59421 (Селянська реформа 1861 року і її юридичне оформлення)

Вступ

Процеси, пов’язані з прийняттям Земельного кодексу України, показали, який складний вузол економічних, соціальних, політичних протиріч зав’язався навколо аграрної проблеми в нашій державі. Успішна діяльність держави щодо забезпечення реалізації аграрної реформи неможлива без звернення до вітчизняного історичного досвіду. Якщо зважити на те, що змістом сучасних реформаторських процесів є урізноманітнення шляхів розвитку для ринку в сільському господарстві, тоді необхідно акцентувати увагу на політико-правових процесах, пов’язаних з діяльністю місцевого державного апарату Російської імперії в Україні під час скасування кріпосного права. Те, як реалізовувались правові основи реформи, у великій, якщо не вирішальній, мірі визначалось діями державного апарату, в тому числі його низових ланок.

Об’єктом дослідження є юридичні акти та умови звільнення селян і наділення їх землею, що склалися в процесі скасування кріпосного права за реформою 1861 р. в Україні.

Мета дослідження – виявлення особливостей проведення селянської реформи 1861 р. в Україні; визначення організаційно-правових основ діяльності місцевого державного апарату Російської імперії під час підготовки і реалізації реформи , спрямованої на скасування кріпосного права в Україні.

Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

1. Передумови проведення реформи 1861 року

Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р. В умовах, коли внутрішня політика царського уряду приводила до посилення класового і національного гноблення, бюрократичної централізації управління, примусової русифікації, очевидною стала неможливість збереження кріпосного права.

В економіці України все ж таки переважало виробництво сільськогосподарської та переробної продукції. Царизм хотів закріпити за Україною колоніальне становище і значення бази сільськогосподарської продукції та сировини, зберегти більш низький у порівнянні з Центральною Росією рівень економічного розвитку.

Розклад феодального ладу на Україні йшов одночасно з поступовим і рішучим зростанням капіталістичних елементів як в промисловості, так і в сільському господарстві. На закономірність цього процесу вказував К. Маркс: «Економічна структура капіталістичного суспільства, - писав він, - виросла в економічної структури феодального суспільства. Розклад останнього звільнив елементи першого».¹

1.1 Становище селян в першій половині ХІХ століття

Загострення протиріч між старими феодальними виробничими відносинами і новим характером капіталістичних продуктивних сил проявлялось також у витісненні праці кріпосних працею вільнонайманих робітників, особливо на механізованих підприємствах, та в неможливості в той же час задовольнити потребу у вільнонайманих робітниках у зв’язку з закріпаченим становищем селян.

В гонитві за прибутками і збільшенням товарів поміщики посилювали експлуатацію, зокрема збільшували кількість днів панщини, в зв’язку з чим селяни були позбавлені можливості забезпечити своє існування працею на власному наділі.

Надзвичайно зросла тенденція позбавлення селян одного в найголовніших засобів виробництва - землі. Намагаючись розширити посівні площі і пасовища, поміщики зменшували селянські наділи або зовсім відбирали їх у селян.

Однак посилення експлуатації і обезземелювання селян не давали поміщикам бажаного ефекту. Продуктивність праці селян і сільського господарства в цілому не збільшувались. Головна причина кризи в сільському господарстві була в непродуктивній кріпосницькій праці на базі старої, надзвичайно низької за своїм рівнем кріпосницької техніки. Впровадженню ж нової сільськогосподарської техніки і нових капіталістичних методів ведення сільського господарства перешкоджали непридатність для цього кріпосного селянина. Він головна про дедуктивна сила в сільському господарстві, але був придавлений злигоднями, принижений особистою залежністю і жахливою темрявою. «Кріпосницька організація суспільної праці, - писав В. І. Ленін, - трималася на дисципліні палки, при крайній темноті й забитості трудящих, яких грабувала, з яких знущалася жменька поміщиків». ²

В 40-х роках в організації державних і феодальних повинностей державних селян відбулись деякі зміни.

