60831 (Процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.), страница 6

Спершу ці гуртки виявляли себе не дуже виразно. Лише деякі з них брали активну участь в організації аграрних рухів (Полтавщина, Харківщина, зокрема група у Золотоноші).

З 1904 р. починається виникнення українських соціал-революційних гуртків по селах. До революційної роботи залучаються селяни, що складали основну рушійну силу у світогляді есерів. У Харкові діяла соціал-революційна українська організація робітників (робітничий гурток) під назвою “Харківська вільна громада української революційної партії”. Гурток займався розповсюдженням нелегальної літератури серед робітників. Головою гуртка в 1904 р. був Іван Мішин, що фактично організував роботу гуртка [19, 66].

До речі, під назвою “Українська революційна партія” діяли соціал-революційні елементи, що вийшли з РУП; в більшості це були саме робітничі гуртки, що автономно діяли на території України (в промислових районах). До 1905 року гуртки ще не утворювали революційної єдності. Щойно по революції 1905 р. почали вони в цьому напрямі активізуватися, зв'язуючись між собою та з Києвом. Протягом 1906 – 1907 рр. можна було помітити виникнення в різних місцях нових гуртків українських соціал-революціонерів.

У цей час у Сімферополі виник невеликий гурток з українців, які називали себе українськими соціал-революціонерами. 1905 р. виник подібний гурток в Одесі. Це були лише початки організації, і чогось певного, скристалізованого не було.

1906 р. діяльність цих гуртків починає поширюватися, і робляться спроби утворити українські гуртки есерів по різних селах. Так, заходами одного з членів Сімферопольського українського есерівського гуртка утворилась невеличка група з селян с. Великі Михайлівні Мелітопольського повіту. Коли виник конфлікт між українськими та російськими есерами у Сімферополі, українські соціал-революціонери зблизилися з татарськими соціалістами, які підтримали українців.

Восени 1906 р. заходами членів українського соціал-революційного Сімферопольського гуртка виникли відділення серед робітників, а також в тісній співпраці з Київським гуртком утворились філії по селах Чернігівської, Волинської, Подільської губерній.

Отже, можна сказати, що соціальна база політичних партій початку ХХ ст. значно залежала від її програмних положень. Тому, досить часто, з метою її розширення політичні діячі звертаються до соціалізації власних доктринальних положень, забуваючи про першочергову мету. Щодо структури нових політичних утворень на підросійській частині України початку ХХ ст., то в основному партії складалися із значної частини місцевих організацій, які іноді не зовсім точно відображали головну лінію партії.

РОЗДІЛ 3

ДОКТРИНИ ПЕРШИХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Аналіз програмних положень перших політичних партій вимагає детального та уважного опрацювання цих документів, адже дуже часто саме вони вирізняли не досить яскраво виражені політичні утворення початку ХХ ст. у політичні партії. Хоча внаслідок опрацювання цих важливих джерел не можна зробити висновків щодо діяльності тих чи інших складових політичного життя України (дуже часто написане на папері залишалося нереалізованим), проте важливість думок, висвітлених у них переоцінити не можливо.

Одним з головних напрямків розвитку українських політичних партій була робота, пов’язана із створенням теоретичного фундаменту своєї діяльності. Теоретичні шукання були зосереджені навколо важливих для їх існування і успішної боротьби проблем: сутності та стратегії вирішення національного питання, принципів самовизначення і державотворення, співвідношення і поєднання національно-визвольного руху з розв’язанням суттєвих соціально-економічних протиріч. У процесі пошуків українські ідеологи постійно зверталися до ідейних надбань з національного питання, накопичених українським визвольним рухом у ХІХ ст. [103, 73].

3.1 Національні аспекти у програмах

Першим українським партійним документом, опублікованим на початку ХХ ст.. стала програма РУП “Самостійна Україна” (1900 р.). Написана юристом М. Міхновським на прохання Д. Антоновича, вона містила досить радикальні вимоги самостійності України і надалі стала однією з причин розколу партії на безліч угруповань.

Щодо вираження у ній національного питання, та на думку М. Міхновського “кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави, коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту зможе дати своїм членам необмежену змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого гаразду…” [99, 8].

Ультра-радикалізмом лунають подальші вимоги: “Усі, хто в цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія…” [99, 14].

