Зміст

Вступ

1. Формування території країни

2. Етнічна історія країни

3. Сучасна етнічна карта країни

4. Стан міжетнічних відносин на сучасному етапі розвитку Болгарії

Висновок

Список літератури

Вступ

Сьогоденні болгари являються спадкоємцями великої європейської цивілізації, релігійні та історичні корені якої виходять із химерного переплетення фракійської, римської, візантійської, балканської, османської та слов’янської культур. Найдревніші сліди людини було знайдено в печерах Деветак та Бачо Кіро, неподалік від Дряновського монастиря, який сьогодні є місцем поклоніння та відвідин багатьох туристів.

Першими сучасну Болгарію населяли племена фракійців, які здебільшого були землеробами та пастухами, однак займались й іншими ремеслами. Про високий розвиток ювелірної справи свідчать численні археологічні знахідки на території Болгарії. У ІІІ тис. до н.е. в Болгарію вторглись племена кельтів, які протримали свою владу тут більше, як півстоліття. За войовничими кельтами на арені з’явились війська римлян, після чого Болгарія була поділена на дві римські провінції: Мізія та Фракія. Вже тоді вони увійшли в економічну та культурну сферу впливу Римської Імперії, що позитивно позначилось на розвитку Болгарії. Після злетів і падінь, численних нападів зовнішніх ворогів Болгарія все-таки стала на власний шлях, і сьогодні є однією з найпривабливіших країн, не лише завдяки хорошим природним умовам, сонячному морському узбережжю та величним схилам вічнозелених гір, але й завдяки багатовіковій історії, що залишила по собі пам’ятники архітектури, культурну спадщину, тисячолітні знахідки археологів.

Унікальний клімат, сусідство моря та гір, велика кількість мінеральних джерел та лікувальних грязей роблять Болгарію раєм для туристів на всі пори року. Найкраще місце для проведення відпустки, де кожен зможе знайти те, що шукає. Різноманітні пейзажі, нескінченні піски уздовж Чорноморського узбережжя, гірські ущелини, бурхливі ріки та тихі голубі озера, шум водоспадів та плескіт морських хвиль, кришталево-чиста вода мінеральних джерел. Болгарія славиться своїм гарячим літом, п’янким ароматом "Долини троянд", омитими сонячним дощем, виноградниками. А завдяки засніженим горам і безкраїм хвойним лісам, Болгарія отримала визнання "країни зимових чудес".

Болгарія славиться своїми виробами з шкіри, трояндовою олією, килимами, прикрасами і різьбленням по дереву, кухонним посудом, барвистими вишивками, яскраво розфарбованою керамікою і коштовностями ручної роботи. Щодо болгарської кухні, то гостям цієї країни слід обов’язково покуштувати національні страви (гострі, переважають овочі, приготовані на легкому вогні, подаються у глиняному посуді) та болгарське вино почали його готувати ще фракійці, що поклонялися богу вина – Севаціосу. Зараз найвідоміші винні погреби знаходяться в Софії, Варні, Помор’ї, Плевені, Лясковіце. Вина "Melnik" цінуються у всьому світі, як і болгарський коньяк.

Велике скупчення архітектурних пам’яток, монастирів, церков, картинних галерей, музеїв; проведення щорічних фестивалів, самобутні традиції та гостинність жителів роблять Болгарію цікавою та привабливою для відвідувачів.

1. Формування території країни

З 1908 —Болгарія незалежна держава.

У 1912—1913 брала участь в Балканських війнах, в результаті яких отримала за рахунок імперії Османа територіальні придбання в Македонії і Фракії і вихід до моря Егейському.

У Першій світовій війні виступила на стороні Німеччини. Зазнавши поразка, позбулася значної частини своєї території і виходу до моря Егейському. 2 жовтня 1918 на престол вступив цар Борис III після зречення свого батька царя Фердінанда. Після 1920 р. Болгарія стала одним з найбільших центрів Російської Білої еміграції. Аж до 1944 р. в Болгарії діяв 3-й Відділ Російського Загально-військового Союзу. У періодах між війнами, цар Борис III успішно відображав атаки різних урядів, які намагалися відібрати владу у монарха і зробити монархію чисто формальною.

На початок Другої світової війни цар Борис III прагнув забезпечити нейтралітет Болгарії. Але зважаючи на вплив Німеччини, що посилюється, Болгарія стала на її сторону у війні, що принесло Болгарії повернення північно-східної області Добруджа, належної Румунії, відібраної після невдалої Другої балканської війни. Не дивлячись на (символічне) участь у війні цар Борис III всіляко намагався зберегти Болгарію від будь-яких військових дій і в 1943 році він встиг засудити бажання Німеччині про депортацію 50 000 болгарських євреїв. У березні 1941 залучена в Берлінський пакт 1940, на її територію були введені німецькі війська.

