59877 (Україна на початку ХХ ст), страница 3

Помітним явищем тогочасного життя була діяльність українських представництв у Державній думі. Перша Дума почала працювати у травні 1906 року, від України до її складу ввійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів – українців створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат І.Шраг. В основу програми цієї парламентської групи були покладені 3 найбільш гострі для українського суспільства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада видавала свій власний журнал «Украинский вестник». Виступала за перетворення Російскої імперії у федеративну державу.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Понад половину всіх депутатів становили селяни. В Думі знову була організована і почала діяти українська парламентська фракція – Трудова громада (47 депутатів). Вони домагалися автономії України, місцевого самоврядування, української мови в школі, суді й церкві; створення в університетах кафедр української мови, літератури й історії. Громада видавала часопис «Рідна Справа – Думські вісті». Друга Дума була ще більш радикальнішою ніж перша, й тому протрималася недовго (103 дні). Третього червня 1907 р. її було розпущено. Третьочервневий переворот вважається закінченням революції 1905-1907 рр.

Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст. Створення і діяльність українських політичних партій на початку XX ст. Україна в роки революції 1905-1907 рр. Громадсько-політичний рух в роки революції 1905 -1907 рр. Земельна реформа П. Столипіна.

14.5. Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на Україну

Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка за ім’ям голови царського уряду отримала назву Столипінської. Друга Дума розпускалася, вводився в дію новий виборчий закон, за яким 80% населення позбавлялося виборчих прав (переважно робітники, селяни, неросійські народи). Третя Дума була реакційною, більшість в ній мали чорносотинці та октябристи. Від України обрали 111 депутатів, із них 64 – поміщики.

Значно посилилися репресії: у більшості губерній в Україні діяв воєнний стан, використовувалися для придушення заворушень каральні загони. У 1909р. в тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично, було розгромлено профспілки та інші громадські організації.

Прагнучи не допустити нової революції і змінити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з П.А.Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувалися передусім аграрного сектора.

Основні заходи аграрної реформи:

– скасування викупних платежів, цілком ліквідованих з січня 1907 р.;

– дозвіл на вихід із общини і закріплення землі у приватну власність, тобто «розмивання общинного землеволодіння»;

– створення хутірського та відрубного господарства;

– надання кредитної допомоги селянам через «Селянський земельний банк»;

– проведення переселення селян із європейської частини держави, де землі не вистачало, до Сибіру, на Далекій Схід, у Середню Азію.

Тим самим Столипін хотів, по-перше, дати селянам землю; по-друге, переселити частину незадоволених мало- і безземельних селян з перенаселених центральних районів країни у ті райони де були вільні землі; по-третє, крім аграрних перетворень, реформа передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти. Тобто, Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально – економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади поміщиків та буржуазії.

В Україні з 1906 по 1915 рр. з общини вийшли майже 470 тис. дворів (понад 30% від загальної чисельності общинних земель). Ті селяни, які виходили із общини, мали право отримати землю і відруб, тобто в одному місці, одним «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хутірських та відрубних господарств (13% загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хуторського господарства створювався «Селянський земельний банк», який скуповував у поміщиків землі а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам.

Загалом до 1916 р. селяни купили, головним чином у поміщиків понад 7 млн. десятин землі. Їм належало 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,5 га. Внаслідок столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині майже вся земля перейшла в особисту приватну власність. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях вона охоплювала близько 50% дворів.

Певні результати принесла політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було пов’язано з тим, що саме тут бракувало землі, відчувалося значне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн. селян. Та невдовзі 17% із них повернулося назад, ще більш незадоволеними і збідніли, оскільки в Україні у них землі не було, а у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до загострення соціальних відносин в українському селі, подальшої диференціації селян.

Розширилися посівні площі. Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн. у 1900-1902 рр. до 1070 млн. 1910-1913 рр.

Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права 1861 р. була великим кроком в еволюційному розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної на буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, покращили стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому.