На Україні, як і в інших місцевостях Росії, стягнення подушних феодальних повинностей, а також мирських і земських зборів було замінено повинностями, в основі яких знаходились земля і промисли, якими володіли й займалися селяни. 3 цього часу феодальні платежі державних селян виступали у формі поземельно-промислового податку.³

Спочатку, в 1844 р., царизм з метою обмеження і часткової ліквідації польського землеволодіння провів на Правобережжі реформу, що припиняла господарський стан. Відповідно до цієї реформи для державних селян Правобережжя вводилась єдина форма феодальної ренти - поземельний оброк на загальних з іншими губерніями Росії підставах.

Феодально-залежне становище державних селян визначалось, поряд з покладеними на них тяжкими податними обов’язками, з урізаним і обмеженим характером їх правоздатності.

На початку XIX ст. державні селяни України, як і Росії, залишались надзвичайно обмеженими у вільному пересуванні і зміні місця проживання.

Розширення правоздатності державних селян було вимушеною поступкою з боку панівного класу процесу нездоланого розширення сфери участі все нових прошарків суспільства в товарно-грошових відносинах, які набували буржуазного характеру і розвивалися в надрах феодального ладу.

Такого роду поступками царизм розраховував розширити можливості державних селян по відшуканню коштів для виконання великих державних і феодальних повинностей.

В гіршому становищі, порівняно з державними селянами, знаходилися поміщицькі кріпосні селяни. Вони становили величезну масу цілком пригнобленого сільського населення.

На початок 60-х років на Правобережжі поміщицькі кріпаки становили 50% населення /8 млн. чоловік на Лівобережній Україні - 35% населення /1,7 млн. чол. на Півдні України /в Таврійській, Херсонській, Катеринославській губерніях/ поміщицьких селян було 25% всього населення /600 тисяч чол/.⁴

Оскільки поміщицькі селяни були власністю окремих дворян-поміщиків, то вони перебували в їх повному розпорядженні і управлінні. Поміщик здійснював по відношенню до селян адміністративну, поліцейську і судову владу. Селяни не мали ніяких політичних прав.

1.2 Селянський рух на Україні в дореформений період

Під тиском зростаючого народного антикріпосницького руху, самодержавство в першій половині XIX ст. з метою створення вигляду обмеження поміщицького свавілля видало декілька актів. До них відносились указ 1804 р. - про заборону продавати кріпосних на ярмарках та торгах, поодинці і без землі; 1825 р. - про заборону продавати кріпосних в найм на мануфактури; 1842 р. - про обмеження застосовуваних поміщиками покарань різками, двомісячним арештом тощо.

Проте всі ці нормативні акти носили декларативний характер. Порушення їх не тягло за собою для феодалів ніякої санкції і на Україні, як і в усій Росії, поміщики їх до уваги, як правило, не брали.

Такий же характер мала і проведена на Правобережній Україні в 1847 р. інвентарна реформа. Суть її полягала в тому, що форми і масштаби залежності кріпосних селян від поміщиків з 1847 р. повинні були визначатися інвентарними правилами, затвердженими царем. Насправді інвентарні правила закріплювали поміщицьку власність на землю, закріплювали за селянами користування мізерними наділами землі за станом на 1847 р. і залишали величезні повинності селян на користь поміщиків у вигляді панщини та оброку.

На зростання експлуатації і гноблення народні маси України, як і всієї Росії, відповідали посиленням класової боротьби. Втечі селян досягли такої масовості, що маєтки деяких поміщиків збезлюдили. В деякі роки кількість селянських заворушень на Україні перевищувала кількість виступів селян по всіх інших губерніях Росії. Так, в 1848 р. В усій Росії було зареєстровано 70 заворушень селян, 40 з яких відбулися в Україні.⁵

Селянські заворушення охоплювали поміщицькі маєтки і села, казенні маєтки і військові поселення. В ряді випадків поміщицькі і державні селяни у виступах проти феодального гніту об'єднували свої сили.

