58229 (610737), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Провідну роль у цій різноманітній діяльності стали відігравати радикальні представники демократично настроєної інтелігенції (С. Подолинський. О. Терлецький, М. Зібер, М. Павлик, І. Франко, М. Драгоманов). У пошуках найбільш реалістичного ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850—1891 рр.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога та економіста, майже всі так звані українофіли — учасники громадівського руху були «соціальними демократами», які пропагували серед народних мас ідею «народної революції».
Перша Громада на Західній Україні виникла у Львові коло 1863 р. на зразок київської Громади; належали до неї студенти університету; деякі з них були співробітниками «Мети». Щоб відрізнитися від поляків, що прибиралися в конфедератки, українці вдягалися в народній або козацький одяг і носили високі шапки. Як організатор визначився Данило Танячкевич, що заклав Громади в середніх школах (в Тернополі, Бережанах, Станіславові, Самборі та інших містах), вів з ними листування і будив серед юнацтва національну свідомість. Громади мали характер освітніх організацій, збирали бібліотечки, передплачували газети, давали відчиги з літератури та історії, деколи видавали свої газетки, мали свої хори і уладжували вечірки та концерти. Організація була таємна члени складали присягу, що не зрадять її нікому.
Новою формою організації в 1860-их роках стали товариства, що виникли на основі нових конституційних законів. Першим з них була «Руська Бесіда» у Львові (1861) —товариський клуб, що з успіхом вів національний театр. В 1868 р. засновано «Просвіту», спершу для видавання популярних книжок; пізніше вона зорганізувала свої читальні і охопила своєю працею широкі кола селянства.
Товариство поставило за мету поширення освіти серед народу. При активній допомозі вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень та бібліотек, при яких діяли хори, театральні трупи, спортивні секції та кооперативи [2,132].На початках цієї організації діяльну участь брав у ній Степан Качала, довголітній сеймовий посол, один з нечисленних представників старшого покоління, що пристав до народовецького руху.
“Народники” одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українські. Та головною працею громадівців і співчуваючого ім. Громадянства була пропаганда розкріпачення селян [2,261].
Нову діяльність народовці почали від видавання політичних часописів — «Батьківщина» (1879) для селянства і «Діло» (1880) для інтелігенції.
В 1873 р. за допомогою меценатів з Наддніпрянщини зорганізовано Товариство їм. Шевченка, завданням якого було опікуватися розвитком письменства: в 1892 р. воно переорганізувалося в наукову установу.
В цих культурних установах народовецький рух оформив своє національне обличчя, з'ясував свої погляди і випробував їх полеміці зі старим поколінням, яка заторкнула різні справи — від мови і правопису починаючи і до основ світогляду та політичної думання включно. Коли ж занепад консервативного табору став очевидний, народовці поширили спою діяльність на політичне поле Безпосередньою причиною їх виступу був катастрофічний вислід виборів у 1879 р., коли Руська Рада змогла провести до парламенту тільки трьох своїх представників — інші мандати загорнули поляки. Народовці рішилися ввійти в політику, щоб не допустити, «щоб поляки, здобувши всі позиції легальної репрезентації нашого народу, укріпилися на цих позиціях назавше і набули не тільки де факто, але й де юре право говорити, що вони є справді єдина репрезентація краю і народу» [2,288].
Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин (1841—1908 рр.), Омелян Огоновський (1833—1894 рр.), Омелян Партацький (1840— 1895 рр.) до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його Львівської філії й близько 200 тис. у сільських читальнях. У цей час виникають перші молодіжні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Все це свідчило, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях.
Куди слабшим відгомоном, як по Галичині, прокотилися революційні події 1848 р. по Буковині. Правда, й тут життя заворушилося, а звільнене з панщизняної-неволі селянство прийшло до голосу. Вона то устами своїх парламентарних послів, з’явилося проти відокремлення української частини Буковини від Галичини й домагалося усунення румунської супремації над цілістю краю. Але румуну були більш політично підготовлені й подібно як поляки в Галичині мали більше доріг до ціли, як українці, що всю свою надію поклали на ...цісарську справедливість. Щойно народовець кий рух 60-х рр.. у Галичині вспів розбурхане сонне плесо українського життя на Буковині. Григорій та Ісидор Воробкевич і Осип Федькович, оце репрезентанти того життя й носії культурно-національного об’єднання маленької Буковини з рештою України. Позатим Буковина має в білянці всеукраїнського національного руху одну безсумнівну заслугу – в ній розвинулося москвофільство найслабше.
