Міністерство освіти і науки України

Волинський державний університет імені Лесі Українки

Інститут мистецтв

Кафедра образотворчого мистецтва

КУРСОВА РОБОТА НА ТЕМУ:

“Волинська ікона XIII-XV століття:традиція та самобутність”

Спеціальність:

Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво

Виконала:

студентка 32 групи

Войтович Р. В.

Науковий керівник:

доцент Боднарук О.О.

Луцьк 2010 р.

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Волинська ікона: дослідження та реставрація

1.1 Витоки волинського іконопису

1.2 Іконопис Волині і візантійське мистецтво доби Палеологів

1.3 Деформація візантійського стилю волинського іконопису

1.4 Проблеми вивчення, збереження, дослідження та реставрації волинської ікони(з практичного реставраційного досвіду)

Розділ 2.Принцип розвитку Волинської ікони Богородиці XIII-XV століть: традиція та самобутність

2.1 Характеристика «Богородиці Одигітрії» в іконописі Волині (аналіз композиції)

2.2 Дослідження ікони «Богородиця Провідниця»(Одигітрія). Чудотворна Волинська ікона. Луцьк XIII- поч.XIV ст

2.3 Аналіз ікони «Богородиця Одигітрія» з Успенської церкви у Дорогобужі кін.XIII-XIV ст.

2.4 Проблеми збереження та реставрації Ікони «Богородиця Одигітрія» с. Тростянець Ківерцівського району

2.5 Музей Волинської ікони: проблеми збереження та реставрації творів

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Історія іконопису на землях України триває вже понад тисячоліття, тобто початок її збігається з часом офіційної християнізації Києва у X ст., за володарювання князя Киїського св.. Володимира Великого. Але давній український іконопис як предмет наукового інтересу потрапив у поле зору фахівців-дослідників приблизно в першій половині XIX ст. Відтоді ця частина духовно – мистецької спадщини українського народу не перестає привертати увагу істориків культури, богословів, мистців-іконописців та й шанувальників мистецтва взагалі.

Упродовж тисячолітнього розвитку релігійно-християнського малярства на українських землях тут сформувалися своєрідні ознаки національної мистецької школи. Вони наочно простежуються у вцілілому донині масиві іконописних пам’яток, попри те, що різні об’єктивно-історичні чинники далеко не завжди сприяли їхньому збереженню. Більша впевненість щодо їхнього збереження, вивчення, популяризації як важливих об’єктів української культури з’явилися разом зі становленням музейництва, що припадає на XIX ст. Відтоді ікони в комплексі з іншими предметами сакрального мистецтва, починають потрапляти до музеїв і колекцій різної значимості й підпорядкованості, у тому числі – й приватних збірок.

Волинські ікони є однією з найбільших груп пам’яток давнього українського мистецтва, що збереглися до нашого часу. Ікони Волині були розповсюджені на значній території (сучасні Волинська та Рівненська області, частина Житомирської та Тернопільської областей), охоплюють значний хронологічний період, мають яскраво виражені художні та технологічні особливості. Водночас волинські ікони – одна з найменш досліджених груп пам’яток українського мистецтва.

Мета дослідження: простежити самобутність волинської ікони, її композиційне вирішення, техніку виконання та традиції.

Завдання дослідження:

-простежити витоки волинського іконопису;

-дослідити вплив, який здійснювало візантійське мистецтво на іконопис Волині;

-виявити проблеми вивчення, збереження, дослідження та реставрації волинської ікони(з практичного реставраційного досвіду);

-простежити принцип розвитку Волинської ікони Богородиці XIII-XV століть: традицію та самобутність;

-віднайти особливості колористики і матеріалоносіїв;

Хронологічні рамки – дослідити зміни, що відбуваються в іконописі ХIII – ХV століть.

Методи дослідження. Використаний комплексний підхід дослідження волинського іконопису: аналіз документів, архівних матеріалів і пам’яток, робота з ілюстративним матеріалом.