Оцінюючи селянські рухи та їх значення в дореформеній Росії, В. І. Ленін писав: «Коли було кріпосне право,— вся маса селян боролася з своїми гнобителями, з класом поміщиків, яких охороняв, захищав і підтримував царський уряд. Селяни не могли об'єднатися, селяни були тоді зовсім задавлені темнотою, у селян не було помічників і братів серед міських робітників, але селяни все ж боролися, як уміли і як могли. Селяни не боялись звірячих переслідувань уряду, не боялись екзекуцій і куль, селяни не вірили попам, які з шкури пнулися, доводячи, що кріпосне право схвалене святим письмом і узаконене богом (прямо так і говорив тоді митрополит Філарет!), селяни повставали то тут, то там, і уряд нарешті поступився, боячись загального повстання всіх селян».⁶

2. Селянська реформа 1861 року

Робота над проектом реформи тривала довго. Розпочалася вона у 1857 р. заснуванням Секретного комітету з селянської справи. Потім основні засади реформи обговорювалися в губернських комітетах з поліпшення побуту селян, звідки пропозиції направлялися на розгляд двох спеціальних редакційних комісій, які, завершивши роботу, передали проект у Головний комітет, під представництвом великого князя Костянтина Миколайовича. Там йому надали остаточної форми. Після цього, на початку 1861 року, проект був внесений у державну раду і по бажанню царя негайно розглянутий. Государ особисто відкрив засідання державної ради по селянській справі й у великій промові указав раді, що знищення кріпосного права «є його пряма воля». Для виконанні цієї волі рада розглянула й схвалила проект закону про звільнення селян. Ані торгово-промислова буржуазія, ні тим більше селянство до підготовки реформи не були допущені. У річницю свого вступу на престол, 19 лютого 1861 року, імператор Олександр II підписав знаменитий маніфест «Про скасування кріпосного права».

2.1 Правова база селянської реформи 1861 року в Україні

Одночасно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 законодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язкові для всієї Російської імперії («Общее положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правительства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий», «Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости»), так і спеціально призначені для українських губерній місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах Харківської губернії, для яких було характерним общинне землекористування, визначався «Местным положением о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и белорусских». Для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала подвірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних категорій селянства (господарів двору, піших робітників та ін.), було видане особливе Положення про поземельний устрій селян. Для губерній, що входили до Правобережної України з переважанням помісного дворянства польського походження і подвірної форми надільного землекористування у селян, чинним було «Местное положение о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской».

2.2 Основний зміст реформи

У змісті селянської реформи можна виділити кілька основних напрямів. Передусім це скасування кріпосного права й особисте визволення селян. «Крепостное право на крестьян, водворенных в помещичьих имениях, и на дворовых людей, — зазначалося в Загальному положенні, — отменяется навсегда» и им надаются права «состояния свободных сельских обывателей». Це означало, що з моменту оприлюднення Маніфесту 19 лютого 1861 р. колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати все, що у нього було, а його самого продати, подарувати, програти в карти, без усякої вини заслати до Сибіру, міг вільно розпоряджатися своєю особистістю. За поміщиками зберігалися лише деякі права щодо нагляду за поведінкою селян, які вийшли з кріпосної залежності.

Однак отримання селянством в повному обсязі прав «свободных сельских обывателей» не було одноразовим актом, а являло собою тривалий процес. Не випадково, Маніфест 19 лютого 1861 р. досить невизначено проголошував, що кріпосні люди отримають повні права вільних селянських обивателів «в свое время». І справді, селяни протягом двох років, тобто до 19 лютого 1863 p., зобов'язані були відбувати ті ж самі повинності (панщину й оброк), що й за часів кріпосного права, і підкорятися, як і колись, поміщикам. Упродовж цього часу Сенат за поданням губернаторів призначав із числа дворян мирових посередників, на яких покладалося розв'язання спорів між селянами і поміщиками і втілення в життя реформи 1861 р. на місцях.

Поміщики або мирові посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти, в яких «будет исчислено, на основании местного положения, количество земли, предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него выгоды». Зміст статутної грамоти обов'язково доводився до відома відповідної селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимогам закону, грамота набувала чинності. Згода селян на умови, передбачені грамотою, не була обов'язковою. З цього часу селяни ставали тимчасовозобов'язаними. Поки що вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися повинностями на користь поміщика — панщиною або оброком, які мало чим відрізнялися від їхніх колишніх кріпосних повинностей.