Зміст

Вступ

Розділ 1. Характеристика родини Воронові - Corvіdae

Розділ 2. Природно-екологічна характеристика регіону

2.1 Природно-територіальні умови

2.2 Метеорологічні особливості умов

Розділ 3. Біологія виду сорока звичайна

3.1 Загальна характеристика виду

3.2 Гніздова біологія

3.3 Спостереження за сорокою звичайною

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Біологія та чисельність зимуючих птахів залишається недостатньо вивченою не лише в Україні, але й у більшості європейських країн. Це зумовлене труднощами проведення польових досліджень у цей період, відсутністю уніфікованих методик, а також особливостями біології зимуючих птахів. У багатьох європейських країнах в останнє десятиліття зареєстроване помітне зменшення чисельності більшості видів птахів. Серед причин такого процесу наводять погіршення умов зимівлі птахів, зміни клімату глобального характеру. Протягом останніх десятиліть на європейському континенті відзначені зміни кліматичних умов у зимовий період, які мають помітний вплив на поширення та динаміку чисельності багатьох видів. Успішність зимівлі для багатьох негоробиних і горобиних птахів у наших широтах насамперед залежить від температурного режиму й тривалості залягання та товщини снігового покриву. Частина видів дуже негативно реагує на значну кількість снігу і якщо протягом короткого часу випадає понад 20 см снігу, то це може призвести до міграцій або загибелі багатьох птахів.

Сорока звичайна являється осілим птахом, і досить поширеним на території Ріпкинського району.

Дослідження зимових скупчень сороки нами проводилися на території міста Любеч.

Мета курсової роботи – прослідкувати утворення зимових скупчень сороки в м. Любеч.

Основні завдання:

1. дати загальну характеристику родини Воронові;

2. охарактеризувати природні умови регіону дослідження;

3. розглянути особливості біології сороки звичайної.

