58229 (Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.), страница 3

Великий інтерес проявляли діячі „Руської трійці” до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник – „Син Русі”, до якого були включені вірші руською мовою. Цей збірник друку не призначався - М. Шашкевич розглядав його лише як пробу сил.

У 1834 р. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник „Зоря”. Однак вихід його був заборонений віденською і львівською цензурами. Австрійська влада баялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку, львівська цензурна комісія, представлена верхівкою греко-католицької церкви, була проти видання збірки українською мовою, що, на її думку, могло підірвати авторитет церковнослов’янської мови.³⁴

У 1837 р., користаючи з м’якості цензури в Угорщині, за допомогою своїх сербських знайомих Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку „Русалка Дністрова”. Її вихід Іван Франко назвав пізніше „Явищем наскрізь революційним”.³⁵ Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що меж їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ.

Цей альманах був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. У вступному слові до „Русалки Дністрової”, яке написав Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літературного відродження „русинів”, духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.

На сторінках „Русалки Дністрової” були опубліковані збірки народних дум і пісень з передмовою І. Вагилевича, оригінальні твори М. Шашкевича („Загадка”, „Погоня”, „Туга за милою”, „Сум рак вечірній”), Я. Головацького („Два віночки”), І. Вагилевича (поеми „Мадей”, „Жулін і Калін”), а також переклади сербських народних пісень, три історичні пісні „із старих рукописів” тощо.³⁶

Важливим було й те що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов’янська суміш, а народна мова. Усі твори були надруковані не латинкою або кирилицею, а „гражданкою”.

Вихід у світ „Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів „Руської трійці”. Власті Галичини і вище духовенство зустріли появу альманаху вороже.

Видання "Русалки Дністрової" не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу "Русалки Дністрової" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників.

„Русалка Дністровая” відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху - єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст „Русалки Дністрової”, І. Франко зауважив, що „вона була на ті часи явищем наскрізь революційним”.³⁷

Академік Олександр Білецький визначив діяльність „Руської трійці” як перший вияв „галицько-руського відродження”, а „Русалку Дністровую”- як перше провіщення „народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність”.³⁸

База для національного самоусвідомлення, зародження і розвитку національного руху українців Буковини була дуже обмеженою. З початку ХІХ ст. серед інтелігенції проявляється інтерес до писемної культури, мови, з'являються паростки літературної діяльності .

Особливо яскравим свідченням етнонаціональної еволюції того часу є літературна творчість буковинських літераторів, яких розділяють на старше і молодше покоління. До першого відносять священиків Василя Ферлеєвича та Гаврила Продана. Вони показували буковинським українцям, що можна і рідною мовою „ виявляти письмово свої думки і почуття”. Їх твори важливі, як черговий крок на шлях національної само ідентифікації. В цьому їх цінність, хоча деякі автори вважають їх творчість лише „ однією з культурних підвалин реакційного старорусинства на Буковині”.

Вагомий вплив на буковинських українців мали галицькі інтелігенти. Які постійно прибували на Буковину. Через галичан на Буковині поширювались передові ідеї велико українських мислителів і політичних діячів. Однак якогось значного прогресу в розвитку процесів національного самоусвідомлення в той час не відбувалось.³⁹

Після розправи над "Руською трійцею" поступ національного відродження відзначався дуже скромними здобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816—1858) виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшов двотомний альманах "Вінок русинам на обжинки", підготовлений і виданий братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національного гноблення став памфлет Якова Головацького "Становище русинів у Галичині" (1846). Всеєвропейського резонансу набула спроба польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р.: несподівано воно завершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогу яких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Так звана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не має серйозної підтримки у Галичині.⁴⁰

До остаточного розмежування між польським й українським рухом дійшло під час революції 1848 р., так званої весни народів. Ці революційні події впливали на всю Австрійську імперію. Під їх впливом Австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки. У 1848р. він прийняв нову конституцію. Згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту ( Рейхстагу ), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнлися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З проголошенням цих політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган — Центральну раду народову та приступили до формування Національної гвардії.

