36703 (Конституція України та сучасна конституційна реформа)

Національний університет внутрішніх справ України

Інститут заочного та дистанційного навчання

(на платних засадах)

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни „Конституційне право України”

на тему:

«Конституція України та сучасна конституційна реформа»

2006

План

Вступ

1. Поняття Конституції України

2. Основні етапи сучасної конституційної реформи

2.1 Аналіз основних аспектів конституційної реформи 2004 р.

1. Зміст конституції та її властивості

2. Форма і структура конституції

3. Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Розвиток українського суспільства, яке нині переживає перехідний період коли підводяться підсумки його демократичної трансформації і визначається вектор реформування його політичної системи в напрямі європейського типу політичної системи, вказує на потребу змінити форму державного правління, перейти до її більш демократичної моделі, наближеної до європейських стандартів, тобто здійснити перехід від президентсько-парламентської до парламентсько- президентської або, можливо і до парламентської республіки. Демократичний підхід вимагає перерозподілу чинних конституційних повноважень Президента України і Верховної Ради України щодо формування кабінету Міністрів України. Такий перерозподіл повноважень між президентом України, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України можливе лише через внесення змін і доповнень до Основного Закону України. Водночас потребують свого розв’язання також питання, що стосуються судової гілки влади, адміністративно-територіального устрою, системи місцевого самоврядування, вдосконалення взаємовідносин місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Отже, цілком очевидною стала необхідність здійснити політичну реформу, яка має містити не тільки внесення змін до Конституції України, а й прийняття та реалізацію конституційних законів, які змінили б механізи взаємодії всіх гілок влади, підвищили їх відповідальність перед народом, посилили роль місцевого самоврядування й контроль за владою громадян України.

Конституція сучасної правової держави має бути основним і дієвим інструментом регулювання суспільних відносин. Конституція повинна об’єднувати правову систему держави, надавати їй стабільності та впорядкованості. Тому таким важливим і важким стає для України конституційний процес, адже створення власної конституції проходило (та власне й проходить зараз) в умовах економічної та політичної кризи. Проте слід зазначити, що під час розгляду всіх правових документів на різних етапах вітчизняної конституційної реформи помітна еволюція правових ідей, становлення принципів правової держави в конституційних актах.

2. Поняття і основні властивості Конституції України

Перш ніж операціоналізовувати термін «конституція», слід зазначити, що це насамперед історична категорія. Окремі її елементи були сформульовані ще в працях древньгрецьких філософів, зокрема Платона і Аристотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу – хартіях (Магдебурзьке в Люберкське право 13-18 ст.). Ідея створення Конституції виникла в Англії. У 17 ст. там були прийняті такі важливі конституційні акти. Як Хабеас Карпус акт, Біль про права та ін.

Появу конституцій, в сучасному значенні цього терміна, пов’язують з епохою демократичних буржуазних революцій. Виникнення їх було зумовлене намаганнями запровадити належну організацію державної влади, тобто таку, яка унеможливила б або значно ускладнила б можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузькокорпоративних інтересах, що, своєю чергою, могло б забезпечити захист людини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і гарантованість природних прав і свобод людини.

Початок становлення конституційної доктрини можна пов'язати з працями теоретиків природного права Гуго Гроція, Готфріда-Вільгельма Лейбніца, Христіана Вольфа та інших мислителів XVII - початку XVIII ст., які проповідували цінність природних прав людини, виступали за обмеження держави (актів позитивного права) природним правом. Також велике значення для становлення конституційної доктрини відіграли праці Джона Локка, Шарля Монтеск'є, Жан-Жака Руссо, в яких набули подальшого розвитку ідеї суспільного договору, народного суверенітету, організації державної влади тощо.

Сформульовані у працях учених ХУІІ-ХУШ ст. теоретичні положення були використані в розробленні перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні.

Сучасна наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях, насамперед, прийнято розрізняти конституцію юридичну і конституцію фактичну (соціальну, живу тощо), але навіть у цих визначеннях можуть використовуються різні підходи.

Поняття «юридична конституція» визначає систему правових норм, що закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації та функціонування органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави. У наведеному визначенні юридичної конституції слід звернути увагу на те, що існують, по-перше, «квазіконституції», які не встановлюють належної організації державної влади, не забезпечують її обмеженість правом, не гарантують права і свободи людини і громадянина, і по-друге, що в юридичній науці паралельно з терміном «конституція» вживається термін «основний закон». В працях таких авторів як Баглай М.В., Колюшин Е.И., Якушев А.В., Погорілко В.Ф.. названі поняття вживаються як тотожні. Але на думку Кравченко В.В. слід розрізняти наведені поняття, оскільки це «…дозволяє краще зрозуміти призначення конституції, відокремити конституції від «квазіконституцій» - актів, що лише створюють конституційну видимість» [5].