Радикальні погляди “Самостійної України” з національного питання одразу ж істотно звузили соціально-політичну базу РУП і з часом стали підставою для утворення ряду фракцій. Проте цей документ був першою партійною програмою, в якій РУП відмовлялася від культурництва та аполітичності і засобами націонал-радикалізму декларувала свою готовність боротися за державну незалежність.

Одночасно з першими кроками РУП у сфері теорії націй розгорнулася гостра полеміка між Українською Соціалістичною партією і Групою Української Соціал-Демократії про завдання українського соціалістичного руху. УСП мала намір створити демократичну Українську республіку на засадах повної рівноправності національностей з правом кожної нації увійти до складу республіки.

С. Телешун про цей момент у програмі УСП говорить, що “такого своєрідного підходу до вирішення національного питання в межах майбутньої Української держави ми більше не знаходимо ні в одній з українських партій до 1917 р.” [103, 80].

Цікавим є висвітлення національного питання у доктринах УНП. Особливу увагу звертає на себе той факт, що її програма значну увагу приділяла становищу національних меншин в самостійній Україні. Це питання є особливо цікавим, якщо зважати на усталену думку про основні риси українського націоналізму – русофобство і антисемітизм. Дійсно, наприклад, той же таки М.Міхновський писав у “Десяти заповідях УНП” [додаток 8], що “усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу”, та далі додавав – “поки вони панують над нами і визискують нас” [103, 80].

Говорячи про необхідність українського усамостійнення, націоналісти вказували, що кожен народ (у тому числі ж і поляки), яким би він малим не був, має право на самостійне існування на “своїй території”, а таким націям, як єврейська, що не мають своєї власної території, вона “мусить бути дана”, чого євреї й “самі добиваються” [99, 18].

Досить характерну оцінку єврейської нації знаходимо у М.Міхновського, який писав, що єврей, живучи поміж чужими, вдається до різноманітних хитрощів в боротьбі за життя. Через це не дивує те, що в кожній державі євреї стоять на боці сильної, пануючої нації: “стати на стороні слабшого, згнобленого, в обороні нації поневоленої для жидів – це значить стати проти своїх інтересів на свою конечну гибіль; а хто не хоче жити? Ми не більше виступаємо проти жидів, як і проти москалів, поляків і всій, хто визискує й поневолює наш нарід. Ставимо жидів урівні з іншими нашими гнобителями і, значить, ніхто не може нам закинути антисемітизму... Жиди на Вкраїні російській не тільки експлуататори, але ще й (гидко сказати!) “москалізатори”, та, зазначав М.Міхновський, “найсердечніше привітаємо жидів, коли вони покажуть, що суть прихильниками нашого народу, а не ворогами йому, бо ми боремось проти чужинців не тому, що вони чужинці, а тому, що вони експлуататори” [69, 16].

Популярність на початку ХХ ст. ідей соціалізму примусила лідерів українського національного руху шукати шляхів поєднання демократичного націоналізму пригнобленої нації з інтернаціоналізмом всесвітньої боротьби пролетаріату. Знаходячись під впливом ідей західноєвропейської та російської соціал-демократії, інтелектуальна верхівка РУП працювала над виробленням нової партійної програми в контексті загальнодемократичних ідеалів та вирішення аграрного питання.

Будучи практично ідентичним РСДРП, проект нової програми РУП відрізнявся лише у двох пунктах, які мали принципове значення. Це національне і аграрне питання. М. Порш виступав за постановку конкретного завдання (досягнення власної національно-територіальної автономії), тоді як російські соціал-демократи декларували право на самовизначення в загальному плані. “РУП ставить соєю задачею…заміну царату федеративною республікою з діленням держави відповідно національній та історичній ріжниці земель, з забезпеченням прав кожної національності і залишенням права кожній складовій федеративній частині на повне державне відокремлення після бажання більшості й людності висловленого голосування” [80, 85].

1904 р. в ній з’явився пункт про самостійність України. Значним поштовхом до цього стали події російсько-японської війни, які відродили у партійних “націоналістів” надії на розвал Російської імперії. Проте таких думок не поділяли “інтернаціоналісти”, які виступали за єдність дій партії з РСДРП, і для яких національна програма РУП стояли на перешкоді.

