27825 (Законність та правопорядок), страница 3

До юридичних умов слід віднести:

удосконалення правової системи,

повноту,

непротиріччя,

рівень розвитку діючого законодавства,

правосвідомості і правової культури;

ефективні систему контролю й нагляду за законністю;

якісну й ефективну роботу юридичних органів;

високоефективні засоби державного примусу тощо.

Проте сама законність також потребує певних засобів, які могли б охороняти її від різних порушень, впроваджувати її у життя. Серед таких засобів важливе місце займають юридичні гарантії законності – передбачені законодавством спеціальні засоби реалізації, охорони і відновлення законності.

Існує багато різноманітних юридичних гарантій. Назвемо головні з них.

1. Правознавство / За ред. М. Настюка. – Львів: Світ, 1995. – С.29

По-перше, законодавство. Воно є основною законності і водночас – її гарантією. Це пояснюється насамперед тим, що саме в законодавстві закріплюється обов’язок усіх людей і організацій, службових осіб і державних органів не порушувати законність; визначаються завдання і повноваження відповідних органів по охороні і забезпеченню законності тощо. Отже, законодавство є гарантією законності тому, що передбачає всі юридичні засоби реалізації, охорони і відновлення законності.

По-друге, діяльність судових органів. Виконуючи свою основну функцію – захист прав людини, суд стоїть насторожі законності, а в разі порушення відновлює її.

По-третє. Діяльність прокуратури, завданням якої є здійснення нагляду за дотриманням законів органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, службовими особами, громадянами та їх об’єднаннями.

По-четверте, діяльність інших правоохоронних органів, зокрема міліції, яка охороняє громадський порядок, веде боротьбу з правопорушеннями тощо.

Внаслідок втілення приписів законів у практичну поведінку людей, їх відносини, наше життя стає більш організованим, впорядкованим, а в суспільстві в цілому складається певний порядок. Такий порядок називається правопорядком. Він визначається як порядок суспільного життя, який утворюється за умов законності. Отже, правопорядок є наслідком здійснення законів і законності, кінцевим результатом правового регулювання суспільних відносин.

Законність – явище багатогранне. Її розглядають як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе місце належить і таким категоріям, як “зміцнення законності”, “порушення законності”, “стан законності” та ін.

Передусім спинимося на законності, як режимі точного виконання діючого закону, бо закон тільки тоді має свою соціальну цінність, коли він виконується. Звідси випливає, що законність – це правовий режим точного виконання діючих законів усіма суб’єктами права в сфері правотворчості і право реалізації, в інших сферах життєдіяльності людей, режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов’язки людиною, державою і громадянським суспільством.

Таким чином, законність як режим відповідності суспільних відносин діючим законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється в результаті їх здійснення суб’єктами права, характеризується правопорядком.

Згідно з діючою Конституцією України українські громадяни мають право на судовий захист від посягань на життя і здоров’я, честь і гідність, на особисту свободу і майно. Це право деталізується нормами галузевого законодавства: кримінального, адміністративного, цивільного та ін. Кримінальне законодавство забезпечує охорону й захист життя, здоров’я, свободи, честі й гідності особи.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за скоєння злочинів:

а) проти життя;

б) проти здоров’я;

в) статевих злочинів;

г) що створюють небезпеку для життя і здоров’я людини;

д) що посягають на особисту свободу;

е) проти честі і гідності особи.

Особисте майно також захищається кримінальним законодавством.

За діючою Конституцією України, “ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину”. У Конституції прямо записано: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.

Таким чином, компетентні органи повинні довести вину людини, що вчинила злочин, а обвинувачений має право на захист. “Суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання, зобов’язані забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами і способами від пред’явленого йому звинувачення і забезпечити охорону його особистих і майнових прав”¹.

Право на захист забезпечується й при розгляді справ про адміністративні правопорушення. Особа, що притягається до адміністративної відповідальності, може користуватися юридичною допомогою адвоката.

Право на захист своєї честі й гідності в судовому порядку мають громадяни й організації в цивільному процесі. Названі суб’єкти мають право вимагати від суду спростування відомостей, які порочать їх честь і гідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Захист цивільних майнових і зв’язаних з ними особистих особистих немайнових прав здійснюється в установленому порядку судом або арбітражним судом. В окремих (передбачених законом) випадках захист названих прав може здійснюватися товаристськими судами, профспілковим та іншими громадськими організаціями в адміністративному порідку.

Таким чином, діюче законодавство України передбачає право громадянина на захист свого життя, здоров’я, честі й гідності, особистої свободи та майна. Такий захист може здійснюватися в судовому, адміністративному порядку.

