60831 (Процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.), страница 7

Майбутня незалежна Україна бачилась як демократична республіка з президентом чи без нього, або як конституційна монархія. Парламент, “управи”, як зазначалось у програмі УНП, повинні були формуватись в результаті виборів “вселюдських”, рівних, безпосередніх, таємних за пропорційною системою від сіл, міст, від кожної нації. Виборними повинні були бути президент, суд і “адміністрація”. Звертає на себе увагу така закладена в програму демократична засада, як “відповідальність урядовців перед громадянами”, а також наголошення принципу розподілу виконавчої (“урядової”) і судової влади [95, 47].

Як структурний елемент політичної системи, окрім держави та її органів, мислилась сама УНП. Мали бути утворені такі громадські організації, як Всеукраїнський союз українців-робітників, Всеукраїнський союз хліборобів-українців, а також інші організації економічного і політичного характеру робітників і селян. Потреба у своїх організаціях обґрунтовувалась тим, що “українські фізіономії” в російських організаціях, служити покірною масою для виконання указів московських чи петербурзьких робітничих організацій. Недоречним бачилось і утворення партії, яка б була “хвостом”, “причепкою” російських партій – тільки свої власні організації можуть боронити інтереси українського пролетаріату. Отже, у державі мала існувати однопартійна система і досить розвинена система громадських організацій [95, 48].

Важливі моменти “Десяти заповідей” такі: Соборна Суверенна Українська Держава, боротьба проти націй поневолювачів, культурницький націоналізм і заборона вживання мови окупантів. УНП видавала часопис “Самостійна Україна” у Львові (вийшов тільки один номер), де була надрукована Конституція України за проектом М. Міхновського. У ній ідеться про федеративний державно-адміністративний лад у самостійній Україні, суверенність України.

Після багатьох спроб поширити свої ідеї серед українства ідеолог УНП М. Міхновський вирішив внести в програму елементи соціалізму, щоб якось інтегруватись у політичне життя України. Як про це згадував член УНП С. Шемет: “Ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Махновський, доведений до страшної розпуки невдалими спробами захопити українською національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки досягнути” [51, 113].

Отже, програма передбачала розбудову держави на принципах децентралізації і розвитку місцевого самоуправління. “Громада” наділялась значними правами, їй у відання віддавалась школа, наука, церква, міліція, засоби масової інформації. Тому, напевно, правомірним буде висновок, про те, що програма передбачала високий ступінь розвитку громадянського суспільства, сфера впливу якого мала бути значно більшою, ніж сфера впливу держави як політичного інституту.

УСП була за “українську республіку”, яка повинна бути незалежною. В усьому іншому УСП стояла на засадах соціалізму, хоча можемо сказати, що ніякої теоретично розробленої програми не мала. Не маючи певного досвіду, вона несла у своїй програмі протилежні ідеї соціалізму і націоналізму [109, 89].

Програма УДП передбачала скасування політичного абсолютизму, створення парламентського ладу, участь народу в державних справах на підставі загального, безпосереднього рівного, пропорційного і таємного голосування (без різниці статі, віри і національності). Поруч з вимогою утворення всеросійського парламенту ставилася мета скликання атономного українського парламенту (сейму).

Пріоритетною програмовою вимогою УРП було перетворення Росії в конституційну державу, а нації і народності, які входять до її складу, мали право створювати окремі “крайові, репрезентаційні ради”, яким належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах проживання певного етносу. Кожна така автономна одиниця мала б однакові права з іншими. Реформована держава мусила стати федерацією таких національних одиниць. Зв’язком, що їх з’єднував, мав стати федеративний парламент, який би складався з послів, оплачуваних з державних коштів і обраних на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Правом виборів міг користуватися кожен громадянин, якому виповнилося 21 рік [119, 5].

До повноважень федерального парламенту належали: відносини з іншими державами; фінанси для загальнодержавних справ; зовнішня торгівля і митна політика; загальнодержавна армія, а також справи війни та миру.

Всіма справами в Україні мала порядкувати Українська виборна Народна Рада, яка обиралася за тими ж принципами, що й федеральний парламент. Термін повноважень визначався у три роки. Впроваджувався інститут референдуму та народної ініціативи. Вибори і голосування мали б проводитися у встановлені законом святкові дні.

Народна Рада виробляла б крайову конституцію, яку б не міг ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент. Крайова конституція мусила дати право широкого самоврядування сільським і міським громадам.

