58229 (610737), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Внаслідок цих змін зникли держави , які помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовічча і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північнонадчорноморські степи; у 1775р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі(1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь. Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина.
Західноукраїнські землі від кінця XVIII ст. аж до початку першої світової війни 1914р. постійно були предметом територіальної суперечки між Росією та Австрією. Порівняно зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру — Санкт-Петербурга, західноукраїнські землі належали до різних адміністративних одиниць Австрійської монархії. Закарпатська Русь (Закарпаття) була частиною Угорського королівства; Буковина становила окрему адміністративну одиницю з 1775 до 1789 рр., коли вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй було надано статусу окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об'єднані разом з польськими, які дістались Австрії після першого поділу Польщі, у так зване Королівство Галичини і Лодомерії.18
Як у випадку з підросійською Україною, в українських землях Австрії етнічні відмінності збігалися з соціальними. У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині — румунські бояри, а в Закарпатті — угорські пани. Поляки, румуни й угорці жили також у більших та менших містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці в усіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції. У Галичині існувала вірменська меншина, яка на момент приєднання краю до Австрії переважно була засимільована до польської національності. З кінця XVIII ст. внаслідок масового напливу у новоприєднані землі австрійських чиновників і службовців та селян-колоністів тут істотно зросла німецька етнічна меншина. Серед новонабутих земель Австрійської імперії Галичина посідала центральне місце. Вона була її найбільшою провінцією. Австрійська влада робила активні кроки в напрямі інтеграції Галичини у склад Габсбурзької монархії. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було встановлення порядку і соціальної дисципліни. Австрійська імператриця Марія-Тереза та її син Йосиф II (1780—1790) провадили політику просвітництва, основною засадою якої було узалежнення могутності держави від поширення освіти та усіляких свобод серед її підданих. Головним напрямом їх політики у Галичині було ослаблення позицій польської шляхти. У 1779 р. був виданий патент (імператорський наказ), який змушував поміщиків поводити себе з селянами "по-людськи".19
Але найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який патентами 1781 —1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Доля галицьких селян була щасливіша за долю їх співвітчизників у Російській імперії: у той час, коли в одній частині українських земель Йосиф II ліквідував найогидніші вияви кріпацтва, в іншій частині Катерина II, що теж проголошувала себе "просвіченим монархом", одним розчерком пера ввела кріпацтво для декількох мільйонів українських селян. В Австрійській імперії були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником та ін. Найголовнішим наслідком цих реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, все ж перевели його в сферу закону. Зворотним результатом реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії. Іншими елементами австрійської політики було проголошення релігійної терпимості, заохочування методів агрокультури, підтримки ремесла і торгівлі, введення нової системи управління містами тощо. Були введені обмеження для євреїв займатися певними професіями (аптекарством, пивоварством, млинарством і торгівлею).20
Реформи Йосифа II залишили глибокий слід у Галичині. Місцеві жителі називали себе "русинами", розмовляли українською мовою й співали українські пісні, але їм бракувало національного самоусвідомлення. Так, 1822 р. селяни зі Станіславського округу, у відповідь на утиски місцевого поміщика, просили австрійських чиновників переселитися в іншу "націю". Під цією "нацією" вони розуміли Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину "Лядчиною" (Польщею). Але ще тяжче було галицьким русинам усвідомити свою спільність з населенням, яке проживало на українських землях Російської імперії. Для галицьких селян-українців Правобережна Україна була "Московщиною".
Українські селяни чітко розуміли свою відмінність від польських панів. Але те саме відчували стосовно своїх панів і "мазури" — польські селяни з Західної Галичини. Вони називали себе "цісарськими", а панів — "ляхами" (поляками).21 Однак основною відмінною ознакою між етнічними українцями й етнічними поляками в Галичині було віросповідання. Майже всі українці були греко-католиками, а поляки — римо-католиками. На момент, коли Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії, греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду. Польська влада трактувала греко-католиків як другосортних підданих, надаючи очевидну перевагу римо-католицькій церкві. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Становище греко-католицької церкви докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 р. Марія-Тереза оголосила про свій намір "покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків".22 Було заборонено вживати термін "уніат" як образливий. Церква була підпорядкована державі, а священики прирівняні до державних службовців. Було вжито цілеспрямованих заходів щодо підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства. Греко-католицьким священикам, на відміну від римо-католицьких ксьондзів, було дозволено одружуватись; священича професія часто передавалась від батька до сина і її здобуття не вимагало специфічної освіти. Наприкінці XVIII ст. багато священиків ледве вміли читати церковні книги, а вміння відправляти церковну службу вони переймали від батьків. У 1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства . У 1783 р. її було переведено до Львова. У зв'язку зі скасуванням ордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. було відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 по 1805 р. діяв Руський інститут ("Студіум рутенум"), де на філософському і богословському факультетах навчалися русини. Але україномовне викладання у Львівському університеті, на факультеті, який готував кадри найвищої церковної ієрархії, протрималося недовго. На вимогу самих студентів тут з 1809 р. лекції стали читатися німецькою, як і на інших факультетах. Причиною цих змін стало зневажливе ставлення влади до української мови як до селянської – „мови пастухів”.23
Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконував Дяко - вчительський інститут в Перемишлі.
Під впливом політики „просвіченого абсолютизму”, нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін у Галичині з’являється перше покоління будителів.
Саме в середовищі українського греко-католицького духовенства з’явилися й перші пробудники національно-культурного відродження у Східній Галичини та на Закарпатті.
Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемиського владики — єпископа Івана Снігурського у 20—30-х роках згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.
З їх ініціативи були відкриті парафіяльні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Переміської єпархії нарахувалося понад 380 таких шкіл.24
З'являються перші граматики (спочатку — у рукописах, пізніше — друком) української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834).
Автором першої в Галичині граматики української мови був І. Могильницький (1777-1831 рр.). В науковій розвідці „Відомості о руськом язиці” (1829 р.) від висловив свою думку щодо української мови як народної, яка має право на самостійне існування у сім’ї братніх слов’янських мов, а також про єдність галицьких і „малоросійських” українців. У даній праці І. Могильницький прагнув „оживити пам'ять про руський народ „ існування і колишня самостійність якого спирається на такі ж історичні та політичні засади, як чеського та угорського народів. З ініціативи І. Могильницького було утворено товариство галицьких священиків греко-котолицького обряду (1816 р.), яке ставило за мету поширення книжок, котрі служили б душ пастирям для „навчання вірних” а парафіянам – для „духовної поживи”.25 Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання, яке було у той час важливим елементом питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І. Франко. Він назвав його „зірницею відродження в Галичині”.26
Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М. Герасевич – автор твору з історії української церкви, В. Компаневич – дослідник історії монастирів, І. Лаврівський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою „Повість временних літ”.
Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські і руські люду галицького" Вацлава Залеського (1833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як "Малороссийские песни" Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, "Руське весілля" Йосипа Лозинського (1835). Одночасно у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" Котляревського.
Прогресивні кола Росії того часу прихильно ставилися до виявів українського національного відродження на західноукраїнських землях. Цьому сприяла й інтелігенція Закарпаття, звідки багато талановитих діячів емігрували до Російської імперії та обіймали провідні посаді у вищих навчальних закладах Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина. Публікації закарпатських емігрантів Івана Орлая, Юрка Гуца-Венеліна ознайомлювали освічених росіян і українців Російської імперії з життям українського населення Закарпаття, пропагували ідею національної єдності українського народу від Дону до Карпат.27
А на самому Закарпатті національну самосвідомість активно формували місцеві патріоти. Вони усним і друкованим словом захищали рідну мову від асиміляції з угорською, вдавали українські книжки і підручники для широких народних мас, публікували різними мовами наукові праці про українську мову. 1830 р. вперше в Австрійській імперії було надруковано граматику української мови, її написав латиною український греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай.