Через ці розходження від РУП відколюється група “Українська соціал-демократія”. Намагаючись відкинути звинувачення у зраді національних інтересів, “інтернаціоналісти” у січні 1905 р. видають відозву “Розкіл Революційної Української партії” [9].

Спілчани вважали, що спроби української інтелігенції з РУПу “повернути робітничий клас до “Самостійної України” і націоналізму” [9, 12] не мають перспективи, оскільки відволікають його від класової боротьби. Більше того, саме національне питання бачилося їм “політичним атавізмом” [103, 84].

Аналіз агітаційної літератури “Спілки” починаючи з 1905 р. дозволяє зробити висновок про те, що організація фактично не висунула вимог національного характеру, переважно орієнтуючись лише на загальнодемократичні ідеї меншовицької течії в РСДРП.

Буремні події революції 1905 р. підштовхнули партійну еліту РУП до скликання чергового з’їзду, який фактично став установчим з’їздом нової організації – Української соціал-демократичної партії. Національне питання програма УСДРП визначала як “право кожної нації на культурне і політичне самоврядування” [2, 9].

3.2 Моделі державного устрою

Звертаючи особливу увагу на визначення проблеми національностей у програмах перших політичних партій на Україні початку ХХ ст., не можна залишити поза увагою таке значне питання доктринального характеру, як бачення майбутнього устрою Української держави.

Різноманіття поглядів щодо устрою держави, форм здійснення народовладдя у ній, співвідношення різних гілок влади – ці ат інші питання розглядаються різними партіями по-різному. Кожен проект особливо цікавий для дослідника, адже якщо економічне та національне питання могли повторюватися у партій з однаковими поглядами, то уявлення про майбутню державу було тією ознакою, що різнила програми цих партій.

Як уже неодноразово згадувалося, першим програмним документом була “Самостійна Україна” М. Міхновського. Держава наших предків, говорить він, добровільно об'єдналася з московською монархією (йдеться про події 1654 р.) на умовах політичної унії “як рівний із рівним” і як “вільний із вільним”. Тобто дві окремі держави, “цілком незалежні одна від другої щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей”. Тож можливість відокремлення України в самостійну державу він убачав у тому, що “коли один із контрагентів ... переступив контракт, то другому контрагентові лишається ... визнати контракт зламаним у всіх його частинах, зірвати всякі зносини з контрагентом” [22, 25].

Що ж стосується решти етнічних українських земель, то підстави для об'єднання їх в “одну, єдину, нероздільну” Україну бачилися більше віртуальними, ніж реальними. Автор “Самостійної України” не вдається, як у випадку з Україною Наддніпрянською, до політико-правового вмотивування статусу західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії, отже й можливостей правового відокремлення, обмежуючись вочевидь завищеними сподіваннями. Питання соборної, до того ж політично незалежної, України на порядок денний не ставилося.

Проект програми РУП, хоч і не прийнятий через розкол партії, містить вже цілком окреслений план побудови демократичної республіки. Вища державна влада в ній мала належати загальноросійському зібранню народних представників. Для України передбачалась автономія з окремим представницьким зібранням (сеймом), якому належало право законодавства в тих внутрішніх справах, що стосуються тільки населення України. Формуватися цей парламент мав на основі рівного безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням для кожного громадянина, віком від 20 років, при кожних виборах. Зафіксовано також пункти стосовно пропорційного представництва, призначення виборів і перевиборів на неробочий день, дворічного парламенту, встановлення платні депутатам, можливості проводити референдуми, широкого місцевого та національного самоврядування для всієї людності Російської республіки, політичних свобод та громадянських прав [10, 214].

У нарисі програми УСП містилася пряма вказівка на те, що метою її діяльності є демократична Українська республіка, побудована на таких засадах, як безпосереднє загальне, рівне виборче право і таємне голосування, національна рівноправність, громадське і земське самоврядування , рівність громадян, незалежно від статі, національності та віросповідання, свобода слова, друку, зібрань тощо.

Українська народна партія, як представниця радикально-націоналістичного напряму в політичній думці, мала найрадикальніше уявлення про форму майбутнього устрою Української держави – це мала бути, насамперед, незалежна держава, тоді як усі інші партії наважувалися говорити лише про автономію у складі Російської держави.