2. Динамічний зв'язок: правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.).

3. Інтегративний зв'язок: упорядкованість усіх елементів структури - суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації - розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава⁰.

Але які умови потрібні для виникнення цього стану? Чітку відповідь на це питання, напевно зможе дати лише філософія. Гуго Гроцій писав про те, що „правопорядок створюється людьми, виходячи з уявлень про „розумний" стан суспільних відносин”⁰. Отже, природно-правова доктрина розглядає правопорядок саме як стан у суспільстві з відносинами, побудованими на принципах розумного співіснування. Поняття правопорядку має міцне філософське підґрунтя. І. Кант, приділяє увагу такому правовому устрою, за якого „особа повинна бути захищеною від свавілля та беззаконня. Право базується на розумі та свободі, громадянин має право не коритися іншому законові, крім того, на який він дав свою згоду, народ має право на опір правителю тільки у випадку нехтування його прав⁰”. Таке специфічне розуміння законності та правопорядку пов’язане з особливостями історичного періоду. Але ми знаємо, що безмежна свобода не може вести до правопорядку. Таким чином, існує суперечність щодо можливості його встановлення. У зв’язку з цим ми можемо навести ще один принцип, закладений у працях німецького філософа: „Дій зовні так, щоб вільний вияв твоєї волі був сумісний із свободою кожного у відповідності із загальним законом”.

З точки зору позитивістів реалізація будь-якого закону (в тому числі і свавільного), автоматично дає в підсумку "правопорядок". Такому правопорядку, як і відповідному законодавству та законності, не вистачає головного - правової якості. Але подібно до того, як не кожен закон є правовим законом, так само не кожен законопорядок є правовим порядком⁰.

Джон Стюарт Міль назвав три найважливіші фактори встановлення законності, яка необхідна для забезпечення правопорядку в суспільстві:

• система виховання;

• наявність у людини в тій чи іншій формі почуття вірності або лояльності;

• сильний і дієвий принцип зв’язку між громадянами, принцип солідарності між тими, хто живе під одним і тим же управлінням, в одних і тих же історичних межах⁰.

Як бачимо, більшість вчених найголовнішими умовами називають суб’єктивні чинники. Вони виявляються пов’язаними із суб’єктивним визначенням права. Тому виникла думка, що „первинним носієм правопорядку є окрема людина; кожен суб’єкт права повсякденною, повсякчасною поведінкою „творить” правопорядок, впливає на „загальну картину”, стан правопорядку”⁰. На цій підставі розрізняють індивідуальний та колективний правопорядки. Виходячи з об’єктивного розуміння, правопорядок встановлюється за умови спрямованих назустріч один одному факторів: діяльності держави і законослухняності громадян. У цьому випадку прагнення досягти правопорядку є спільним як для органів влади, так громадянського суспільства, воно передбачає активні дії обох сторін.

В. Бігун велику роль у встановленні правопорядку надає юристам: „Кожен юрист має обов’язок опікуватися інтересами правопорядку, бути - незалежно від місця роботи, клієнта (держави чи приватної особи) - службовцем правосуддя. І не лише тому руйнація правопорядку призведе до зникнення потреби в юристах. Але ще й тому, що юрист відповідає за стійкість "фундаменту" співжиття, суспільства, держави⁰. Саме юрист поєднує теоретичну норму права із реальними життєвими обставинами. Від правильності такого поєднання і залежить реальність законності у кожному конкретному випадку.

В літературі наводиться багато ознак правопорядку. Ми намагатимемося виділити найбільш суттєві. В.В. Сухонос називає такі ознаки правопорядку:

• Правопорядок є станом упорядкованості суспільних відносин, що передбачаються нормами права.

• Правопорядок є результатом реалізації правових норм, проведення у життя принципу законності.

• Змістом правопорядку є така упорядкованість суспільних відносин, яка виражається лише у правомірній поведінці їх учасників, що здійснюється у межах правових відносин.

• Межі правопорядку обумовлені змістом конкретного виду правовідносин.

• Правопорядок забезпечується державою⁰.

О.Ф. Скакун додає до цього переліку його закладення в правових нормах у процесі правотворчості, що виходить з логіки їх реалізації, деталізує на створення сприятливих умов для здійснення суб’єктивних прав, виконання обов’язків, невідворотності юридичної відповідальності за правопорушення. Інша група ознак становить швидше умови для встановлення правопорядку: чітка ефективна робота всіх державних і приватних юридичних органів і служб (зокрема правосуддя), створення умови для організованості громадянського суспільства і сприяння індивідуальній свободі⁰. Дійсно, встановлення правопорядку залежить від взаємодії багатьох факторів. На шляху до нього має бути злагодженість у діях державних органів щодо встановлення і забезпечення виконання правових норм. Тому під правопорядок включає ще й організацію політичної влади в державі. Для прикладу можна привести залежність правопорядку від ефективності дії державного апарату. Знову ж таки з точки зору природно-правової доктрини правопорядок встановлюється лише за умов дотримання в законодавстві прав і свобод людини і громадянина, забезпечення їх законних інтересів. Але й без правомірної поведінки громадян, розуміння необхідності дотримання нормативних приписів встановлення правопорядку неможливе.