Розділ 1. Характеристика родини Воронові - Corvіdae

Поєднує дуже різних по величині, виглядові, екологічним перевагам птахів, хоча в представленні багатьох сімейство асоціюється головним чином з великими чорними або чорно-сірими представниками роду Corvus. Загальна довжина варіює від 18 до 70 см, маса - від 50 м до 1,5-1,6 кг. Додавання звичайне щільне, голова велика. Ноги середньої довжини, сильні з грубим щиткуванням, цівка попереду покрита окремими щитками, позаду - двома суцільними подовжніми пластинами. Дзьоб міцний, досить довгий, прямій або слабозігнутий, у ряду великих видів високий, стиснутий з боків, з опуклим коником надклювья. На вершині надклювья часто розвитий гачок. Ніздрі прикриті густими, спрямованими вперед щетинковидними перами (виключення - дорослий грак). У багатьох воронових є місткий під'язичний мішок, у якому вони носять корм пташенятам і самці або роблять запаси. У невеликих, переважно лісових видів крила короткі, округлі, у великих воронових (переважно представників роду Corvus) - подовжені з пальцеподібними кінцями першорядних махових, небагато схожі на крила хижих птахів. У деяких видів, що живуть на відкритих просторах і в гірській місцевості, вершина подовженого крила небагато загострена. Першорядних махових 10. У багатьох воронових не 12, а 10 кермових. Хвіст варіює від короткого, прямо обрізаного або закругленого (короткохвостий ворон С. rhіpіdurus) до значно перевищуючу довжину птаха, різко східчастого (сороки Pіca, Urocіssa, подібні з ними сойки Calocіtta і ін.). У краснодзьобої сороки (U. erythrorhyncha) при загальній довжині 65-68 див середня пара кермових досягає 45-47 см. В азіатських лісових сорок (Crypsіrіna), деяких деревних сорок (Dendrocіtta) сама довга пара кермових лопатоподібно розширена на кінці, а в ракетохвостої сороки (Temnurus temnurus) кожне кермове перо несе на кінці гострі косиці і східчастий хвіст здається усадженим шипами по всій довжині (аналогічним образом улаштований хвіст кубинського трогона Prіotelus temnurus). Контурне оперення від щільного, прилягаючого (великі види) до пухкого, озсученого (дрібні лісові види). У представників деяких пологів (в основному в різноманітних сойок) розвиті чуби і гребінці з щетинистих пер на чолі. Фарбування оперення надзвичайно різноманітне, може бути однотонної або контрастної, мати дрібні пестрини. Дуже часто на темних партіях оперення помітний сильний металевий блиск - бронзовий, синій, фіолетовий. У дрібних видів часом зустрічаються ніжні винно-сірі, лілові, салатові або попелясто-блакитнуваті тони. Різноманітної, часом яркою може бути розцвічення дзьоба, радужини, ніг. Статевий диморфізм у фарбуванні не виражений (хоча самці трохи крупніше самок), молоді, за рідкісними винятками, мають той же тип фарбування, що і дорослі, але помітно тьмяніше, часом інакше пофарбовані очі, дзьоб, ноги. У році єдина повна послебрачная линяння. Голоси воронових звичайно грубі, голосні. Це каркання, тріск, скрекіт, пронизливі свисти і зойки. Однак деякі види мають мелодійну пісню, мають видатні здібності до імітації звуків, у тому числі і людській мові. Населяють усілякі природні зони від арктичних узбереж, тундр, високогір'їв до жарких пустель і тропічних лісів. Багато видів виявляють високу екологічну пластичність, зустрічаються у всіляких природних біотопах і кліматичних поясах, широко освоїли антропогенні ландшафти. Висока частка дійсних синантропних видів, процвітання яких зв'язане з господарською діяльністю людини. Нерідко в містах виникає конкуренція між різними видами воронових, присутність одних не дає успішно закріпитися тут іншим. Найбільший ступінь синантропізації, мабуть, характерна для невеликої будинкової ворони (Corvus splendens), її чисельність у містах Південної Азії на порядок перевищує таку сірої ворони в містах Східної Європи. Однак більшість видів воронових усе-таки присвячено до лісових місцеперебувань. У харчуванні більшість воронових опортуністів, вони практично всеїдні, харчуються найрізноманітнішими безхребетними, хребетними, морськими викидами, плодами, насіннями, вегетативними частинами рослин. Багато великих видів регулярно виявляють себе як сміттярі, падальники і навіть як хижаки (ворон може нападати на тварин розміром до зайця). Не менш характерний клептопаразитизм. Годуються в кронах, на поверхні землі, узбережжях водойм, зондують ґрунт і лісову підстилку, оглядають порожнечі і щілини. Активно використовують антропогенні джерела корму - смітника, смітники, сміттєві баки, відходи рибного промислу, боєнь, звірофабрик. Однак