На Закарпаттю, що пережило бурхливі моменти мадярського повстання й австро-московської пацифікації, з’явився в 1848 р. “чоловік провидіння” Адольф Добрянський; він мав усі дані на те, щоби створити нову добу в історії країни, але для цього забракло йому витривалості в раз обраній політичній лінії. Як один з низки українських патріотів, що особисту кар’єру й національну політику сперли на посторонній допомозі уряду. Добрянський був зразу завзятим австрофілом. Під час мадярського повстання він утік до Галичини, а вернув на Закарпаття щойно з військом царя Миколи, як австрійський комісар при московській армії. Осмілені авторитетом “двох царів”, закарпатські українці, вислали до цісаря депутацію, яка домагалася виділення українських територій в окремі комітати, заведення української мови в урядах і школах, заснування в Ужгороді української академії й т.п. Лояльне становще українців і їх проти мадярські домагання були тоді по нутру австрійському урядові й він старався зробити все можливе, щоб скріпити український елемент на Закарпаттю. Уряд пішов по лінії українських домагань, але попсував справу сам Добрянський. Ставши над – жупаном чотирьох українських комітатів Закарпаття, він, замісць ширити національну свідомість і розбудувати українську культуру, почав класти підвалини під москвофільство Закарпаття. Його особисті нахили та враження, яке серед мас зробило царська армія, приборкавши мадярів, зробило своє. Закарпаття, що скоріше від Галичини пробудилося, тепер скоріше й послідовніше як Галичина покотилося по похилій площі москвофільства. Скористали з цього мадяри, як тільки прочуняли від перших паціфікаційних ударів. Добрянський втратив своє керівне становище в краю, а українське громадянство Закарпаття опинилося на міліційному індексі. Це мало свої катастрофальні наслідки. З того теж часу, мало не до самого вибуху світової війни в 1914 р. національне життя Закарпаття завмерло, а коли й давало про себе знати, то тільки в формі проводжених на ньому москвофільських експериментів [15,262].
Одним з найталановитих письменників України був Й. Федькович, який займав серед письменників перше місце, його називали “буковинський Шевченко”. Але ці письменники знаходили ще мало відгуку серед свого буковинського суспільства й мусили прилучитися до літературного руху в Галичині, а Федькович навіть переселився був до Львова на становище редактора видань “Просвіти”. Тільки в 1868 році повстало в Чернівцях перше українське товариство “Руська Бесіда”, але й воно довго перебувало в руках москвофілів. В 1875 році відкрито в Чернівцях університет і в ньому зразу ж засновано кафедру української мови й літератури, яку зайняв галицький народовець Гнат Онишкевич [8,309].
Суспільно-політичне і культурне життя України другої половини ХІХ ст.. свідчило про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було одним з проявів інтенсифікації процесу становлення української нації, а, з другого – й саме дійова впливало на цей процес у сфері такої важливої і невід’ємної ознаки будь-якої нації, як спільність Ії психічного складу або національного характеру. Останній, як відомо, являє собою сукупність почуттів, уявлень і сприйнять, які формуються під впливом матеріального життя і зовнішнього середовища, акумулюють особливості історичного розвитку даного народу, умов його праці, соціально-економічного і політичного життя, знаходять вияв у традиціях, звичках і звичаях, своєрідності літератури, мистецтва, культури в цілому.
Якщо в першій половині XIX ст. лише окремі діячі демократичної інтелігенції час від часу виявляли інтерес до українського фольклору, то у другій половині цього ж століття найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати і популяризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу. В результаті цього з'явилися ґрунтовні публікації фольклорно-етнографічних матеріалів.
Найгрунтовнішою узагальнюючою етнографічно-фольклорною працею став семитомник «Трудов зтнографически-статистической зкспедиции в Западнорусский край» за редакцією Павла Чубинського.
У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлювалися питання історії та етнографії України, фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: «История Малороссии» М. Маркевича у п'яти томах, дослідження М. Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазепинці»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів») У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (1834—1908 рр.), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії.
У 1873 р. з ініціативи П. Чубинського (1839—1884 рр.) в Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О Кістяковський, М. Лисенко та ін), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею «Труды зтногра-фическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край» (СПб., 1782—1879 рр.), яка вийшла за редакцією П. Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815—1870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.
Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольних змагань українського народу за «святе є діло», прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І. Франка «Не пора», О. Духновича «Я русин бнл, єсть и буду», що їх здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у «Молитві за Україну» М. Лисенка — «Боже великий, єдиний, Нам Україну храни...», яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.
Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно ступала українська літературна мова. Важливим чинним п розвитку стали-численні наукові і мовознавчі праці а навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський.
В 40—80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства У цей час вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточного язьїка» П. Білецького-Носенка та «Опьіт южнорусского словаря» К Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-руської мови та літератури».
У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу О.О. Потебні (1835—1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування Ця небезпека не менш загрозлива,, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує ( волю та прагнення до незалежності.
У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право національних культур на «самостійне співіснування та розвиток», тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову — без її вивчення усі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні.
Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка та М. П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