Наукова новизна полягає в тому, що:

- вперше розкрито проблему вивчення сакрального мистецтва саме XIII-XV століть на Волині, як одну з найменш досліджених груп пам’яток українського мистецтва;

- встановлено зв’язок візантійського мистецтва з митсецтвом Волині, а також досліджено деформацію візантійського стилю у волинському іконописі;

- розглянуто проблему вивчення, збереження, дослідження та реставрації Волинської ікони;

- проаналізовано іконографічний тип «Богородиці Одигітрії», як найпоширеніший на Волині та віднайдено кілька зразків ікон саме цього типу зображення;

Історіографічний огляд. Даній темі присвячено багато наукових робіт, серед них найбільшої уваги заслуговує відомий український мистецтвознавець Павло Жолтовський (1904-1986). Волинь знає Павла Жолтовського як вченого, дослідника, який зробив великий неоцінимий внесок у вивченні та збереженні пам’яток сакрального мистецтва України і Волині. Саме йому ми значною мірою завдячуємо порятуванням багатьох цінних мистецьких пам’яток та відкриттям такого унікального явища в українській мистецькій культурі, як волинська ікона. Протягом багатьох років його життя і наукова діяльність були пов’язані з Волинню.

Об’єкт був один – українське мистецтво в усіх його видах. Жолтовський здійснював свої подорожі не лише залізницею, але й пішки, міг зацікавитися всім, що зустрічав. Він обійшов Чернігівщину, Полтавщину, ходив по Поділлю та Волині. Широкий діапазон наукових інтересів був для нього неподільно зв’язаний з музейництвом, колекційно-експедиційною справою. За післявоєнні роки П.М.Жолтовський організував та провів більше двохсот експедицій та наукових досліджень по Україні, Чехії, Росії. Звичайно у своїх мандрах П.Жолтовський не обминав і Волинь. У 1960-70-ті роки П.Жолтовський брав участь в експедиціях, які організовували краєзнавчі музеї Києва, Львова, Тернополя, Рівного. Займаючись дослідницькою роботою у сусідніх областях, вчений неодноразово приїжджав до Луцька, бував у Волинському краєзнавчому музеї. У 1980-ті роки були організовані експедиції по Волині з участю П.Жолтовського. Мета експедицій була зафіксована у їх назві – експедиції по виявленню, взяттю на облік і збору цінних історичних і мистецьких пам’яток, що знаходяться в знятих з реєстрації і діючих культових спорудах Волинської області.

Основними об’єктами дослідження були пам’ятки сакрального мистецтва – ікони, дерев’яне різьблення, церковне начиння. В експедиціях П.Жолтовський особливу увагу приділяв пам’яткам іконопису. Він проводив першу атрибуцію ікон. Через 20 років ми детально знаємо колекцію музею і багато пам’яток відреставровано. За результатами експедицій у Волинському краєзнавчому музеї сформувалася збірка волинського іконопису і декоративної скульптури ХVІ – ХVІІІ століть (більше 300 одиниць збереження). Наукова спадщина Павла Жолтовського, його внесок у виявлення, атрибуцію, збереження пам’яток української культури, комплектування фондів музеїв є неоцінимим внеском у дослідження культури України і Волині.

Неодмінної уваги заслуговує Володимир Александрович (доктор історичних наук). він також ставив перед собою цілі у вивченні малярства і був одним з ініціаторів по проведенню конференцій. Також особливим вивченням цієї проблеми займалися такі науковці: Вадим Лебедь (Луцьк), Людмила Карпюк (Луцьк), Василь Пуцко (Калуга), Ірина Дацюк (Луцьк), Євгенія Ковальчук (Луцьк) та інші.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, 2 розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

