57750 (Італія у період об’єднання), страница 2

15 жовтня 1860 р. 20-тисячний загін п'ємонтської армії вступив в Неаполітанське королівство, зустрівши підтримку із сторони всіх спроможних власників, наляканих популярністю Гарібальді і селянськими виступами. Гарібальді, захоплений загальнонаціональною ідеєю і боячись развязати в країні громадянську війну до остаточного видалення з Італії чужоземців, не чинив опору сардинській армії, що наступала і без боротьби поступився владою королеві Віктору-Еммануїлу. Після цього ліберали організували народне голосування з питання про приєднання півдня Італії до П'ємонту і добились успіху.

Політичне керівництво рухом перейшло з рук демократів в руки помірної, монархічно настроєної буржуазії, і демократичний шлях національного об'єднання "знизу" був перерваний. Об'єднання завершилося "зверху", на чолі з П'ємонтом.

5. Італія на початку 60-х років XIX ст. Перетворення на єдине конституційне королівство

Проведене в жовтні 1860 р. під тиском поміщиків і католицьких священиків голосування привело до утвердження і на півдні півострова влади Віктора-Еммануїла II. Незабаром була обнародувана і нова італійська конституція, складена за зразком введеної в 1848 р. в П'ємонті. У об'єднаній Італії встановлювалася двопалатна система - парламент, у склад якого входили сенат, що складався з принців крові і членів, що довічно призначаються, і палата депутатів, що складається з осіб, що обираються на підставі високого майнового цензу: лише 2,5% населення спочатку могли брати участь у виборах. Король "божою милістю і волею народу", згідно конституції, користувався значною виконавчою владою і, головне, мав в своєму розпорядженні право розпускати палату на свій розсуд. Католицизм визнавалося державною релігією, незмінність суддів майже нічим не гарантувалася, а цивільні права народу допускали адміністративне свавілля недосконалим регулюванням.

В результаті подій 1859-1860 рр. майже вся Італія перетворилась в єдину буржуазну конституційну монархію, в которой, проте, простий народ продовжував жорстоко страждати від малоземелья і різних кабальних форм експлуатації, від пережитків феодалізму. Не республіканці Мадзіні і Гарібальді, а ліберали - прихильники Кавура очолили єдине національне Італійське королівство.

Після подій 1860 р. об'єднання було ще не закінчене. У Венеціанській області як і раніше господарювали австрійці, а в Римі папа Пій IX продовжував здійснювати світську владу під охороною французького гарнізону, що знаходився там з 1849 р.

Перед Італійським королівством стояло також завдання звільнення Венеціанської області від австрійського панування, а Римської - від влади папи і французького гніту. Для цього в 1866 р. уряд Віктора-Еммануїла II, уклавши союз з Пруссією, взяв участь у війні проти Австрії. Хоча італійські| війська і понесли важкі втрати від австрійців, Австрія була розбита прусською армією. Венеціанська область, згідно укладеному в Празі мирному договору, була передана Наполеонові III, а потім включена до складу Італійського королівства. Боротьба за Рим також не припинялася. Оскільки уряд| Віктора-Еммануїла II, зв'язаний своєю залежністю від Наполеона III, нічого не робив для звільнення Риму від французького гарнізону, ініціативу знову узяв на себе Гарібальді. Спираючись на досвід сіцілійської експедиції, він літом 1862 р. висадився в Сіцілії, а звідти переправився із загоном своїх добровольців в Калабрію. Цього разу він, проте, натрапив на вислані йому назустріч королівські війська і в першому ж зіткненні у Аспромонті 29 серпня 1862 р. був важко поранений і узятий в полон.

Такою ж невдалою виявилася і нова, зроблена в 1867 р., спроба гарібальдійців вторгнутися безпосередньо в Римську область: біля Ментани 3 листопада вони натрапили на озброєні новітніми скорострільними рушницями "шаспо" французькі войска і були з великими втратами розсіяні.

