Загалом же розвитку законності сприяють з одного боку розгалужена система законодавства (частка держави), а з іншого - високий рівень правової культури населення в щоденній реалізації права (частка суспільства). Коли ж закони регулюють відносини всього суспільно-політичного життя, піднімаються над ним, тоді третє визначення дійсно стає найбільш повним.

1.2 Зміст та ґарантії законності

Українські вчені Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник змістом законності називають „вимоги загальності права, верховенства закону, рівності всіх суб’єктів перед законом, стабільності правопорядку, нормативної обґрунтованості правових рішень, охорони прав громадянина, єдності розуміння і застосування права, нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності”⁰. А.С. Шабуров виділяє лише три головних елементи змісту: загальнообов’язковість, ідея законності, конституційність⁰. Така класифікація виділяє в змісті законності три найважливіші сторони: відношення до права всієї держави, суспільства та законів. М.В. Вітрук відносить до найголовніших ознак законності такі вимоги:

1. Наявність у суспільстві правового законодавства, тобто встановлення саме право законності.

2. Повне втілення, реалізацію Конституції та інших законів у діях усіх суб’єктів.

3. Ефективний захист дії Конституції та інших законів⁰.

Вимога діяти згідно закону відноситься до всіх, хто знаходиться в межах дії права. Від постановлених державою правил не може ухилятись ніхто, так само як і держава не повинна ухилятися від забезпечення і захисту законних прав особи. Загальність (загальнообов’язковість) права має зміцнюватися рівністю всіх суб’єктів перед законом. Без цього навіть уявити демократію в державі неможливо. Але в цьому разі потрібно ще й враховувати недосяжність ідеалу рівності. В.Н. Кудрявцев надає соціальній рівності велике значення: „Доки в суспільстві існує нерівне положення людей в сфері виробництва матеріальних и духовних цінностей, не можна говорити про їх рівність перед законом, а отже, і про законність в чистому вигляді”⁰. Взагалі проблема свободи, рівності і справедливості є надзвичайно актуальною для сучасного будівництва правової держави. У статті В.С. Нерсесянца ми знаходимо пояснення співвідношення цих трьох понять: „ Рівність (загальна рівна міра) включає в себе свободу і справедливість, свобода - рівну міру і справедливість, справедливість - рівну міру і свободу”⁰.

С.С. Алексеєв об’єднує рівність всіх перед законом, відсутність привілеїв, вищу силу закону, невідворотність юридичної відповідальності за правопорушення в один елемент: ідею законності⁰. Тому ми не можемо стверджувати про великі відмінності у викладених класифікаціях

Законність є вираженням верховенства закону при регулюванні суспільних відносин, а різні її тлумачення пояснюються тим, над чим саме проявляється це верховенство. Це може бути діяльність державних органів, окремих осіб чи навіть інші нормативно-правові акти. Відмінити дію закону може лише орган, що його прийняв. Особливість Конституції - перевага над законами робить конституційність важливим елементом законності.

До важливих ознак законності невипадково відносять і встановлення стабільного правопорядку та охорону прав громадянина, адже це є чи не найголовнішими результатами її дотримання. При цьому законність не потрібно змішувати загальнообов’язковістю права, і сенс її існування зв'язаний, в першу чергу, саме із законами та публічно-правовою сферою відносин у суспільстві.

Єдність розуміння і застосування права потребує однозначності при його реалізації. З цим перекликається і потреба нормативної обґрунтованості правових рішень, за умови того, що норми стають відповідними реальним відносинам. О.Ф. Скакун виділяє основні вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявність можливостей для здійснення суб'єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін⁰.

З боку державних органів законність потребує нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності. При цьому держава не лише формально закріпляє правові норми, але й забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію та захист прав. Необхідна відповідність змісту закону потребам життя, дотримуватися субординації в нормативних актах, своєчасне створення закону і його скасування, забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами⁰.

Як метод державного регулювання суспільством, законність передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами - шляхом прийняття нормативних актів и забезпечення їх неухильної реалізації. А оскільки правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, необхідна достатня повнота її регламентації. В той же час законність є принципом діяльності держави. Всі її органи, організації и установи самі зв’язані правовими нормами, діють в їх рамках и для їх реалізації. Законність є антиподом сваволі та беззаконня и передусім самої державної влади. Відтак, відповідальність, як реакція держави на протиправні дії суб’єктів правовідносин, „має на меті не тільки покарання правопорушника у вигляді накладення на нього юридичних санкцій, що виражаються у негативних наслідках для особи та майнового стану правопорушника, а й відновлення принципу справедливості, як складової принципу законності”⁰. Причому в різних державах справедливість може трактуватися по-своєму.

Основним носієм законності є діяльність (поведінка) людей. Але через неї ознаку законності, тобто відповідність праву, набувають й інші об’єкти - нормативні и правозастосовчі акти, різноманітні документи, відносини людей та ін. Їх законність чи незаконність в багатьох випадках має особливо важливе значення. Зміст законності значно залежить від складу її суб’єктів. Більшість учених зв’язують поняття законності з діяльністю всіх учасників суспільних відносин. Однак існує думка, яка значно звужує цей склад, виключаючи із нього громадян. Проходить звуження сфери законності. Нормативна сторона законності визначається характером і змістом правових норм, дотримання і виконання яких утворює це поняття. Більшість авторів пов’язують законність с необхідністю дотримання всіх правових норм⁰.