волинська ікона богородиця традиція

Розділ 1. Волинська ікона: дослідження та реставрація

1. Витоки волинського іконопису

Походження будь-якої локальної традиції доби середньовіччя в сакральному образотворчому мистецтві щільно пов’язане з наслідуванням великих явищ в історії християнської духовної культури. Київська Русь успадкувала від Візантії розвинену іконографію й витончені взірці, до засвоювання яких було потрібно чимало творчих зусиль. Зразком творів царгородського походження, котрі часом не лише досягли Києва, але також потрапили до Волині, залишається збережена ікона Холмської Богородиці, надзвичайно високого мистецького рівня. Попри заперечення заперечення її можливого попереднього місцезнаходження у київському монастирі святого Федора, саме на користь цього свідчить відтворення образу у карбуванні виготовленого близько 1100 р. таки у Києві золотого амулета-змієвика, що міг належати фундаторові монастирської церкви князю Мстиславу. Для проникнення на Волинь візантійських малярських витворів, звичайно, існували також інші шляхи, і цілком безпідставно і даремно сьогодні сперечатися на рахунок того, якому з них треба надати перевагу. Досить нагадати відомий епізод, коли 1065р. київський ігумен Варлаам, повертаючись з царгороду, тримаючи предмети церковного начиння. Володимирська єпископія принаймні від XI ст.. мусила бути локальним осередком сакрального мистецтва.

Від наступного XII ст. не знаємо жодного історичного пов’язаного з Волинню твору іконопису, про загальний характер котрого не дозволять набути будь-якого уявлення колись зафіксовані рештки стінопису Успенського собору у Володимирі-Волинському, збудованого близько 1156-1160 рр. Це долішні частини фігур святителів із зображенням єпископських літургійних шат.

З огляду на брак волинських ікон XIII ст., передусім його першої половини, доводиться врахувати візантійський характер книжкової мініатюри, зокрема так званого Хотинського Служебника, 1200-1225 рр.(Москва, ДІМ, Син.604), і галицько-волинського Євангелія - апракоса (Москва, ДТГ, №К-3348), ймовірно виконаної таки грецькими митцями. Безперечно відтвореннями певних волинських ікон слід вважати кам’яні образки із зображеннями Спаса і Богородиці Одигітрії, котрі відповідно походять з Червеня і Грудека Надбужного поблизу Грубешова. Про певні прикмети ікон другої половини XIII ст. свідчить мініатюра Бесід Григорія Двоєслова на Євангелії. Тут вже помітний вплив візантійського малярства ранньопалеологівської доби, так саме як і в щойно відкритій іконі Богородиці Одигіртії з Дорогобужа. Означена ікона, котру можна датувати близько 1300 р., на сьогодні є найбільш раннім відомим твором власне волинського малярства з усіма властивими йому прикметами. Йдеться про обізнаність місцевих іконописців з доробком царгородських майстрів, сприйняття котрого відбувалося, одначе, із застосуванням інших технічних засобів і ледь помітною фольклоризацією образу. Тому важко сплутати витвори грецьких і українських митців, бо вони репрезентують різні національні й культурні традиції.

1.2 Іконопис Волині і візантійське мистецтво доби Палеологів

За умов розвитку малярства доби середньовіччя прояви спільності продукції місцевих осередків з візантійськими творами означають причетність до найбільш визначної течії християнського образотворчого мистецтва. Волинські іконописці явно орієнтувалися на високі зразки, котрі віддзеркалювали новий етап, що хронологічно охоплює другу пол. XIII- середину XV ст. Про це дозволяють говорити належно засвоєні іконграфічні схеми, здебільшого з ознаками інтерпретації. Таке явище є загальним для всього українського іконопису до середини XVI ст.

Візантійські риси волинської мистецької традиції потенційно впливають з огляду історичних подій, але поодинокі твори не можуть спонукати до конкретних висновків. Крім вже згаданої ікони Холмської Богородиці немає жодної пам’ятки, котра дозволяла б набути уявлення про грецький мистецький імпорт, насамперед палеологівського періоду.