є і порівняно спеціалізовані види, у раціоні яких переважають, наприклад, тільки плоди визначених видів дерев. Здебільшого воронові - живі рухливі птахи, моторно рухаються як у кронах, так і по землі. На землі можуть чергувати алюри, використовуючи статечний крок, швидкий біг, стрибки. Для дрібних видів характерний пірнаючий політ з чергуванням змахів і планування, великі види - гарні літуни, здатні парити, робити складні фігури в повітрі. Денні птахи, деякі осідлі, більшість робить кочівлі, правильні сезонні перельоти характерні для деяких видів. Поза сезоном розмноження звичайно тримаються сімейними групами, можуть утворювати величезні зграї, кормові скупчення. Лише деяких воронових частіше можна зустріти поодинці. У нормі вони моногамні, гніздяться територіальними парами, у великих видів нерідко зберігаються до загибелі одного з партнерів. Деякі види утворять щільні гніздові поселення (граки, галки й ін.). Гнізда звичайно масивні, недбало складені з гілок, мають м'яку вистилку, іноді лоток вимазаний глиною. Звичайно вони відкриті зверху, мають чашоподібну форму або майже плоскі, у частини видів (наприклад, сорок) гнізда кулястим або овальні, з дахом і 1-2 бічними входами. Гнізда птаха влаштовують звичайно в розвилках галузей дерев або кущів, рідше в напівдуплах і дуплах, на уступах скель, у вимоїнах і тріщинах, у нішах під коренями дерев, на заломах очерету, будівлях людини. Гніздо розташовується відкрито або може бути добре замасковане в гущавині галузей. В одних видів будують гніздо і насиджують кладку обоє партнера, в інших переважно самка. Самець звичайно годує самку, що насиджує, зрідка заміняючи неї на гнізді. У кладці від 2-4 до 7-10 яєць, звичайно зеленуватих або блакитнуватих з червоно-коричневим або темним опятнением різної форми і густоти. Іноді тло шкарлупи може бути білим або буруватим. Тривалість насиджування - 16-22 дня. Пташенята з`являються голими або покритими рідким пухом, часто відбувається асинхронно, оскільки птахи можуть починати інкубацію з початки або середини кладки. Виводок вигодовують обоє партнера, у перші дні вигодовування корм носить в основному самець, самка обігріває пташенят. Для ряду видів характерно гніздова допомога. У гніздах більшість воронових поводяться потай, але великі види можуть бути дуже агресивні, нападати навіть на минаючим під гніздом людей. Підлітки залишають гніздо у віці 3-5 тижнів і починають кочувати з дорослими. Зв'язок з батьками вони можуть підтримувати протягом декількох років. У ряду видів у році буває 2 виводки. Лише деякі воронові розмножуються вже на наступний рік після народження, більшість - з 2-4-х років. Воронові - довгожителі, хоча оцінки максимально досяжного віку птахів можуть розходитися на 20-40 років. Воронові перевершують більшість птахів за рівнем вищої нервової діяльності, вони мають швидку реакцію, легко здобувають нові навички, володіють складним і гнучким кормовим і соціальним поводженням. Це дозволило багатьом з них домогтися процвітання в мінливих умовах середовища, витягати безсумнівну користь із сусідства з людиною. У міських популяцій воронових існують стабільні місця ночівель і годівлі з постійними шляхами перельотів між ними. Значно змінилося в порівнянні з популяціями з дикої природи їхнє поводження. Різні аспекти синантропізації воронових привертають пильну увагу екологів і етологів. Особливо уражають навички кормодобування, придбані синантропними птахами. Вони розмочують кірки хліба в калюжах, колють горіхи, кладучи них на рейки перед трамваєм, видавлюють залишки їжі з тюбиків і пластмасових контейнерів, підкладаючи них під колеса автомобілів. Не менш чудово і комфортне поводження міських ворон, вони грають з гілочками, спеціально дражнять собак і кішок, зібравши групою і по черзі клюючи тварина за хвіст. Ворони люблять кататися, як з гірки, по схилах дахів, куполам церков. Не володіючи лапою, пристосованої до тонких маніпуляцій (подібній до лапи папуги), деякі воронові опанували зачатками діяльності, маніпулюють ціпками в дзьобі, намагаючись добратися до корму. Новокаледонська ворона (С. moneduloіdes) усюди носить із собою роздвоєний черешок листа місцевої пальми, користуючись їм у якості "вилки". Вона наколює на гострий кінець личинок червиць, просовуючи "вилку" у ходи, пророблені ними в деревині, використовує черешок як зонд на морському узбережжі. Цікаво, що птах залишає інструмент недалеко від місця ночівлі (іноді - на краю гнізда), а ранком знаходить його знову. Воронові швидко стають ручними в неволі, прекрасно довідаються хазяїна і членів його родини, особи деяких видів швидко навчаються розмовляти. Великі воронові служать традиційним об'єктом досліджень вищої нервової діяльності тварин, деякі складні, ретельно поставлені досвіди з ними приносять дивні результати, начебто здатності воронових вирішувати нескладні рівняння, вважати до 25-26 і т.