27690 (Досудове слідство в зарубіжних країнах), страница 3

Процесуальна реалізація привілею проти самозвинувачення в країнах загального права відрізняється від її реалізації в континентальному процесі. У російському кримінальному судочинстві обвинувачуваного ніколи не попереджують про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу свідомо неправдивих свідчень, а в Англії при згоді підсудного дати показання до нього застосовується процедура допиту свідка. Тоді він несе кримінальну відповідальність за дачу неправдивих свідчень і за відмову відповідати на питання суду. Таким чином, англосаксонське кримінально-процесуальне право не виділяє самостійного джерела доказів у вигляді показань підозрюваного або обвинувачуваного. Їхні показання відносяться до показань свідків.

Поліція діє як пред’явник кримінального позову, тому її дії спрямовані на одержання обвинувальних доказів, у тому числі й визнання обвинувачуваного. Так, поліцейські інструкції містять наступні рекомендації. Допит пропонується проводити таким чином, щоб винність особи передбачалася. У результаті його запитують про які-небудь деталі, наприклад, про те, чому він зробив це, а не про те, чи зробив він це взагалі. Пропонується використовувати тактику „доброго й злого” слідчого або провести фіктивне впізнання й викриття у вигаданих злочинах, щоб обвинувачуваний, уникаючи більш серйозних обвинувачень, зізнався в тому, що було насправді. З метою нейтралізації попередження про право зберігати мовчання поліцейському рекомендується заявити, що мовчання може бути звернене проти обвинувачуваного. Якщо обвинувачуваний вимагає адвоката, то офіцерові пропонується запропонувати йому не витрачати гроші на дорогі послуги захисту, апелювати, що він вважає себе невинним.

Визнання арештованого може бути використане для обґрунтування обвинувального вироку за допомогою показань про нього поліцейського в суді, якщо воно дано добровільно. Інакше кажучи, добровільність визнання визначає його допустимість [16, 75].

Знамените правило Міранди встановило належну правову процедуру одержання визнання. До будь-якого допиту особа повинна бути попереджена зрозумілими й недвозначними термінами про те, що вона має право зберігати мовчання, що будь-яке сказане нею слово може бути звернене проти неї й що вона має право на присутність адвоката (у тому числі безкоштовного). Це правило не поширюється на підозрюваних, якщо вони в момент допиту не перебували під арештом. Обвинувачуваний може відмовитися від реального здійснення цих прав, але повинен зробити це добровільно, розуміючи й усвідомлюючи свої дії. Якщо він будь-яким способом і на будь-якій стадії процесу вказує під час допиту на бажання порадитися зі своїм адвокатом перед відповідями, то допит повинен бути перерваний, оскільки присутність адвоката при допиті служить однією з гарантій добровільності визнання обвинувачуваного. Правила, що регулюють процедуру роз’яснення прав, не закріплені докладно в Конституції. Вони перебувають у компетенції Штатів і Конгресу. Загальноприйнято, що особа не може притерпіти які-небудь несприятливі наслідки через використання права на мовчання або на привілей проти самозвинувачення. У силу цього прокурор не може використати в суді факт мовчання підозрюваного.

Заява підозрюваного, отримана без дотримання правила Міранди, може бути використане в суді у випадку, якщо воно виправдувальне. У такий спосіб нейтралізується примусовість із боку поліції. За допомогою надання процесуальних переваг фактично нерівні сторони обвинувачення й захисту зрівнюються.

У цілому, важливо підкреслити невипадкове походження правила про виключення доказів саме в англосаксонському процесі. Його значення обумовлене тим, що попереднє розслідування не має строгої процесуальної регламентації. Погроза визнання доказів неприпустимими стримує поліцію від несанкціонованих дій. Особливо слід зазначити дві обставини: по-перше, розуміння не значимості доказів як процесуальної санкції для сторони, що порушила правила гри; по-друге, відмова від прагнення до об’єктивної істини як мети процесу. Вони пояснюють і можливість виключення з розгляду навіть не зухвалих сумнівів у своїй вірогідності даних, і необхідність обмежувального застосування даного правила. У противному випадку санкція незначності буде застосовуватися не до сторони, а до правосуддя. Цим пояснюється наявність цілого ряду виключень із даного правила. Варто також враховувати, що серед американських юристів правило про виключення є предметом гострої дискусії [17, 80].

Підбиваючи підсумок з поліцейського розслідування, можна відзначити наступне. Поліція більше виконує адміністративні функції, ніж процесуальні, оскільки останні починаються там, де є три учасники правовідносин: сторона обвинувачення, сторона захисту й суд. На вищеописаних етапах фактично діє одна поліція (підозрюваний не має якості сторони процесу, а суд лише контролює законність деяких поліцейських дій). Отже, поліцейське розслідування підлегле пошуковому методу регулювання. Однак на відміну від таких же пошукових дій органів попереднього розслідування в російському кримінальному процесі в результаті дій поліцейських не з’являються судові докази. Отримана поліцією інформація служить предметом судового розгляду. Тільки незалежний експерт визначає, чи довіряти показанням офіцерів чи ні.

У наступну стадію американського кримінального судочинства входять підготовчі до судового розгляду етапи, у яких місце поліції й підозрюваного займають обвинувачення й захист. Із цього моменту вступає в повну силу судовий метод правового регулювання й виникають тристоронні правовідносини.

б) досудове дослідження обставин справи обвинуваченням і захистом.

Дану стадію складають три етапи: ухвалення рішення про обвинувачення, подача обвинувального документа в суд і розгляд його суддею.