З огляду на це доречним є поділ конституцій на формальні та матеріальні.

Формальна (формально-юридична або формалізована) конституція являє собою закон (кілька законів) який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших актів національного законодавства. Як приклад можна навести Конституцію Швеції, що складають чотири акти - Акт про престолонаслідування (1810 р.), «Форма правління» (1974 р.), Акт про свободу друку (1874 р.) та «Основний закон про свободу висловлювань»; Конституцію Фінляндії –– чотири органічні закони - «Форма правління Фінляндії» (1919 р.), Акт про Едускунте (1928 р.), Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради і канцлера юстиції (1922 р.) та Акт про державний суд (1922 р.).

Матеріальна конституція (конституція, що існує лише в матеріальному сенсі) являє собою значну кількість ухвалених у різні часи нормативних актів, судових рішень і конституційних звичаїв, які визначають засади державного ладу, основи організації органів державної влади, закріплюють і гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною владою. Матеріальна конституція не має формалізованого характеру, тож акти, які її складають, не наділені вищою юридичною силою щодо інших законів.

Аналізуючи наведені поняття, слід зазначити, що юридична конституція являє собою систему правових норм, а такі терміни як фактична, соціальна, жива конституція застосовуються, як правило, для характеристики реального стану суспільних відносин, позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява такого роду термінів зумовлена тим, що юридична конституція являє собою певну ідеальну модель устрою держави, взаємовідносин держави і людини., що передбачає встановлення певних механізмів обмеження державної влади. Цілком зрозуміло, що реально діючі механізми таких обмежень внаслідок різних чинників не відповідають абсолютно ідеальній моделі, тобто, юридична і фактична конституції можуть навіть суттєво різнитися, як це було характерно, наприклад, для «радянських конституцій».

При цьому слід розмежовувати поняття «фактичної конституції» та «реальної (дійсної) конституції». Творцем останнього був німецький соціаліст Ф. Лассаль, якому належить відома теза про те, що дійсна конституція країни - це фактичне співвідношення сил, які існують у країні). Якщо характеризувати в даному аспекті Конституцію України, то слід зазначити, що напередодні прийняття нової Конституції України в 1991–1996 рр. фактична конституція значно випереджала юридичну конституцію, яка, на думку В.Ф. Погорілка, «…стала гальмом розвитку основоположних суспільних відносин.» [6]. Саме тому приведення юридичної конституції у відповідальність з конституцією фактичною було першочерговим завданням конституційного будівництва.

Звертаючись до аналізу поняття конституції, слід зазначити, що найбільш поширеним є використання терміна «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

В.Ф. Погорілко наводить таке визначення: «конституція – це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права і свободи людини і громадянина» [6].

На основі наведених визначень можливим є виділення основних рис, притаманним конституції. Це, по-перше, основоположний характер – тобто регулювання найважливіших політико-правових, суспільних відносин. По-друге, народний характер, оскільки конституція повинна виражати інтереси народу та має служити йому. По-третє, це реальний характер, тобто відповідність реально існуючим суспільним відносинам. І, по-четверте, стабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень на основі закріплення конституційного ладу.

Принагідно слід зауважити, що нова Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрідержавних і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи, виборчого права; інституціалізація багатопартійності; закріплення основних характеристик правової держави, розподіл влад; запозичення досвіду конституційного будівництва інших країн; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадянського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релішійних груп; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.

2. Основні етапи сучасної конституційної реформи

Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити три основні етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На першому етапі розпочалася робота з підготування проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:

- 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розроблення нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука;

- Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р.;

- на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.

Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність із положеннями Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Через загострення політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично перервано.

Другий етап почався після завершення дострокових парламентських і президентських виборів та охопив період від 10 листопада 1994 року по 8 червня 1995 року.

Цей етап характеризувався відновленням конституційного процесу. 10 листопада Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О.О. Мороз.

Одночасно з розробленням проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. в різний час вносилося багато неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. Відтак виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську модель організації влади, а ст. 93 - організацію влади на засадах принципу поділу влади).

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою України). В юридичній літературі звертається увага на те, що на своєму останньому етапі конституційний процес в Україні характеризується суттєвими особливостями, які відносно рідко трапляються в конституційній практиці. До них відносять:

а) створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. нової Робочої групи з підготування проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії;