58229 (610737), страница 7
Текст из файла (страница 7)
В середині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці М. Павлик, О. Терлецький, С. Данилович, К. Трильовський, Ф. Вовк та ін. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціального гноблення.45
Саме у 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно - політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змісту став масовим.
Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові була створена перша на Україні політична організація європейського типу - Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. Кінцевою метою своєї програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України.46 В гострій внутрішній полеміці між старими (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький) та "молодими" (В'ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін.) радикалами вперше в історії українського руху було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП (1895).
На початку 90-х років у народовський рух влилася нова група молодих діячів, які згодом стали загальновизнаними лідерами українського руху в Галичині — Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак та ін. Перед загрозою російської експансії австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. Ця позиція збігалася з бажанням частини лідерів Київської громади, які пов'язували свої надії на розв'язання українського питання з майбутнім російсько-австрійським воєнним конфліктом і в зв'язку з тим готові були іти на співпрацю з урядовими австрійськими і польськими колами у Галичині. Під тиском обидвох сторін старше покоління народовців 1890 р. заключило компроміс з польськими депутатами у сеймі, проголосивши "нову еру" в польсько-українських відносинах.47 За умовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо. "Новоерівська" політика не знаходила підтримки серед місцевого населення, тому вже 1891 р. від неї відійшли Юліан Романчук і "Народна рада". "Нову еру" підтримували народовські лідери Олександр Барвінський, Наталь Вихнянин та галицький митрополит Сильвестр Сембратович. Після краху цієї політики (1894) вони 1896 р. утворили Русько-український християнський союз (РУХС) — українську партію клерикального спрямування.48
У галицькі справи втрутився професор Київського університету, видатний історик і лідер національного руху на Наддніпрянській Україні Володимир Антонович (1834 – 1908рр.). Перспективи українського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, і Антонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його погляди збігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперника Драгоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні. Драгоманов пов'язував українські національні завоювання в Галичині з політичною демократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом, що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму. Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурних потреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представники польської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-української співпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою "Київською громадою" й авторитетним польським аристократичним гуртком в Австрійській імперії.49
У 1894 р. з Києва до Львова за рекомендацією Володимира Антоновича переїхав молодий історик Михайло Грушевський. Він обійняв кафедру історії у Львівському університеті і став головою Національного товариства ім. Т.Г. Шевченка (НТШ) (1897р.). Грушевський брав активну участь у політичному житті Галичини. Разом з Іваном Франком він став ідейним лідером українського національного руху, духовним виразником його єдності з обох боків державних кордонів. За активної участі цих двох лідерів із центристських кіл народовців і радикалів 1899 р. у Львові утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП) — наймасовіша і найвпливовіша партія в українському таборі. Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що 1899 р. оформляється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з Миколою Ганкевичем, Юліаном Бакинським та Семеном Вітиком на чолі.50
Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно національну автономію. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. РУРП убачала здійснення своїх ідеалів "лише при повній самостійності політичній русько-українського народу". Метою УНДП вказувалось у відозві її керівного органу — Народного комітету — від 5 січня 1900 р.: "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу". УСДП в програмній статті свого органу "Воля" заявляла "Наша ціль є вільна держава українського люду — Українська республіка". Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (БНДП) (1907р.) та Радикальна партія (1906р.).51
З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині.
Усі три партії — націонал-демократична, радикальна, соціал-демократична — стають поборниками політичної самостійності України. Спільна політична платформа уможливила їхню тісну співпрацю у передвоєнне десятиліття та в часи діяльності Західно – Української Народної Республіки - (ЗУНР).
Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей І. Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало "вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього".52
Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої на Наддніпрянщині Радикальної Української партії (РУП). У Львові було опубліковано її трактат „Самостійна Україна”, підготовлений М. Міхновським. У Львові й Чернівцях 1902 – 1904 рр. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцем проведення її другого з’їзду (1904). Там знаходилась також партійна друкарня, де випускались у світ партійні видання, політичні органи „Добра новина” (1903), „Селянин”(1903-1905), „Праця”(1904-1905), а також брошури листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП „Гасло” (1902-1903). Згодом аналогічну діяльність проводила в Львові – Українська соціал-демократична радикальна партія (1905-1907рр.). Львів був також місцем заснування Української соціалістичної партії (1900).53 Таким чином західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.
Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст. було ознаменоване ще двома подіями, які мали важливий вплив на дальший розвиток національного руху. Першою з них був початок масової еміграції українських селян в Америку, переважно Канаду і США, у менших розмірах — у Бразилію, Аргентину та інші країни. Національно свідома частина галицьких селян творила культурно-просвітні організації і підтримувала зв'язки з національним рухом краю.54
Іншою вагомою подією у національному житті галицьких українців був прихід 1900 р. на галицький митрополичий престол Андрея Шептицького. Він на власні кошти збудував середню школу, надав матеріальну допомогу приватним школам. Заснував Науковий інститут, пов’язаний із Львівською богословською академією. Чималу суму грошей пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для українських студентів. Митрополит був щедрим меценатом українського національного мистецтва, на якому добре розумівся. Лише церковному музею він передав у 1931 р. колекцію із 9880 предметів. Серед них – рукописи XV-XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI-XVIIIст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення.55 Заходами А. Шептицького було збудовано чимало храмів та монастирів.
Митрополит не забував і про тих українців, котрих неволя й злидні гнали на заробітки до Америки, Німеччини та інших країн. Він домігся у Ватикані дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді та вікаріату в Боснії.
А. Шептицький широко відомий і як політичний діяч. З 1901 по 1914 р. вірильний член Галицького сейму, а також посол і член Палати панів у Відні А. Шептицький брав участь у різних політичних акціях обстоюючи права простих галичан. Він доклав чимало сил до створення ЗУНР. А. Шептицький вважав, що значну конструктивну роль у створенні єдиної української церкви може відіграти національна інтелігенція.
З цього часу греко-католицька церква остаточно переходить на українські національні позиції і стає потужним чинником національного руху. Разом з
тим вдалося розв'язати конфлікт, який виник наприкінці XIX ст. у зв'язку з вимогою молодого покоління українських діячів обмежити вплив церкви на національний рух, надавши йому більш світського, модерного характеру. Андрей Шептицький поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання ними принципів християнської моралі та звернув їхню увагу на господарські та культурні потреби українського селянства Галичини. Це зміцнило моральний авторитет церкви й позитивно відбилося на національному русі.56
Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у Львові 1898 р. 100-річчя української літератури (від часу появи "Енеїди" Івана Котляревського). Під впливом цих святкувань, що мали виразне всеукраїнське значення, українофільська орієнтація остаточно перемагає у національному русі в Галичині, а термін "русин" витісняється назвою "українець". Відбувається політизація громадських організацій. У липні 1900 р. друге студентське віче у Львові приймає вимогу політичної самостійності України, записавши у своїй відозві, що "тільки самостійна, національна держава є одинокою формою, в якій можливий правильний розвій народу в сучасності і на будуче".57
Український рух на початку XX ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період - "українське завоювання" Галичини. Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю, досягнувши найдальших закутків.
На зламі двох віків значно активізується політичне життя, в якому члени „Просвіти” завжди йдуть попереду. До популярних видань „Просвіти” запроваджувано фонетичний правопис. Просвітницьку діяльність широ підтримує духовенство, зокрема єпископ А.Шептицький.
Починаючи з 1906р., „Просвіту” очолювали доктор Є. Олесницький та П. Огоновський. 1 листопада 1910р. головою товариства став судовий радник Іван Кивелюк, який виконував ці обов'язки аж до 1922р. За його головування „Просвіта”, попри тяжке воєнне лихоліття, досягла небачених висот.58
На загальному зборі товариства в 1912р. було прийнято новий статут, який поставив завдання широкої культурно – освітньої роботи. Вона передбачала діяльність народного театру і кінотеатру, проведення народних свят, з'їздів і краєзнавчих походів, народних музеїв. Публічних читалень, друкарень та інших підприємств. Різних курсів і шкіл, ведення зразкових господарств, садів тощо.
Наприкінці 1913р. „Просвіта” мала 77 філій і 2648 читалень. Масово почали створюватись бібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безплатно. Важливе місце у просвітній праці посіли виклади і відчити, „курси вищої освіти”, курси навчання неписьменних. „Просвіта” підтримувала жваві зв'язки з українцями Закарпаття, Хорватії, Боснії, Сполучених Штатів Америки, з багатьма освітніми організаціями.59
Однак товариство чекали нові випробування. Російська окупація Львова завдала значної шкоди „Просвіті”. Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Деякі з них змушені були виїхати за межі Галичини. Навіть після російського відступу воєнний стан унеможливив товариству розгорнути свою діяльність. Та все ж вона активізувалась у 1918р. , коли Україна воскресла до державної незалежності. Товариство „Просвіта” допомогло сформувати Міністерство освіти ЗУНР.
Поряд з традиційними культурно-просвітніми і господарськими організаціями виникають спортивно-пожежні товариства "Сокіл" (1898) і "Січ" (1900), які стають зародком майбутнього українського війська.
Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр. Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 р. близько З тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898 р. Товариство почало видавати замість старого журналу "Зоря" новий "Літературно-науковий вістник", який став лабораторією політичної думки для українців з обох боків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоді літератори і публіцисти, які згодом стали окрасою модерної української літератури. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінної української "високої" культури, яка у боротьбі за душі молодих українців могла успішно конкурувати з культурами польською та російською.60
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
