73005 (Естетика готики в новелах Едгара Аллана По)

Міністерство освіти і науки України

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

Кафедра зарубіжної літератури

Естетика готики в новелах Едгара Аллана По

Курсова робота зі спеціальності

«Історія зарубіжної літератури»

Студент-виконавець:

Морозова К. М.

III курс, 31 група, факультет іноземних мов

Науковий керівник:

Кискін О. М.

доцент кафедри зарубіжної літератури

Рецензент

Томчук О. Ф.

доцент кафедри української літератури

Ізмаїл – 2009

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ХУДОЖНЬО-ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ГОТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Виникнення та еволюція терміну «готичний» як естетичної та мистецької категорії

2. Виникнення та розвиток готичної літератури

3. Естетичні категорії готичної літератури

4. Художні особливості готичної літератури

5. Просторова домінанта у готичній літературі

РОЗДІЛ 2. ЕСТЕТИКА ГОТИКИ В НОВЕЛАХ ЕДГАРА АЛЛАНА ПО

1. Роль творчості Е. А. По в історії розвитку готичної літератури

2.2. Естетика готики в новелах Едгара Аллана По

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Предметом вивчення даної роботи є традиції, естетичні категорії та художні особливості готичної літератури в новелах Едгара Аллана По.

Об’єктом дослідження є новели Е. По «Рукопис, знайдений у пляшці», «Падіння в Мальстрьом», «Елеонора», «Маєток Арнгейм», «Серце-викривач», «Береніка», «Морелла», «Лігейя», «Чорний кіт», «У смерті – життя», «Король Чума», «Маска Червоної смерті», «Стрибунець», «Провалля та маятник», «Метценгерштейн», «Падіння дому Ашерів» як твори, в яких в найбільшій мірі просліджується зв’язок творчості Е. По та традицій готики в літературі.

Поняття «готика», «готичний» набули популярності в сучасній культурі. В 70-х роках в рок-музиці виник жанр готик-рок, прихильники якого становлять так звану субкультуру готів. З того часу готичний стиль давно вже вийшов за музичні рамки. Але естетика цього безумовно оригінального стилю для багатьох залишається явищем загадковим; а «завдяки» своїй характерній рисі – потягу до потойбічного – часто помилково ототожнюється з релігійними культами на кшталт сатанізму або вуду.

На нашу думку, варто дослідити формування цієї естетики від самого початку, коли наприкінці XVIII ст. вона виникла в Великобританії в руслі загального культурного явища передромантизму, насамперед в літературі. Відповідно, цей літературний жанр отримує назву «готична література».

Готичну літературу можна визначити як романтичну «чорну літературу» з елементами надприродних «жахів», таємничих пригод, фантастики та містики, яка викликає в читача приємне почуття жаху. [8] Готична література – один з перших і найбільш успішних масових жанрів. Як література «таємниці та жаху» вона є дуже популярною і в наш час, особливо серед молоді. Основні етапи її розвитку добре відомі: виникнення жанру та поява класичних взірців, засвоєння класики системами різних культур і течій, наступне тиражування, падіння художньої якості і як наслідок – втрата інтересу публіки.

Едгар Аллан По став тим письменником, який оновив естетику готики, осучаснив її, вивівши на якісно новий рівень категорію жахливого в літературі. Не пориваючи повністю з традиціями і канонами жанру готики, По створив на їхній основі новий тип новели, який дав початок «літературі жахів», як ми знаємо її сьогодні.