Тодор Жівков, генеральний секретар ЦК БКП (1954—1989).

У серпні 1943 року цар Борис III раптово помер після зустрічі з Гітлером (виникли чутки про його отруєння). Після смерті царя на престол вступив його шестирічний син Сімеон II. Фактично державою стали управляти його регенти. Правління юного царя було недовгим — йому довелося разом з сім'єю бігти до Єгипту, а потім до Іспанії, оскільки після референдуму 15 вересня 1946, проведеного під наглядом окупаційної Радянської армії, була проголошена Народна Республіка Болгарія. Республіка розвивалася по соціалістичній дорозі аж до кінця 1989 років, коли країна вийшла з-під впливу СРСР. По деяких оцінках, за час правління комуністів, в країні було страчено 2700 чоловік і тисяч чоловік були відправлені до трудових таборів.

10 листопада 1989 року в Болгарії почалися глибокі економічні і політичні реформи. З 15 листопада 1990 року країна називається Республікою Болгарією. 2 квітня 2004 року Болгарія увійшла до НАТО, а 1 січня 2007 року — до Євросоюзу.

Постсоціалістичними президентами Болгарії були Петро Младенов, Желю Жельов, Петро Стоянов, Георгій Пірванов.

В середині 1990-х у влади були соціалісти. У 2001-2005 прем'єр-міністром Болгарії був колишній цар Сімеон II (Сімеон Сакськобургготський), що очолює власну партію Національний рух "Сімеон Другий". З серпня 2005 року по липень 2009 при владі перебував коаліційний уряд на чолі з соціалістом Сергієм Станішевим. До складу кабінету Станішева також входили представники партії Сімеона Сакськобургготського і Руху за права і свободи Ахмеда Догана.

На парламентських виборах 2009 і соціалісти і ліберали Сімеона потерпіли серйозну поразку. Більшість місць завоювала нова партія "ГЕРБ", очолювана харизматичним Бойком Борісовом. Ця партія, хоча і є досить популістською в своїй риториці, але по суті її ідеологія — радикальний лібералізм. "ГЕРБ" виступає за європейський вибір для Болгарії і подальшу її участь в атлантичній для євро співпраці. 27 липня 2009 кабінет під керівництвом Бойка Борісов приступив до своїх обов'язків.

Болгарія або Республіка Болгарія - держава, розташована в південно-східній частині Європи, займає північно-східну частину Балканського півострова. Болгарія граничить на півночі з Румунією, на сході - з Чорним морем, на півдні - з Туреччиною і Грецією, на заході - з Югославією і Македонією. Болгарія є одній з найменших країн в Європі.

Столиця і найбільше місто Болгарії - Софія.

Форма правління Болгарії - парламентська республіка.

Територія Болгарії - 110 910 км2.

Населення Болгарії - 7 450 349 чіл.

Щільність населення Болгарії - 67 чіл./км2.

Офіційна мова Болгарії - болгарська.

Релігія Болгарії - християнство православного толку.

Етнічний склад населення: болгари - 87%, турки - 9%.

Грошова одиниця Болгарії - болгарський лев.

2. Етнічна історія країни

Етнос булгар.

Походження і етнічно-мовна приналежність булгар.

Згідно найбільш поширеному погляду, булгари були частиною огурского масиву племен, що спочатку мешкали в Центральній Азії і званих в китайських джерелах тиелэ. З цієї точки зору булгари були одній з найраніших тюркських груп, що просунулися до Європи в ході Великого переселення народів. Булгарська мова належить до західно-тюркських мов і разом з вимерлим хазаром і сучасним чуваським складає їх особливу, найбільш архаїчну, групу.

Древня батьківщина булгар згідно опису Середньої Азії з вірменського географічного атласу "Ашхарацуйц", реконструкція академіка С. Т. Еремяна.