Та найбільше зробив для українського національного відродження на Закарпатті священик Олександр Духнович. Він виступав за релігійну і народну єдність. Як зазначає словацький дослідник Ю. Бача: „ О. Духнович, інтересувався станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, видавав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців „Літературноє заведеніє Пряшівськое”, видавав літературні альманахи, народні календарі. Збирав предмети для майбутнього народного музею.”28
Розглядаючи громадсько-культурну та просвітницьку діяльність О. Духновича, слід мати на увазі, що не тільки мадяризація спротивлю вала духовний розвиток закарпатських українців-русинів. Природні умови також були слабкими, принагідними. Через це, на думку І. Франка, „хвилі катастроф важливих інформацій доходили в дуже ослабленій формі”. І все ж у 1848 р. в Галичині виходить ряд українських видань: „Зоря Галицька”, „Дневник Руський”, „Галичо-Руський Вісник”, „Новини”. Закарпатці тоді не мали жодного видання. Зрозуміло, що за таких умов найсвідоміші й найактивніші, як О. Духнович, почали активно дописувати до галицьких періодичних видань. Відомо, що 6 квітня 1849 р. Духнович у газеті „Зоря Галицька” опублікував статтю „Состояніє Русинів в Угорщині”, у якій виступив справжнім поборником єднання закарпатських і галицьких українців - не якийсь там четвертий чи п’ятий східнослов’янський народ, а народ руський, тобто український, а їхня історія – „тая самая”. О Духнович чітко висловився проти будь-якого сепаратизму, відокремлення. „Настійна необхідність об’єднання закарпатських та галицьких русинів, єдність всіх русинів”29 - такої думки він дотримувався упродовж усього життя, усвідомлюючи, що в умовах мадяризації, германізації ч іншої асиміляції надто швидко наступить винародовлення. О. Духнович підтримував міцні зв’язки з побратимами – галичанами.
Чимало цікавих думок залишив О. Духнович про формування мови закарпатських русинів. „Я стараюся,- писав він,- о мові карпато-ілі бескидо-руській, народами в Галичині й Угорщині употребляємой”.30 Учений виступає за очищення народної мови від полонізмів, мадяризмів, германізмів, провінціалізмів, диктує про написання ряду слів. І хоча не всі його пропозиції були прийняті, він загалом обстоював позицію: для народу слід писати народною мовою.
На демократичних і прогресивних принципах тодішньої європейської педагогічної думки О.Духнович розглядає дидактико-методичні питання педагогіки.
На демократичних і прогресивних принципах тодішньої європейської педагогічної думки О. Духнович розглядає дидактико-методичні питання педагогіки. Так, у книжці „Народна педагогія” детально продумана й укладена в систему як організація шкільництва, так и саме навчання дітей у школі та за її межами. Ця система ґрунтувалася на активній участі школярів у навчанні та свідомій праці вчителів і батьків у навчально-виховному процесі, на глибокому усвідомлені, що саме освіта й добре виховання підростаючого покоління – то надійний національний фундамент народу.31
Великої популярності набув серед населення Закарпаття його високопатріотичний вірш „ Я русин був, єсмь і буду...”, який став для закарпатських українців молитовником рідною мовою. Завдяки працям О.Духновича українська мова проникає у шкільну освіту на Закарпатті, формуючи національну свідомість місцевих українців.
В добу дворянського українського відродження на початку ХІХ ст. помітно зростає зацікавлення класичною філософією. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з філософськими творами І. Канта, був Петро Лодій із Закарпаття (1764-1829 рр.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787-1802 рр.). Потім П. Лодій був запрошений на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У свої наукові твори з проблем філософії він прагнув ввести русько-слов’янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки – „Логічні настанови” (1815 р.), який отримав високу оцінку наукової громадськості.32
Досліджуючи історію греко-католицької церкви на Україні, М.С. Грушевський наголошував, що дана церква „...стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна”.
На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване "Руською трійцею" — Маркіяном Шашкевичем (1811-1843рр.), Яковом Головацьким (1814-1888рр.) та Іваном Вагилевичем (1811-1866 рр.).
Культурно-просвітницька діяльність „Руської трійці” започаткувала справжнє , національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: „народ руський – одне з головних поколінь слов’янських , русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру”.33
На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов'язане з церковними традиціями, старослов'янською церковною мовою і відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителі прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови. На діяльності "Руської трійці" до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. "Руська трійця" була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі "Руської трійці" вбачали у слов'янській федерації.
Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності „Руської трійці” були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, але й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також твори польських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов’янський світ.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