Готична література та її естетика завдяки своїй популярності чимало досліджувались і продовжують досліджуватися у зарубіжному літературознавстві від самого моменту виникнення і дотепер (праці Е. Бьорка «Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного і прекрасного» (1757), Ю.Прайса «Есе про живописне в порівнянні з піднесеним і красою» (1794 – 1798), Е. По «Філософія творчості» (1846), Е. Біркхед «Історія жаху: Дослідження готичного роману» (1921), Г. Лавкрафта «Надприродний жах в літературі» (1927), М. Саммерса «Потойбічний омнібус» (1931) та «Готичний пошук» (1938), Д. Варми «Готичне полум’я» (1957)). Вітчизняна наука звертає значно менше уваги на готичну літературу, оскільки вона не набула у творчості вітчизняних письменників такого поширення, як за кордоном. Серед досліджень зарубіжної готичної літератури варто відокремити науково-публіцистичні статті С. Логінова «Який жах!» (2000), Б. Невського «Сучасна готична література» (2004), М. Парфьонова «З історії літератури жахів» (2005), а також – в контексті передромантизму – праці М. Бахтіна «Форми часу й хронотопу в романі» (1975), В. Жирмунського «Англійський передромантизм» (1981); слід також відмітити українського дослідника Ю. Винничука, який укладає збірники української готичної прози («Потойбічне: Українська ґотична проза ХХ ст.» (2005), «Огняний змій: Українська ґотична проза ХІХ ст.» (2006), «Нічний привид: Українська ґотична проза ХІХ ст.» (2007)).

Творчість Едгара По – одне із найскладніших явищ у світовій літературі, навіть зараз не усвідомлене до кінця, не дивлячись на велику кількість досліджень. Багато що в житті і творчості цього письменника виходило за межі звичних понять і стандартів, дратувало його сучасників, схильних скоріше придумувати про нього легенди, ніж намагатися зрозуміти трагічну реальність його життя і творчості. Хоча, спокійніше було не розуміти або посилатися на складну психіку письменника. Так, романіст Д. Г. Лоуренс розпочав свій нарис про Едгара По такою сентенцією: «По повністю захоплений процесом розпаду власної душі» [13, 192-194]. Подібні думки звучать і у дослідженнях Р. Емерсона, Дж. Хілла, Л. Кендала. Невизнаний, не зрозумілий співвітчизниками, По був відкритий не на батьківщині, а в Європі у кінці ХІХ ст. Але і це відкриття – в період розквіту декадансу – представило По настільки односторонньо, що до цих пір майже кожен дослідник починає з своєрідного виправдання письменника, а не зі спроби його розуміння, – хоча зрозуміти його дійсно важко, як і будь-яке неординарне явище в мистецтві.

Детальними є дослідження творчості Едгара По Ф. М. Достоєвського, Ш.Бодлера, М. Хоффмана. Ю. Ковальов присвятив Е. По монографію «Едгар По: новеліст і поет» (1984). Але в усіх дослідженнях дуже мало приділяється уваги саме зв’язку «страшних», або готичних новел Е. По з попередньою традицією готичної літератури, її художніми особливостями та естетикою.

Метою цієї роботи є виявлення естетики готичної літератури, її художньо-жанрових особливостей та їхнього втілення в жанрі готичної новелістики в творчості Е. А. По на основі аналізу новел.

Для досягнення даної мети необхідно виконати наступні завдання:

1. дослідити естетику готичної літератури.

2. охарактеризувати художньо-жанрові особливості готичної літератури.

3. проаналізувати відображення естетики та художніх особливостей готичної літератури в новелістиці Е. А. По.

Основним матеріалом дослідження стали новели «Рукопис, знайдений у пляшці», «Падіння в Мальстрьом», «Елеонора», «Маєток Арнгейм», «Серце-викривач», «Береніка», «Морелла», «Лігейя», «Чорний кіт», «У смерті – життя», «Король Чума», «Маска Червоної смерті», «Стрибунець», «Провалля та маятник», «Метценгерштейн», «Падіння дому Ашерів» – найяскравіші приклади готичної новели у творчості Е. А. По.

Структура роботи: курсова робота складається з двох розділів, вступу та висновків. У додатку подано список літератури.

В першому розділі «Художньо-жанрові особливості та естетичні категорії готичної літератури» робиться короткий огляд історії розвитку готичної літератури до приходу в неї Е. А. По, визначаються її естетичні категорії та художні особливості: сюжет, хронотоп, просторова організація твору.