Крайова Народна Рада, окружні сейми і громади доручали б виконувати свої рішення виборним посадовцям, які відповідали перед зборами, які їх обрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мали бути мешканцями України. Передбачалася можливість оскарження дій чиновників у суді.

УДРП домагалася перетворення російської держави на парламентську республіку, з децентралізованим управлінням, в якій би забезпечувалися права окремих груп громадян. Децентралізація мусила бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого крайового законодавства. Основні закони держави мусили б забезпечити кожній народності одержати автономію тоді, коли вона її забажає [107. 205].

Реформовану Росію бачили як федерацію рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Їхнім крайовим законодавчим органам належало право видавати закони й порядкувати у всіх справах на території автономії. Кожна така автономна одиниця мала б рівне право з право з правом кожної іншої одиниці.

Об’єднував би автономію загальнодержавний парламент. Він обирався на таких засадах: загальне, рівне, безпосереднє виборче право з таємним голосуванням; пропорційна система виборів, яка дала б заступництво меншинам; право обирати і бути обраним – кожному громадянину віком від 21 року без різниці статі, віри і національності [107. 220].

Загальноросійський парламент мусив контролювати, щоб права громадянина і нації було забезпечено скрізь, по всій державі. До виключної компетенції федерального парламенту належали тільки загальнодержавні справи, як: стосунки з іншими державами, фінанси для загальнодержавних справ, зовнішня торгівля та митна політика, федеральна армія та справи війни й миру.

Програму УСДРП було ухвалено з’їздом у грудні 1905 р. Партія ставила за мету своєї боротьби створення демократичної республіки, в якій вища державна влада в усіх внутрішніх і міжнародних питаннях, які стосувалися всієї Російської держави, належить одному виборному законодавчому зібранню народних представників. Партія боролася за те, щоб Україна мала автономію з окремим представницьким зібранням, якому б належало право законодавства у внутрішніх справах щодо території України; щоб виборче право було рівне, пряме з таємним голосуванням для кожного, щоб було реалізовано право бути обраним, щоб представництво було пропорційним; призначення виборів і переголосування на неробочий день; щоб парламент обирався на 2 роки, а депутатам виплачувалося жалування. Домагалася партія й законодавства закріплення народного законодавства (референдум та ініціатива) [10, 215].

Передбачалося запровадження виборності і відповідальності урядовців (чиновників) та право притягати до суду будь-якого урядовця за його незаконні вчинки по службі звичайним судовим шляхом, а не поданням скарги його начальникам.

Окремим пунктом програми (п.7) ставилася вимога широкого місцевого і крайового самоврядування для всього населення держави. Українські соціал-демократи добивалися гарантій прав і свобод та громадянина; вирішення питання про війну та мир народним представництвом [2, 9].

Безумовним лідером в розробці цього питання був Л. Юркевич (Рибалка), який в цей період стає одним з провідних ідеологів українських соціал-демократів. Ним, по суті, була розроблена ціла теорія, в якій обґрунтовувалося положення про поєднання ідеї класової місії українського пролетаріату з ідеєю його лідерства у національно-визвольному русі. Для цього соціал-демократи повинні зайнятися національно-культурною діяльністю, сприяючи формуванню у робітництва національної свідомості. Це було незвичним як для більшості українських соціал-демократів, в середовищі яких переважав класовий, революційний підхід до вирішення суспільних проблем, так і вступало в протиріччя з національною програмою українських поступовців, в якій ставилась мета об’єднати всі верстви населення задля національного визволення. Цю програму Юркевич вважав неприйнятною не тільки через її аполітичність, угодництво щодо російського уряду, а й через те, що вона не враховувала інтереси робітничого класу. Навпаки, доводив Юркевич, українська інтелігенція в переважній більшості (за виключенням сільської) сама є носієм чужої культури, є пасивним елементом національного руху, а тому не може його очолити [119, 13].

Проаналізувавши програми політичних партій на питання бачення ними державного устрою України можна зробити певні висновки: всі українські партії лівого, лівоцентристського та центристського спрямування бачили майбутню Україну парламентською республікою, але про самостійну Україну говорить лише одна партія – УНП; уявлення молодої генерації українських діячів про зміст парламентаризму, умови його впровадження постійно розвивалися, уточнювалися і деталізувалися.

3.3 Економічні питання у програмах партій

Проблеми економічного розвитку та становища робітників і селян теж посідали значне місце у доктринальних основах перших українських політичних партій. Причин виділення цього питання у окремий розділ програм початку ХХ ст.. можна визначити кілька. По-перше, орієнтація лише на національні проблеми та процес державотворення значно звужувала соціальну базу. По-друге, Наддніпрянщина, будучи частиною Російської імперії, повинна була бути підконтрольною царській адміністрації і діяти економічно невигідно для себе. По-третє, гострим залишалося питання землі, тому обіцянка вирішити його була безумовною ознакою розширення соціальної бази і оминути його було неможливо.