Здавалося б, законність, як надзвичайно позитивний для держави і суспільства режим, має активно впроваджуватися і діяти в усіх демократичних країнах, але на шляху її ствердження є багато складних проблем. Серед них найголовнішими є

• недосконалість законодавства;

• можливість порушення законності як принципу певної діяльності;

• невідповідність державного режиму декларованим целям.

Недосконалість законодавства найбільш вдаряє по ієрархії законів. О.Ф. Скакун відзначає, що „важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення - додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості”⁰. Тому законодавча діяльність просто не може здійснюватися некомпетентними суб’єктами. Роль законодавчої влади в забезпеченні законності є первинною, оскільки саме вона приймає і скасовує закони, визначає необхідні умови встановлення правопорядку. Оцінити стан законності в країні можна тільки за тим, в якій мірі закони відображають об’єктивні потреби суспільного розвитку.

Можливість порушення законності внаслідок її неоднозначності виявляється у двох формах. „Найпростіше визначення цього поняття буде у випадку, якщо ми скажемо, що порушувати законність - означає не приймати до уваги діючі правові норми в цілому або деякі з них, не рахуватися з ними або „надмірно" застосовувати їх. Але насправді все є набагато складніше. Відомо, що й сам закон - правова норма - може розглядатися як „порушення закону”⁰. Це відбувається при поганій організації законодавства або при політичній чи правотворчій поведінці, яка з різних причин не регулює суспільні відносини. Порушення законів, здійснені громадянами та іншими особами, не виступають в якості порушень законності, вони є порушенням правопорядку в суспільстві⁰. Актуальною є проблема „легітимізації беззаконності”, тобто „процесу суспільного визнання, пояснення і виправдань невідповідності дії осіб, фактів, суспільних відносин праву, законам, підзаконним нормативно-правовим актам держави”⁰.

Напевно найбільш показовою є перешкода реальності законності з боку державної влади. Саме керівництво Радянського Союзу показало яскравий приклад як можна обходити законність для своєї політико-ідеологічної вигоди. Якщо видані державою правові норми закріплюють і охороняють інтереси тільки окремих осіб чи певних соціальних груп, не враховуючи загальних та індивідуальних інтересів всього населення країни, - законність відсутня. Якщо правові норми лише формально відображають інтереси різних прошарків населення, але не гарантують їх, - то і в цьому випадку ні про яку законність не йдеться. До неправових перепон широкого впровадження законності також можна віднести протидію недержавних організацій, які переслідують власні інтереси, економічну нестабільність, слабкий розвиток правової культури населення тощо.

У зв’язку з цими проблемами в юриспруденції існує поняття ґарантій законності. Ґарантії - комплекс засобів і способів, спрямованих на забезпечення суворого і неухильного дотримання і виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин.

В.В. Сухонос виділяє дві категорії ґарантій: загальні (міжнародні, політичні, економічні, ідеологічні) та юридичні. Юридичні, у свою чергу, поділяються на конституційно-правові та спеціально-юридичні. До спеціально-юридичних ґарантій належать наступні: обов'язок держави й інших суб'єктів суспільних відносин строго дотримувати і виконувати закони при здійсненні своєї діяльності, нормативне роз'яснення законів, норми, що регулюють державний примус та норми, що передбачають юридичні санкції⁰. Важливість конституційного права виділяє конституційно-правові ґарантії в окремий вид, оскільки вони закріплюють основні засади законності в державі на найвищому рівні.

В.В. Лазарєв дещо по іншому класифікує ґарантії: правові, політичні, культурні, економічні. Правові він також поділяє, але на ті, що стосуються удосконалення законодавства, нагляду і контрольних заходів (законодавчих та управлінських органів; відомчий, судовий, суспільний контроль; прокурорський нагляд) захисту та відповідальност⁰. Такий поділ за видами соціальної діяльності теж не можна відкидати, тому що досягнення законності в державі можливе за умови ефективної роботи усіх органів та суспільства.

Нерсесянц В.С. до юридичних ґарантій забезпечення правової законності відносить такі вимоги:

• достатньо розвинена і постійно вдосконалювана система діючого правового законодавства;

• розвинений стан юридичної науки;

• розвинена система підготовки и перепідготовки юридичних кадрів;

• високий рівень суспільної і професіональної юридичної правосвідомості;

• правова активність громадян, юридичних осіб, суспільних організацій і громадянського суспільства в цілому;

• розвинені процесуально-правові форми реалізації норм права;

• розвинені організаційно-інституціональні форми спеціального державного и суспільного контролю і т. д⁰.

Венгеров О.Б. серед юридичних ґарантій називає хорошу якість законів, фінансове, кадрове, матеріальне забезпечення виконання законів. Відповідальність, наявність правозахисних органів та інші елементи юридичних ґарантій входять в усю систему ґарантій законності. Сюди ж входять матеріальні, політичні, ідеологічні культурні, технічні ґарантії, які створюються державою, суспільством для верховенства закону⁰.

Схожий поділ проводить і О.Ф. Скакун, яка виділяє загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні та організаційні) ґарантії законності.

Юридичні ґарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) - полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;