У 1990-і рр. серед частини болгарських істориків отримала популярність теорія східно-іранського походження булгар. Згідно цьому погляду древні булгари були іраномовні і мешкали в зоні, лежачій між західною частиною Гіндукушу, Парапамізом і річкою Оксусом, — (Аму або Хигон), що відділяла її від лежачої північніше Согдіани. В давнину ця місцевість називалася Бактрія (греч.), або Балхара, із столицею в місті Балх. Звідси болгарські історики виводять етнонім "болгари", залучаючи той факт, що булгар вірменські джерела називали булхи, а також згадки в індійських джерелах народу балхики і батьківщина булгар в горах Імеона (де і була Бактрія) в ранесередньовічних джерелах. Також як обгрунтування притягується антропологія, деякі дані якої дозволяють передбачити походження булгар від палеоєвропеоїдних груп населення. Прибічники теорії вважають, що древні булгари на початковому етапі говорили на східно-іранській мові, але потім змінили його на тюркську мову. За межами Болгарії ці теорія не набула помітного поширення.

У середньовічних джерелах як азіатська прабатьківщина булгар фігурують Імеонські (Імейські) гори, що традиційно ідентифікуються з пограничним районом між Афганістаном і Таджикистаном.

У вірменському географічному атласі VII століття "Ашхарацуйц", складеному на підставі більш древніх відомостей, плем'я булхи, поміщається поряд з саками і массагетами. Агафій Мірінейський, розповідаючи про набіг хана Забергана в 558 році, дав короткий опис древньої історії "гунів" (булгар), що мешкали колись в Азії за Імейськой горою:

"Народ гунів колись мешкав довкола тієї частини Меотідського озера, яка звернена до сходу, і жив на північ від річки Танаїса, як і інші варварські народи, які мешкали в Азії за Імейськой горою. Всі вони називалися гунами, або скіфами. По племенах же окремо одні з них називалися котригурами, інші утигурами."

Феофілакт Симокатта в описі воєн між племенами Тюркського каганата локалізував батьківщину уннугуров (предполож. булгарское плем'я) в Согдіане (рівнинна область на кордоні Афганістану, Узбекистану і Таджикистану, охоплена Гіндукушем): "Лише Бакаф, колись побудований уннугурами, був зруйнований землетрусом, і Согдіана випробувала на собі і мор і землетрус."

Михайло Сирієц передав легенду про трьох братів "скіфах", що вийшли від гори Імаон (Памір, Гіндукуш, Тянь-шань) в Азії і що дійшли до Танаїса (Дона). Представляє інтерес згадка разом з булгарами деяких пугуров, можливо вищезазначених "пугу" з китайських джерел (гіпотетичне припущення):

"У той час три брати з Внутрішньої Скіфії вели з собою тридцять тисяч скіфів і за шістдесят днів пройшли дорогу від гори Імаона. Вони йшли в зимовий час, аби знаходити воду, і досягли Танаїса і морить Понтійського. Коли вони досягли кордонів ромеев, один з них, на ім'я Булгаріос, узяв з собою десять тисяч мужів і відокремився від своїх братів. Він пересік річку Танаїс і підійшов до Дунаю, що впадає в море Понтійськоє, і послав (своїх представників) до Маврикія просити дати йому область, аби оселитися в ній і стати допомогою ромеев. Імператор надав йому Дакию, Верхню і Нижню Мезію. Вони влаштувалися там і стали охороною для ромеев. І ромеи назвали їх булгарами.

Другие два брати прийшли в країну аланов, звану Барсалія (Берсилія) і міста якої були побудовані ромеями, наприклад Каспій, що іменується ворота Тораяна (Дербент). Булгари і пугуры, що населяли ці місця, в старі часи були християнами. І коли іноземці почали правити цією країною, вони стали називатися хазарами по імені старшого з братів, якого звали Хазаріг (Казаріг)."

Рання історія булгар. IV—VI ст.

Найраньша ретроспективна згадка про булгарах міститься у вірменського історика V століття Мовсеса Хоренаци. За його словами при вірменському царі Аршаке I, синові Вагаршака, булгари оселилися у вірменських землях: "В дні Аршака виникла велика смута в ланцюзі великої Кавказької гори, в Країні булгаров; багато хто з них, відокремившись, прийшов в нашу країну." Час правління Аршака I датується 1-ою половиною II ст до н. э., що викликає сумнів істориків в достовірності даного повідомлення. Мовсес Хоренаци посилається на ранішого літописця Мари Абаса Катіну, що жив найпізніше на рубежі III—IV ст.

Перша згадка про булгарах в синхронному джерелі міститься в анонімній латинській хронографії 354 роки, де в списку племен і народностей причорномор'я і Прікаспія (нащадків Сіма) на останньому місці називаються булгари (Vulgares).

Далі свідоцтва про їх активність зникають з джерел аж до розпаду імперії Гуна. Це дає підстави передбачати, що булгари входили в той величезний союз племен, який сучасники іменували гунами.

Булгари і гуни.