Договору були зняті, і він набув чинності аж 11 грудня 1990 року[14].

Дванадцять років тому вперше в історії наших країн спільно був перевірений метод виміру потужності вибухів безпосередньо на ядерних полігонах. Так був зроблений історичний крок до транспарентності (transparency(англ.) - прозорість) ядерних полігонів, а власне кажучи, до партнерства в найбільш чутливій області.

Варто спеціально підкреслити, що після 31 березня 1976 року сторони не проводили діяльність, що суперечить умовам Договору.

Договір між СРСР і США про підземні ядерні вибухи в мирних цілях, підписаний 28 травня 1976 року в Москві й у Вашингтоні, однак через сумніви США в ефективності можливостей його контролю довгий час не був ратифікований.

У преамбулі відзначається, що сторони підтверджують свою вірність цілям заборони випробувань ядерної зброї в трьох середовищах і нерозповсюдження ядерної зброї, а також, виходячи з бажання виконати статтю ІІІ Договору між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, прийняли додаткові зобов'язання, що регулюють всі підземні ядерні вибухи в мирних цілях.