14.6. Національний рух в Україні у 1907-1914 рр

Післяреволюційна реакція дала себе знати насамперед у сфері міжнаціональних відносин. Однією з визначних рис цього періоду стало посилення національного гніту, який дещо послабився в роки революції. У 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні».

У російському опозиційному до самодержавства демократичному таборі також помітно посилювався великодержавний шовінізм. Партія кадетів виступала проти визнання окремих національних прав українців, вважала, що українці всього лише південна гілка російського народу.

У 1909 р. український уряд заборонив викладання українською мовою у тих школах, де в період революції воно було введено. Подібна політика проводилася і у вищих навчальних закладах України. Не залишала влада поза своєю «увагою» і українську пресу. У 1907 р. з 18 періодичних українських видань лишаються тільки 9. Протягом наступних років їх кількість ще зменшилася. Посилися цензура в українському театральному мистецтві. Не дозволялося вшановувати пам’ять Т.Шевченка, закривалися «Просвіти», українські клуби, наукові товариства тощо. 20 січня 1910 р. П.Столипін підписав циркуляр, який забороняв реєструвати будь-які чужородні («инородные») товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона поширюється на українські й єврейські організації.

Переслідувалися і представники інших націй, що проживали на території України, особливо євреї. Відновилося тимчасово припине примусове виселення євреїв з місцевостей, де їм не дозволялося проживати. Провокувалися антиєврейські судові процеси. Найбільший з них відбувся у 1911 р. в Києві, де агенти охранки звинуватили прикажчика М.Бейліса у вбивстві з ритуальною метою російського хлопчика. «Справа Бейліса» викликала велике обурення демократичних сил України. Незважаючи на заяви лжесвідків, суд виправдав Бейліса.

За цих умов українські політичні партії, громадські організації шукали нові форми роботи, які відповідали тодішній ситуації. Діяльність УСДРП значно послабла. Частина її лідерів емігрувала, інші перебували під наглядом поліції. Головне досягнення членів УСДРП у післяреволюційний період було збереження партії.

Українська соціал-демократична спілка, яка у 1904 р. залишила РУП і перейшла до російських соціал-демократів (меншовиків) тепер розпалася, а частина її членів і лідерів повернулися до УСДРП. Діяльність Української народної партії (УНП) у 1907-1910 рр. також завмерла і лише з кінця 1910 р. дещо активізувалася. Її лідер М.Міхновський у 1912 р. видав у Харкові журнал «Сніп».

Українська демократично-радикальна партія (УДРП), яка в період революції швидко зросла, виявилася непристосованою до роботи в підпіллі. Восени 1908 р. у Києві відбулася нарада УДРП, на якій було вирішено відмовитися від партійної діяльності і перейти до роботи у формі безпартійної організації – за зразком Загальної української організації, що існувала до 1904 р. Нове об’єднання одержало назву Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами були Є.Чикаленко, Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Грушевський. До ТУП приєдналася частина українських соціал-демократів і членів Української народної партії. Але основу складали колишні радикали-демократи.

Програма ТУПу зводилася до трьох основних вимог: парламентаризм як основа загальнодержавного ладу; федеративна перебудова Росії як засіб забезпечення прав українців; національно-територіальна автономія у складі Російської Федерації. Тупівці розуміли, що власними силами вони не в змозі досягли поставлених цілей. Тому вони схилялися до пошуку політичних союзів, зокрема, покладали надії на загальноросійську Конституційно-демократичну партію.

У виборах до III Думи УДРП (ще до утворення ТУПа) зробила акцент на співробітництві з кадетами. Своїх членів партія не провела, але мала певний вплив на групу українських депутатів в Думі. У IV Думі ТУП також співробітничала з кадетами, які підтримували ряд українських вимог. Вони мали суто культурницький характер.

З 1910 р. реакція в Росії стала поступово відступати. Оживав і суспільно-політичний рух. Показовими стали події осені 1912 р. коли на похорони М.Лисенка з’їхалися представники з різних регіонів України. У 1914 р. вся Україна урочисто выдзначала 100-ліття з дня народження Т.Шевченко. Однак піднесення національного руху було перервано війною.