Якщо в справі арешт робився без судового ордера (при одержанні якого докази розглядаються й оцінюються магістратом), то в більшості штатів справа передається в атторнейську службу для ухвалення рішення про обвинувачення. Обвинувачем у справі може виступати й приватна особа або приватний адвокат, що особливо поширено в Англії. Характерною рисою процесу є практика, відповідно до якої атторней при висуванні обвинувачення має значну дискреційну владу. Він більше керується доцільністю, ніж нормами статутного права [18, 129].

Атторней направляє обвинувальний документ (проект постанови про залучення в якості обвинувачуваного) у суд для санкціонування арешту, що відбувся, магістратом, який перевіряє його законність і обґрунтованість без участі арештованого (у формі ex parte - привселюдно, офіційно, без змагання). У випадку визнання арешту й обвинувачення обґрунтованими арештований повинен без затримки особисто стати перед судом для пред’явлення обвинувачення. Даний етап виробництва в справі називається первісною явкою обвинувачуваного в суд.

Процедура первісної явки полягає в наступному. Суд встановлює особистість обвинувачуваного, інформує його про сутність обвинувачення. Суд ознайомлює обвинуваченого із належними йому права, у тому числі із правом зберігати мовчання й попереджає в тому, що все сказане ним у суді або в поліції може бути використане проти нього, правом на захист. По кожному арештованому суддя зобов’язаний розглянути питання про застосування застави. Застава є основним запобіжним заходом, оскільки обвинувачуваному (як суб’єктові процесу, стороні) необхідно збирати виправдувальні докази для свого захисту.

З моменту первісної явки арештованого в суд найчастіше й з’являється інший найважливіший учасник судочинства - захисник. Він може вступити в процес відразу після арешту. Якщо обвинувачуваний забажає мати приватного, а не державного захисника, то його призначення може затягтися до наступної стадії - попереднього слухання справи.

Процесуальне значення даного етапу полягає в тому, що суд затверджує обвинувальний документ після його перевірки за допомогою змагальної процедури. Суд висуває первісні обвинувачення підозрюваному, залучаючи його в якості обвинувачуваного. Саме суд, а не обвинувач, вислухавши доводи сторін, обирає запобіжний захід [19, 141].

Висновки

У світі існують два ведучих «національних» типи кримінального процесу: романо-германський і англосаксонський. Одним з основних розходжень між ними служить переважне значення в кримінально-процесуального права або законодавства, або судової практики. Однак існує відчутна тенденція зближення континентальних і острівний правових систем. Якщо в романо-германському праві зростає нормотворча роль судової практики, то в країнах загального права все більший розвиток одержує законодавство, а суд з органа правотворчості трансформується в орган правозастосовний.

З погляду «ідеальної» типології кримінальний процес у жодній з розглянутих країн не є в чистому виді пошуковим або змагальним, оскільки ці моделі неминуче змішуються. З позиції «історичної» типології всі сучасні кримінально-процесуальні системи в демократичному суспільстві відносяться до публічно-позовного змагального типу, у якому забезпечуються як приватні, так і суспільні інтереси. Пошуковому початку підлеглий початковий етап провадження в справі, а змагальність домінує в наступних стадіях. При цьому досудове провадження по кримінальних справах у Франції, Німеччині, Англії й США істотно відрізняється.

У Франції після пошукового дізнання робиться змагальне попереднє слідство. Судовий слідчий приймає справу до свого провадження й здійснює за участю сторін слідчі дії в межах висунутого прокурором обвинувачення.

У Німеччині попереднє слідство відсутнє. Однак у пошуковому розслідуванні рішення про застосування мір примусу й легалізації доказів приймає дільничний суддя - дізнавач. Він епізодично вступає в процес по клопотанню сторін і не приймає справу до свого провадження.

В Англії й США поліцейське розслідування взагалі не вважається кримінально-процесуальною діяльністю й робиться в адміністративному порядку. Діяльність поліції регулюється правилом про виключення доказів, отриманих з порушенням належної процедури. Юридично поліція й прокурор діють як сторона, що має матеріал для судового розгляду.

Перелік посилань

1. Модели уголовного процесса: Учебник / А.В. Смирнов. - СПб.: Питер, 2004. – С. 115.

2. Правосудие во Франции: Учебное пособие / С.В. Боботов. - М.: Инфра, 1998. – С. 97.

3. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Карелия, 2006. - С. 118.

4. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 63.

5. Правосудие во Франции: Учебное пособие / С.В. Боботов. - М.: Инфра, 1998. – С. 123.

6. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 68.

7. Основы уголовного процесса Германии: Учебник / Б.А. Филимонов. - М.: Зерцало, 2006. – С. 16.

8. Уголовный процесс ФРГ: Учебник / Б.А. Филимонов. - М.: Зерцало, 2006. – С. 17.

9. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Карелия, 2006. - С. 127.

10. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1992. – С. 81.

11. Правовые системы стран мира: Справочник / Ф.М. Решетников. - М.: Высшая школа, 1993. – С. 90.

12. Роль судебной практики в регулировании уголовно-правовых отношений в США: Учебник / Б.С. Никифоров. - М.: Высшая школа, 1994. – С. 97.

13. Английская судебная система: Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. - М.: Юристь, 2004. – С. 100.

14. Уголовная юстиция США: Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. - М.: Юристь, 2005. – С. 103.

15. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 70.

16. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 75.

17. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 80.

18. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Карелия, 2006. - С. 129.

19. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Карелия, 2006. - С. 141.

Список використаної літератури

1. Государственное право США: Учебник / А.Л. Мишин. – М.: Наука, 1976. – 232 с.

2. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1989. – 493 с.

3. Современное американское уголовное право: Учебник / Б.С. Никифоров. - М.: Высшая школа, 1990. – 310 с.

4. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1992. – 332 с.