Вивчення іконографії волинських ікон, в тому числі й найбільш архаїзуючи за стилем,не дозволяє твердити про утримання непорушними образів та схем, котрі властиві візантійському малярству XI- поч. XIII ст. й, відповідно його давньоруському варіанту, що досить виразно розпізнається якраз на зламі XII-XIIIст. Іконографічні джерела наявних ікон з Волині не сягають глибше доби Палеологів. Про причини такого явище можна лише здогадуватися. Проте, мусимо виходити саме з конкретних спостережень, не вдаючись до можливих явищ, реконструкція яких викликає чимало застережень. Правдиве відтворення іконописного взірця княжої доби трапляється надзвичайно рідко, в разі, коли йдеться про виключно шановану реліквію, що неможливо ототожнювати із загальним наслідуванням іконографічної формули. З доробком палеологівських митців був обізнаний і маляр ікони Богородиці Одигітрії з Дорогобужа, виконаної близько 1300 р. Датують цей твір також останньою третиною XIII ст. Чи могла невдовзі після того бути виконано, в межах першої пол. XIV ст., ікона Богородиці Одигітрії з Покровської церкви у Луцьку? Довільність її датування XIII ст. виявилася надто очевидно, тоді як найбільш поширене означення також полишає твір поза історико-культурним контекстом, хоча підтримане іншим методом. Було зроблено спробу також визначити виконання серединою XV ст. Нарешті наведені аргументи на користь близько 1500 р. досі хоча й не прийняті, але також належно й не спростовані. Така розбіжність поглядів дослідників не випадкова, бо відбиває неоднозначність живопису ікони, помітно віддаленого від знаних творів візантійського походження, особливо елітарного кола.

1.3 Деформація візантійського стилю волинського іконопису

Від ХV століття практично не збереглося творів волинського іконопису, крім двох, що належали колишній Троїцькій церкві в селі Річиця Зарічнянського району Рівненської області. Це ікона “Покрови Богородиці” та робота грецького майстра, що працював на Волині, – “Христос Пантократор”, - пише сучасний дослідник, зазначаючи, що “вони вражають своєю живописністю і довершеним виконанням малюнка”. Схоже на те, що ці ікони виконані одночасно, хоча різними майстрами, і тому їх можна датувати кінцем ХV століття або ж умовно близько 1500 року, тим самим не виключаючи реальну можливість приналежності творів до самого початку наступного ХVІ століття.

Ікона кінця ХІV століття із Зверена монастиря, містить розтин храму з царськими вратами і двох ангелів, що тримають покров понад Богородицею. Фігура Романа Сладкоспівця, знана ще із суздальської іконографії Покрови 1360 року, де Богородиця сама простерла покров, а ангели лише несуть його кінці, - відома у новгородському іконописі тільки наприкінці ХV століття.

Ікону з Річиці немає підстав сприймати як локальну адаптацію новгородської схеми, але також неможливо не помітити її подібність.

Ікона з Річиці має кілька вартих уваги іконографічних особливостей. Храм, зображений у різних проекціях, і відтворення чотирьох аркад, котрі поділяють нави простору, нагадує ізометричний план споруди. Роман Сладкоспівець з розгорнутим сувоєм у руці одягнений не в дияконський стихар, а в короткий дяківський фелон, вживання якого в Україні нині є призабутим, так само як і спрощена конструкція іконопису. Здавалося насамперед тут слід вбачати прояви своєрідного архаїзму. Одначе в дійсності означені елементи архаїчно поєднані з розвинутою досить ускладненою композицією, історичний розвиток котрої припадає на ХІV – ХV століття. Все суцільно пов’язане з конкретним явище, коли реальне життя поступово проникає до іконописних сюжетів.

Явища деформації Візантія сама зазнавала у своєму сакральному мистецтві, як в іконографії, так і в стилістичних особливостях, що помітно віддалялися від класичної традиції. Здебільшого таке траплялося в разі впливів західних та східнохристиянських взірців або ж в результаті звичайного спрощення складного за формою і змістом елітарного оригіналу. Подібна еволюція не завжди була проявом очевидної мистецької деградації, бо означала пошуки нових шляхів. Такі варіації містять експресивна за манерою виконання Миколи Милецького, роботи маляра Григорія Босиковича 1532 р., а також з цієї самої доби ікона Богоматері Єлеуси з с. Доросині поблизу Луцька, в якій деформація візантійського стилю призводить до своєрідної орнаментації форм. Ще складнішою виявилася доля іконографічної композиції “Спаса в силах”, відомої у Візантії і на Заході, суттєво трансформованої в московському малярстві ХV століття, після того, як вона набула популярності у демократичному середовищі на Волині.