Збереження в Римі світської влади папи, що спиралася на французькі багнети, продовжувало залишатися перешкодою для подальшого об'єднання Італії в національну державу. Папський двір і верхівка католицької церкви наполегливо чіплялися за своє політичне панування в Римі і намагалися укріпити свій вплив серед віруючих найреакційнішими засобами. Обскурантизм католицької церкви яскраво виявився в таких реакційних актах, як публікація в 1864 р. "Списку сучасних помилок", що засуджував досягнення науки і всі передові ідеї, зокрема комунізм і соціалізм. Був обнародован також черговий "Індекс заборонених книг", що включав кращі творіння людського генія.

У 1869 р. був проголошений догмат непогрішності папи. Тим самим католицька церква знов показала себе оплотом мракобісся, ярим ворогом науки, передових рухів і ідей.

Лише восени 1870 р., у зв'язку з поразкою Франції у війні з Пруссією, було усунено останню перешкоду на шляху остаточного національного об'єднання Італії. Скориставшись скрутним положенням Франції, що створилося після капітуляції французької армії в Седані, війська Віктора-Еммануїла зайняли 20 вересня 1870 р. Рим. "Вічне місто" було оголошене столицею Італійського королівства. Пій IX, що зберіг владу лише в своєму римському палаці Ватикані, безуспішно протестував проти позбавлення його світської влади і оголосив себе "ватиканським в'язнем".

6. Історичні особливості процесу національного об'єднання Італії

Після 1815 р. перед італійським народом стояло складне завдання. Воно полягала в ліквідації політичної роздробленості країни, знищенні всіх засад феодалізму і абсолютизму і у вигнанні пригноблювачів-іноземців. Італійський народ зміг протягом декількох десятиліть добитися створення єдиної національної держави навіть дещо раніше, ніж німецький, не лише тому, що в ході боротьби, що розгорнулася, зумів використовувати ворожість чужоземних насильників один до одного, але і тому, що серед італійської буржуазії, було порівняно сильне революційно-демократичне крило. На чолі цього крила буржуазії стояли такі глибоко віддані народу люди, як Мадзіні і Гарібальді.

Проте революційної енергії і цієї частки італійської буржуазії все ж не вистачило, щоб повністю і до кінця, спираючись на народні низи, і перш за все на селянство, вирішити завдання, що стояли перед італійським народом. Хоча в Італії 60-х років XIX ст. "енергія буржуазії ще не була підірвана існуванням| протилежності між нею і сучасним, усвідомившим свої класові інтереси пролетаріатом", але страх перед загрожуючою селянською революцією заважав буржуазії по-якобінськи покінчити з поземельною власністю поміщиків. Італійська буржуазія опинилася недостатньо сміливою, щоб, піднявши на боротьбу міську бідноту і, головне, все селянство, забезпечити кінцеве торжество демократичних, республіканских ідеалів.

Проте, не дивлячись на незважаючи на кінцевий успіх не "демократично-бурхливого", а "ліберально-скромного" шляху національного об'єднання, боротьба Мадзіні, Гарібальді і їх однодумців з "партії дії" мала для Італії величезне історичне значення. Ця боротьба значно прискорила перетворення Італії на сучасну буржуазну державу. Вона підірвала засади ненависного австрійського панування. Героїчні традиції великих буржуазних революціонерів XIX ст. були надалі підхоплені і розвинені робітниками Італії і їх комуністичним авангардом.

Таким чином, в Італії головний тягар боротьби за національне об'єднання винесли на своїх плечах народні маси - насамперед міська дрібна буржуазія і біднота. Завершено ж було об'єднання представниками ліберальної крупної буржуазії і дворянства. Об'єднання не вирішило всіх завдань буржуазної революції, і тому подальший розвиток капіталістичних відносин відрізнявся в Італії відносною сповільненістю і протікав у формах, особливо важких для соціальних низів, при збереженні монархії і поміщицького землеволодіння.