З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада, яка складалась з духовенства і міської інтелігенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.⁴¹

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову.⁴²

У своєму першому маніфесті Рада оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної руської ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Український національний рух швидко поширився по всьому краю; було утворено 50 місцевих рад, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в історичному минулому, Головна руська рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.⁴³

Українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку поляків. Щоб розколоти єдність національного руху, на противагу Головній руській раді вони створили так званий Руський собор та почали видавати газету "Днєвник руський" (редактор — Іван Вагилевич). Водночас Головна руська рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на українців у боротьбі проти поляків. Однак віденська влада не задовольнила політичних вимог українців, тому основні досягнення українського руху обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з'їзд українських інтелігентів ("Собор руських учених" 19 жовтня 1848 р,.), участь у слов'янському з'їзді у Празі.

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому значних руйнувань (зокрема, згорів університет разом з бібліотекою). Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації, і в умовах тяжкого для них польсько-українського протиборства вони помітно підупали або й припинили (як Головна руська рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським братством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної руської ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р.

Розглядаючи цей період неможливо не відмітити ще один важливий чинник національно – культурного відродження – появу періодичних видань, а також публікацію наукових праць українських письменників та поетів – романтиків: Гребінки Є.П., Боровиковського Л.І., Костомарова М.І., Метлинського А.Л. та інших. У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя – козака – мужнього захисника батьківщини, народного співця – кобзаря – виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Є.П. Гребінка викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям – людяності, працьовитості, доброті. Лише в 1841р. йому пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах „Ластівка”. На його сторінках вперше були надруковані деякі твори Т.Шевченка, І.Котляревського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах „Ластівка” став помітним явищем на ниві національно – культурного відродження, справив помітний вплив на піднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині.

Паростки національно – культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку ХІХ ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям – ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ганків, які набирали своєрідних українських прикмет. В 20-х – 30-х роках ХІХ ст. у Львові в стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських. Львівська ратуша (1824 – 1835рр.), Народний дім (1851 – 1864рр.) та ряд житлових будинків. Українська скульптура кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. розвивалась під впливом класицизму.

Таким чином в часи найбільшого, як здавалось – останнього упадку українського життя в кінці XVIII ст. починали з'являтись перші парости нового життя. В західній Україні вони проявлялись на грунті церковнім.

Свого часу заведеннє унії дуже сильно приглушило станки українського життя. Через те, що уніатське духовенство і взагалі унію не зрівняно в правах з католицтвом і вона зісталась церквою низшою, мужицькою, вона стала прикметою тутешнього українського життя і незадовго стала для західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна. Коли австрійський уряд заволодівши Галичиною заходився коло того, щоб підняти уніатське духовенство з темноти і пониження, це мало чималий вплив на розбудження національного життя.

Отже, перший період західноукраїнського національно – культурного відродження пов'язаний з культурно – просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько – українського шляхетства на Правобережжі. На Галичині цьому періодові відповідала доба гегемонії греко – католицького духовенства, яке в перших десятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. Точніше зародки національно – культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства в надрах якого продовжував жевріти український патріотизм, а також деякі територіально – автономістичні тенденції. На грунті станових ворянських інтересів виник рух, що спирався на історичні традиції та історичні докази. На грунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії України, поступово формувалась українська національна ідея. Саме у першій чверті ХІХ ст. , коли серед української інтелігенції посилювалась ідея національного пробудження, вийшов друком визначний історичний твір „Історія Русів” (1846р.).

„Історія Русів” – це найвизначніший твір української національно – політичної думки кінця XVIII – початку ХХст. Він відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців. В цьому творі подається картина історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIIIст. По суті це перша політична історія України, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Автори твору висловлюють думку, що народ України повинен відстоювати свої права на життя і свободу. На свою державність, свою вільність і власність.

Саме в цей час історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Важливим чинником першого періоду національно – культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. Ці видання торкались історичного минулого українського народу, зосереджували увагу на самобутності його культури. Тобто, українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалась творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці. Інтелектуали першої половини ХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль окремих верств суспільства. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз’єднаність, українська інтелігенція першої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.