Насамперед варто сказати, що більшість партій початку ХХ ст.. на Україні були соціалістичного спрямування, тому принципово їхні вимоги відрізнятися не могли.

Так, економічні пропозиції УСДРП, яка трансформувалася у соціалістичну партію після значних відшарувань від РУП, зводилися до кількох основних позицій: розробки положень, важливих для забезпечення охорони праці на підприємствах; надання обіцянок селянству на задоволення їх земельних претензій; скасування станових та інших несправедливо встановлених привілеїв.

Основні вимоги, які були висунуті у програмі УСДРП, зводилися до введення максимального 8-годинного робочого дня, скорочення часу роботи для дітей і жінок. Також планувалося запровадження мінімуму заробітної плати. Важливим пунктом було обумовлення державного страхування робітників від старості, інвалідності і нещасних випадків. Для цього передбачалося спеціальне оподаткування підприємців для утворення страхового капіталу. До вищенаведених вимог також можна додати пропозицію безоплатної медичної допомоги від підприємців та збереження повного заробітку під час хвороби. Цікавою особливістю було те, що на органи самоврядування покладалися функції створення бірж праці для посередництва при найманні робітників.

Важливим пунктом програми УСДРП, який передбачався усіма соціалістичними партіями, була передача усіх земель (казенних, удільних, кабінетних, монастирських, церковних, великих приватних землеволодінь) крайовим автономним одиницям. Обіцяли знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах, знищення законів, які обмежують право селян вільно розпоряджатися своєю землею.

Ще одна партія соціалістичного спрямування, УПСР, домагалася націоналізації усіх тих галузей законодавства, які обслуговують “найпекучіші життєві потреби людності” [2, 19]. Питання, пов’язані із охороною праці, розміром робочого дня, соціальним страхуванням, установленням бірж праці знайшли детальне відображення у програмі цієї партії.

Щодо земельної проблеми, то програма УПСР не вирізняється значною відмінністю від соціалістичних програм інших партій. “Всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу” [2. 21].

Окремим пунктом у програмі звучить питання оподаткування. Передбачалося скасування протекційного мита і взагалі усіх податків, що “лягають тягарем на працюючий клас” [2, 22]. Також ставилося питання запровадження поступового податку від доходів і спадщин.

Партія радикально-націоналістичного спрямування УНП єдина із великого спектру українських політичних партій, що ставила собі за мету здобуття незалежності України.

Основою добробуту Української держави, виходячи з програмних основ УНП, є середнє і дрібне “хліборобське” господарство, продуктивність якого спирається, відповідно, на середню і дрібну земельну власність. Тому метою діяльності партії є оборона дрібної та середньої земельної власності, домагання скасування великої земельної власності. “Не поділяємо тих думок, що селянин-хлібороб власник мусить збанкруватись, позбутись свого грунту, обернутись в сільського пролетаря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панських економіях” [106, 25].

Прикметно, що означення сфери впливу держави як політичного інституту у програмі УНП відбувалось через визначення галузі життя, куди держава не повинна втручатись, вказівками того, чим вона не володіє. Перш за все, наголошуючи на необхідності націоналізації землі, програма зауважувала, що остання не “удержавлюється”, а переходить у власність народу, націй, а не держави. Якщо у державі є пануюча нація, то вона володіє усією “своєю” землею, яку “оселяє”, і землею, на якій живуть нації підвладні. Якщо ж націоналізацію провести у однонаціональній державі, але де є “нижчі” і “вищі” класи, яким завжди належить державна влада і які складають уряд, то у таких умовах націоналізація прийме форму простого переходу землі з рук земельних власників до держави, в казну, де нею знову будуть розпоряджатись “вищі” класи. Тому націоналізацію землі можна проводити тільки у “чисто демократичній, з повним правовим і економічним рівенством однонаціональній державі” [99, 18].

Українська народна партія виступала за 8-годинний робочий день, скорочення його на шкідливих виробництвах та для підлітків 16-18 років; заборону праці дітей за наймом; охорону праці вагітних жінок. УНП виробила низку пропозицій, спрямованих на поліпшення санітарно-гігієнічних умов і безпеки праці, впровадження пенсійного забезпечення інвалідів, створення незалежного від робітників та підприємців інспекторату.