п. Тим більше дивно, що ворона стала в російському фольклорі символом неуважності і дурості. Відбита у фольклорі ще одна риса багатьох воронових - схильність до злодійства блискучих предметів. Звідси відбувається епітет "сорока-злодійка", а також, імовірно, і власне назви "ворона", "ворон". Більш позитивне відношення сформувалося до грака, він вважається вісником весни, корисним птахом, оскільки людина щорічно спостерігала цих птахів, що ходить по ріллі за плугом і викльовує личинок "комах-шкідників". Ворон у міфології більшості європейських народів був супутником чаклунів і відьом (або богів війни), його вважали вісником нещастя (через похмуре оперення і звичку годуватися падлом). Навпроти, у народів Крайньої Півночі і Сибіру, індіанців Північної Америки ворон скоріше був позитивним героєм, обожнювався, часто вважався тотемом племені. Природних ворогів у воронових небагато. У першу чергу це денні хижі птахи і сови, кладки можуть розорятися дрібними, здатними лазити чотириногими хижаками (наприклад, куницями). Однак завдяки кмітливості, здатності діяти злагодженою групою, воронові нерідко відганяють і навіть убивають своїх ворогів. Самі вони часом завдають значної шкоди в природних і трансформованих екосистемах, розоряти гнізда інших птахів. Місцями воронові шкодять сільському господарству, знищуючи врожаї зернових, овочевих і плодових культур. Вони забруднюють архітектурні пам'ятники, служать рознощиками захворювань, їхнє гніздування на стовпах і щоглах ЛЕП викликає короткі замикання й аварійні відключення електромереж. Через високу щільність популяцій воронових у містах знижується чисельність і видовий склад інших птахів. Головна небезпека, зв'язана зі стадними вороновими, - їхнього зіткнення з що злітають і сідають літаками, чреваті серйозними аваріями. Для відлякування птахів від аеродромів використовують "патрулювання" території прирученими яструбами і соколами, трансляцію посилених динаміками лементів тривоги воронових. Вилов і відстріл виявляються не занадто ефективними, оскільки розумні птахи досить швидко розпізнають зброю і знаряддя вилову, довідаються "кривдників" в особу і відразу починають уникати цих людей. Очевидно, проблема регуляції чисельності синантропних воронових складається в скороченні доступних для них смітників, смітників, тобто скорочення кормової бази. Утім, у деяких містах учені спостерігають ознаки авторегуляції надмірно розрісшихся популяцій, подекуди їхня чисельність помітно пішла на спад. До воронових у традиційному розумінні звичайно відносять 113-120 видів з 26 родів. Іноді родини підрозділяють на підродини Garrulіnae (більшість пологів) і Corvіnae (Corvus, Pyrrhocorax, Ptіlostomus). У розширеному трактуванні, прийнятої в класифікації, побудованої на ознаках подібності ДНК, сімейство поєднує не тільки власне врановых, але також райських птахів, шалашників, флейтових птахів, сорочих жайворонків, ласточкових сорокопудів, дронго, іволг, монархів, веерохвісток, свистунів, личинкоїдів, перепелиних дроздів, австралійських повзиків, йор, лісових сорокопудів, ванг, сережкоглазок і окремих представників деяких інших, переважно австралазійських груп. У такому обсязі сімейство нараховує приблизно 650 видів і розділяється на безліч підродин і триб.

Розділ 2. Природно-екологічна характеристика регіону

2.1 Природно-територіальні умови

Ріпкинський район розташований в північно-західній частині Чернігівської області. Він межує з Чернігівським, Городнянським районами Чернігівської області та Гомельським, Лоєвським, Брагинським районами Гомельської області Республіки Білорусь. Відстань до обласного центру залізницею 36 км, шосейними шляхами 39 км.

Клімат помірно-континентальний. Ґрунти дерново-підзолисті, середній бал 42. Корисні копалини: глина, пісок, торф.

Це - край змішаних лісів, різнотравних луків, боліт, ярів та мальовничих озер, серед яких перлиною сяють олешнянські Голубі озера. На заході протягом 75 км протікає р. Дніпро, на півночі - Сож. Є кілька невеликих річок: Немильня, Вир, Борзна, Білоус, Вертіч, Замглай. Багата флора і фауна. 40 видів рослин занесено до Червоної книги України. Створено 22 заказники місцевого значення. Мисливські угіддя - одні з найбільших в Україні.