Поряд з ознаками виділяють ще й принципи правопорядку. Найчастіше називають такі: визначеність, системність, організованість, державна гарантованість, стійкість, єдність⁰. До них ще можна додати принципи соціальної нормативності, конституційності справедливості та гуманізму. Відмінність від принципів законності полягає у тому, що правопорядок розглядається вже як фактичний стан у суспільстві. Саме він, як мета правотворчої та результат правозастосовчої діяльності держави виступає необхідним критерієм рівня розвитку системи права.

2.2 Співвідношення правопорядку і суспільного порядку

Спочатку спробуємо віднайти найбільш об’єктивне визначення такому глобальному поняттю як суспільний порядок. Суспільний порядок є філософсько-соціологічною категорією, яку використовують для позначення встановлених зразків, постійних структур, процесів та притаманних соціуму змін, що відображаються на поведінці і взаємодії індивідів та на функціонуванні соціальної системи в цілому⁰. Загальне розуміння порядку призводить до його абстрактності, тому що завданням теорії держави і права є виділення найбільш характерних його ознак. В широкому значенні це сукупність всіх правил, регламентуючих перебіг у суспільстві процесів і відносин між його окремими частинами; у вузькому - інститути і норми, які визначають положення індивіда і соціальних груп в суспільстві⁰.

Більшість правознавців називають правопорядок частиною суспільного порядку. У цьому разі він є однією з основних складових громадського порядку. Співвідношення цих двох понять пропорційне співвідношенню норм права і соціальних норм, головною метою яких і є досягнення того чи іншого стан суспільних відносин. Отже, правопорядок є водночас складовою частиною суспільного порядку, або є його видовим поняттям. Річ у тім, що впорядкованість суспільних відносин стає можливою за допомогою задіяння всього комплексу соціальних норм. Отже, якщо правопорядок встановлюється дотриманням правових норм, то суспільний порядок з'являється в результаті виконання усіх соціальних норм. Це не означає, що у суспільстві, де надзвичайно сильний вплив мають норми моралі, релігії, а норми права виявляються дублюючими, значення правопорядку зменшується. Навіть позитивісти вважали, що штучний (правовий) порядок безумовно спирається на природній (соціальний).

Для суспільного порядку і правопорядку характерні як спільні, так і відмінні риси. Спільні риси об’єднують їх як подібні стани упорядкованості відносин, а відмінності пов’язані із видовими особливостями правопорядку, тому що, наприклад, також частиною громадського порядку є дисципліна. Деякі науковці пропонують розглядати дисципліну саме як одну з форм вияву правопорядку в країні⁰.

Загальними ознаками понять суспільного і правового порядку найчастіше називають обумовленість єдиними матеріальними умовами життя, закономірностями і цілями суспільного розвитку, нормативність, вольовий характер, охорона державою, є результатом фактичної упорядкованості відносин⁰. Також спільними є завдання, які ставляться перед ними.

Обидва порядки встановлюються за однакових умов, тобто одночасно. Ці умови залежать від загального розвитку суспільства і держави, тому можуть бути різними. Найчастіше виділяють економічні, політичні, ідеологічні. Наприклад, умови, що впливають на формування норм права називаються джерелами права. Інші соціальні норми також пов’язані з умовами в суспільстві, оскільки формуються всередині нього. Встановлення правового і суспільного порядку є взаємно доповнюючими процесами в суспільстві. У них виражається взаємне прагнення людей та їх організацій і держави дотримуватись прав і виконувати обов’язки, задовольняти свої законні інтереси. У цьому й полягає необхідність використання соціальних норм. Тому другою спільною ознакою ще називають нормативність. Вона полягає у наявності підґрунтя для встановлення необхідного стану - соціальних норм. Нормами називають правила поведінки, тому справедливо буде вважати обидва порядки результатом втілення цих правил у реальному житті.

Вольовий характер суспільного порядку і правопорядку проявляється в дії правових норм на волю суб’єкта, його поведінку. Фактично норми є вимогою до індивіда діяти певним чином. Тобто він має скоригувати свою можливу поведінку таким чином, щоб його дії та передбачувані наслідки не порушували встановлених правил. Це і є головною умовою встановлення загального порядку в суспільстві, яка залежить від кожного суб’єкта.