1--ст.21КПКУкраїни

Одним із засобів здійснення такого права є право людини на скаргу. Згідно з нині діючим законодавством можна оскаржити дії службових осіб, державних і громадських органів в адміністративному і судовому порядку. Шкода, заподіяна незаконними діями цих суб’єктів при виконанні ними своїх обов’язків, повинна бути відшкодована¹. На основі названих змін до суду можуть бути оскаржені рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності.

За Конституцією України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен). Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 р. передбачає, що парламентський котроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності керується конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Якщо вичерпано внутрішні державні можливості захистити суб’єктивні права з допомогою механізмів, що діють в Україні, людина має можливість звернутися за захистом ї прав до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. До таких механізмів належать:

1 -- Ці положення деталізуються Законом України від 31 жовтня 1995 р. “Про внесення змін до статей 235, 236 та глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України”.

1. Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй (ГА ООН), яка прийняла 10 грудня 1948 р. Декларацію прав людини. ГА ООН утворила такі органи: Спеціальний комітет із деколонізації; Спеціальний комітет проти апартеїду; Спеціальний комітет із розслідування дій Ізраїлю, що зачіпають права населення окупованих територій, та Комітет здійснення невід’ємних прав палестинського народу.

1. Рада безпеки, яка зосереджує увагу на різних ситуаціях, пов’язаних із порушенням прав людини.

2. Екологічна та соціальна рада (ЕКОСОР), яка утворила ряд комітетів і комісій, а саме: Комітет із прав людини; Комісію зі статусу жінок; Комісію з соціального розвитку; Комісію запобігання злочинності та кримінального правосуддя.

3. Комісія з прав людини (КПЛ ООН) є головним органом ООН, що опікується правами людини.

4.1.Підкомісія з питань запобігання дискримінації та захисту меншостей, яка допомагає в роботі КПЛ ООН.

1. Спеціалізовані установи ООН: Міжнародна організація праці (МОП); Освітньо-наукова та культурна організація (ЮНЕСКО); Міжнародна юридична комісія (МЮК); Верховний комісар ООН та деякі інші.

Таким чином, в Україні захисту суб’єктивного права людини й громадянина від правопорушення надається важливе значення.

Правоохоронна система охоплює всю сукупність державно-правових засобів, способів і гарантій, що забезпечують охорону й захист людини і громадянина від протиправних діянь, а саме: об’єкти й мету правоохорони; суб’єктів правоохорони; правоохоронну діяльність.

У сучасній літературі поняття “правоохоронна діяльність” визначається по-різному. В основі різних визначень лежить наявність державних і недержавних суб’єктів такої діяльності. Більшість авторів вважають, що правоохоронна діяльність може здійснюватися не тільки державою, її органами, посадовими особами та іншими державними організаціями, а й недержавними структурами.

Немає єдиного підходу і до характеристики місця й ролі правоохоронної діяльності держави зі здійснення її функцій.

Ознаки правоохоронної діяльності:

В її основі – завдання з розгляду юридичної справи;

Вона здійснюється компетентними державними і недержавними суб’єктами, коло яких визначається чинними законодавчими актами;

Використовуються різні форми реалізації правових норм;

Приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, що мають офіційний характер і передбачену законодавством форму;

Вона реалізується в чітко визначеній процесуальній формі та з використанням різноманітних методів.

Отже, правоохоронна діяльність – це закріплені чинними процесуальними нормами діяння компетентних суб’єктів державних і недержавних організацій та їхніх посадових осіб із розгляду юридичних справ, охорони й захисту суспільних відносин від правопорушень і прийняття спеціальних правових норм із метою забезпечення законності та охорони правопорядку.

Правомірна поведінка – це суспільно необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, що проявляється у здійсненні норма права, гарантується та охороняється державою

До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об’єктивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб’єктів можна диференціювати за різними критеріями, як-от: за складниками юридичних фактів – юридичні вчинки та індивідуальні акти; за формою реалізації права – додержання, виконання, використання, правозастосування; за змістом правовідносин – здійснення суб’єктивних прав, свобод, юридичних обов’язків, законних інтересів; за формою вияву назовні – дія та бездіяльність; за способом формулювання в нормативних актах – прямо і побічно передбачена правовими нормами.

Можна навести й інші підстави класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб’єкта: соціально активна; позитивна (звичайна); конформістська; маргінальна.

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Кожне правопорушення – конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці. Правопорушення характеризуються конкретно визначеними ознаками, до яких належать: суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків; протиправність діяння; винність особи, яка скоїла протиправне діяння; деліктоздатність суб’єкта правопорушення; покарання і стягнення¹.

Види правопорушень: злочин, адміністративні проступки, дисциплінарні проступки, цивільно-правові проступки.