В другому розділі «Естетика готики в новелах Едгара Аллана По» визначається роль Е. А. По в розвитку готичної літератури, аналізуються його новели з використанням як перекладних, так і оригінальних текстів, виявляються елементи готичної літератури та готичної естетики.

У висновку виводяться результати дослідження, доводиться зв’язок готичної традиції в літературі та творчості Е. А. По.

Роботу можна використовувати в школі та вищих навчальних закладах під час підготовки до занять з зарубіжної літератури, естетики та культурології, а також з метою самоосвіти.

Розділ 1. Художньо-жанрові особливості та естетичні категорії готичної літератури

1. Виникнення та еволюція терміну «готичний» як естетичної та мистецької категорії

Стиль «готика» (від італ. gotico, букв. — готський, від назви германського племені готів) вперше з’являється в мистецтві в епоху пізнього Середньовіччя (сер. XII – XV-XVI ст.). В цей період він знаходить вираження головним чином в архітектурі, а також у скульптурі та образотворчому мистецтві (книжкових мініатюрах, вітражах). Однак свою назву він отримує пізніше, в епоху Відродження, коли в культурі відбувається повернення до античної спадщини. У зв’язку з цим середньовічне мистецтво як таке, що не дотримується античних традицій, було назване «готським», тобто «варварським» (саме племена готів у 410 р. зруйнували Рим, що спричинило розпад Римської імперії і як наслідок – кінець античної цивілізації та початок епохи Середньовіччя). Як бачимо, в цей період термін «готичний» має негативне значення, оскільки готичне мистецтво суперечить канонам античності й класицизму взагалі. Саме ж винайдення його приписують Рафаелеві.

Готичний стиль, тим не менш, не має нічого спільного з варварською або язичницькою культурою. Він виник як відображення свідомості середньовічних людей: ліричних емоцій, глибокої релігійності, боротьби з усім матеріальним, прагнення до вищої свободи, пізнання природи та багатства переживань. Але, як зазначає В. Воррінгер, «страждаючи від дійсного, не знаходячи виходу до природного», душа середньовічної людини «прагне світу наддійсного, надчуттєвого» [23]. Готичний собор, як і все середньовічне мистецтво, є символічним – його загострені шпилі, що підносяться на десятки метрів вгору, є вираженням зльотів, поривів особистості, навіть деякої афективності. «Лише той могутній підйом дозволяє їй вирватися в ті сфери відчуття, де вона, нарешті, позбавляється відчуття своєї внутрішньої дисгармонії, де вона знаходить звільнення від свого неспокійного, неясного ставлення до образу світу». [23].

Через кілька віків це естетичне світобачення повертається в мистецтво як реакція на світобачення та естетику європейського Просвітлення. Вона відображається в перегляді унормованої класицистичної естетики, просвітницького раціоналізму та переході від вищості розуму до вищості почуття. Це було зародження нових, романтичних форм осмислення дійсності. На тлі підвищення інтересу до національного та історичного відбувається й перегляд ставлення до готичного мистецтва. «Якщо судити про готичний твір за грецькими канонами, знайдеш лише спотворення. Але готична архітектура має свої закони, і, якщо судити, виходячи з них, у ній знайдеться багато унікальних достоїнств», – стверджував Р. Хьорд у «Листах про лицарство та середньовічні романи» (1762). [3, 8]. Його твір, а також «Готична архітектура» Б. Ленглі (1742) та «Нормандське зодчество» Т. Грея (1754) є першими дослідженнями, присвяченими стилю, який раніше вважався «варварським». Тоді термін «готика» змінює свою негативну експресію на позитивну. «Готичний храм розглядається тепер як втілення «природності», «натури», і навіть представник класицистичної естетики А. Поп знаходить «розумне» виправдання для готичного стилю в архітектурі»: Поп порівнює готичний храм з напівтемною хащею, де колони – як стовбури дерев, а вікна з вітражами – як «просвіт у листі гаю» [3, 444].

1. Виникнення та розвиток готичної літератури

У цей період зрослий інтерес до Середньовіччя включає в себе також інтерес до народної музики та фольклору – і в першу чергу до народної балади, побудованої на середньовічних переказах та історичних сюжетах. Через народну поезію ця «готична» тема приходить в англійську літературу. Поширюються підзаголовки романів на зразок «готична розповідь», «готичний роман». А найпомітніша особливість жанру – широке використання «незвичайного», «надприродного» додає до терміну «готичний» ще одне значення – «надприродний», «гротескний», «фантастичний».

Отже, на момент появи готичної літератури термін «готичне» змінює своє значення з негативного – «варварський» – на позитивне, пов’язане з духовним началом.

Автори-засновники готичного жанру відтворювали своє уявлення про епоху готики Середньовіччя як про світ – арену боротьби Добра і Зла, сакрального та інфернального. Саме ж Середньовіччя, з його численними епідеміями та інквізицією, уявлялось їм похмурим та моторошним, що й зумовило особливості готичної літератури.

Жанр готичної літератури започатковує Хорас Уолпол, видавши в 1764 р. готичний роман «Замок Отранто». Шалений успіх роману зумовлює появу подібних за жанром творів таких авторів, як Ж. Казот, У. Бекфорд, К. Рів, А. Барбальд, С. Лі. З плином часу традиції готичного роману змінюються. Якщо в ранніх романах дія відбувалася за часів Середньовіччя, то тепер час дії може бути й пізнішим, але визначається він лише умовно. Змінюється головний герой: якщо раніше це була молода дівчина – жертва несправедливості, то тепер ним стає злодій – антигерой, особистість водночас відразлива й приваблива, чий величезний потенціал гине через гріховність. Це демонічний, «байронічний герой» готичних романів кінця ХVIII – поч. ХІХ ст. (М. Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», Г. Редкліф «Італієць»).

Розквіт готики пов’язують з іменами Ганни Редкліф та Метью Льюїса, які представляють дві школи готичного роману: сентиментальну готику, або готичну романтику (Редкліф) та «френетичну», в перекладі з французької – «шалену, божевільну» (Льюїс). З цього часу змінюється й саме поняття готичного. Якщо за часів Уолпола воно було синонімом до середньовічного, то на рубежі ХVШ—XIX ст. готика все частіше починає асоціюватися з надприродним, примарним та жахливим, які стали специфічними, невід’ємними рисами літератури цього типу. Саме з френетичних романів готична література перетворюється з літератури, що оповідає про середньовіччя, на літературу ірреального, загадкового і жахаючого – літературу «таємниці та жаху». Змінюється і трактовка надприродного – якщо раніше воно виконувало в оповіданні функцію провидіння (згадаймо численні «знамення» у «Замку Отранто» Уолпола), то тепер це втілення зла – незбагненного, загадкового, позалюдського.

Водночас з готичними романами виникають пародії на них. Найвідомішим автором є Дж. Остін, яка пародіює романи Редкліф («Нортенгерське абатство»).

В кінці XVIII ст. – на поч. ХІХ ст. готична література досягає піку популярності серед усіх прошарків населення Англії. Попит створює пропозицію, тому кількість готичної літератури починає збільшуватися в геометричній прогресії, але оригінальністю сюжетів вона не відрізняється. Численні плагіатори копіюють книги популярних авторів, скорочують їх до розмірів повісті та дають їм нові моторошні назви та підзаголовки. Серед цих так званих «копійчаних романів жаху» найбільш популярний був 1000-сторінковий серіал «Варні Вампір, або Кривавий бенкет», який видавав Е. Ллойд у Лондоні з 1847 р. Готична література стає масовою, і це призводить до зниження її художнього рівня і як наслідок – до падіння інтересу до цього жанру. Останній видатний роман цього періоду – твір Ч. Метьюріна «Мельмот-блукач» (1820), який поєднує обидві школи готичного роману і водночас знаменує перехід від передромантизму до власне романтизму.