Охорона державою є досить суперечливою ознакою суспільного порядку. Але потрібно відзначити, що в даному випадку вона характеризує лише процес реалізації всього спектру соціальних норм, а не їх появу чи санкціонування. Суспільний порядок забезпечується переважно силою суспільного впливу. Однак це не означає, що його стан не має значення для держави. З однієї сторони, найважливішою частиною суспільного порядку є правопорядок. З іншої - стан суспільного порядку великою мірою зумовлює стан правопорядку. Неможливо регламентувати правопорядок, не впливаючи на суспільний порядок, який нерідко підтримується примусом держави. Так, ст.213 КК Російської Федерації передбачає відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення суспільного порядку⁰. Тому діяльність державних органів не обмежується лише сферою правотворчості та правозастосування. Вона має виявляти значні порушення громадського порядку та адекватно реагувати на них.

Суспільний порядок та правопорядок розглядаються як фактичний стан урегульованості суспільних відносин. Держава може мати майже ідеальне законодавство, але якщо вона не має змоги забезпечити його ефективне використання, або ж використовує при цьому терор чи свавілля, то не можна говорити про обидва порядки у ній. По-перше, це буде законопорядок, досягнений шляхом грубого порушення норм моралі, а по-друге, він не може розглядатися як суспільний порядок взагалі. Стан у суспільстві, який характеризується дотриманням всіх норм і є суспільним порядком в ідеальному розумінні. Виходячи з недосяжності такого стану, під суспільним порядком ми починаємо розуміти лише такий стан, за якого врегульованими є найбільш суттєві та об’ємні відносини. Реальність виражається у недосконалості самої суті нормативності, тому що вона не може виражати правила поведінки для всіх випадків.

До головних спільних завдань, які мають виконуватися суспільним порядком та правопорядком належать:

• забезпечення ефективного поступального розвитку суспільства;

• цілеспрямована координація всіх видів суспільних відносин в інтересах реалізації ідеї соціальної справедливості⁰.

Для відділення правопорядку від суспільного порядку в теорії держави і права виділяють відмінні риси між цими поняттями. Найважливіші з них - різні соціально-нормативна основа, момент виникнення, способи забезпечення. І взагалі, їх потрібно розглядати у співвідношенні частини і цілого.

Соціально-нормативна основа - це ті різновиди соціальних норм, при дотриманні яких встановлюється порядок. Як ми вже зазначали для встановлення правопорядку необхідне дотримання правових норм, а суспільний порядок є результатом дотримання усіх соціальних норм: правових, моралі, звичаю, релігії, корпоративних. Великою мірою саме це й зумовлює відмінності між суспільним і правовим порядком.

Різні моменти виникнення пов’язані з неодночасним виникненням самої основи для цих станів. Відомо, що держава і право виникли значно пізніше, ніж суспільство та інші види соціальних норм. Тому до появи держави та правопорядку стан впорядкованості суспільних відносин з допомогою мононорм, а потім норм звичаю, моралі та релігії, також називають суспільним порядком. Правопорядок базується на формально-визначених правових приписах, реалізація яких і забезпечує визначеність суспільних відносин. Цим він відрізняється від системи відносин, які виникають в результаті дії інших соціальних норм, де відсутні чіткі формальні орієнтири, а роль суб’єктивних моментів дуже велика⁰. Виникнення держави і права у цьому розумінні є кардинальною зміною. Забезпечення порядку стало призначенням нового соціально-політичного інституту - держави та появою в складі суспільного порядку нового важливого елементу - правопорядку. Відповідно до цього суспільний порядок та правопорядок відрізняються ще й способом забезпечення. Громадський порядок не потребує настільки чіткого забезпечення державним примусом, ніж правопорядок. Але порушення норм моралі може також бути порушенням правопорядку. Це проявляється у тому випадку, якщо норми права встановлюють юридичну відповідальність за порушення певної норми права. Наведений вище приклад статті Кримінального кодексу Російської федерації є підтвердженням взаємопов’язаності правового порядку з суспільним. У сучасних умовах суспільство не може без допомоги держави встановлювати громадський порядок. Тому правове регламентування забезпечення фундаменту всього суспільного порядку є об’єктивно необхідним.

Отже виходить, що співвідношення правопорядку і суспільного порядку є пропорційним співвідношенню частини і цілого. Тому якимось чином відмежовувати правопорядок в рамках загального поняття не є доцільним. Головним завданням правової держави та громадянського суспільства є проведення ефективної діяльності, спрямованої на встановлення правопорядку і його гармонійне включення в систему суспільного порядку.

3. Співвідношення законності, правопорядку та демократії

Загальновизнаною є думка про те, що правопорядок є фактичним вираженням законності як суспільно-політичного режиму. Важливо відмітити, що оскільки законність є вимогою дотримання, виконання правових норм та процесу їх реалізації, то правопорядок є вже фактичним станом упорядкованості суспільних відносин. У цьому випадку за причинно-наслідковим зв’язком законність називають причиною, а правопорядок - наслідком. Розглянемо на конкретних прикладах співвідношення законності та правопорядку в нашій державі.